Романтизм та бідермейєр (1820 – 1840)

Означена доба в більшості європейських країн та в Америці ознаменувалась активним зростанням капіталістичного виробництва, торжеством фінансової буржуазії та широким використанням науково-технічних досягнень. Завдяки застосуванню сили пару бурхливо розвиваються різні промислові галузі, з’являються пароплави, будуються паровози, удосконалюються дороги, що обумовлює розширення торгівлі та різних засобів комунікації. Разом з тим, зростає безробіття серед селян і робітників, посилюється експлуатація. Поглиблення контрасту між різким збагаченням промислово-фінансової еліти та жахливими умовами життя і праці робітників призводить до суспільних загострень, які виливаються в низку соціальних потрясінь на взірець Французької революції 1830 року. Багато в чому активізація суспільного життя була обумовлена, як вже відмічалось, ідеями Французької революції 1789 року. Сама революція не змогла у реальній дійсності бути вірною своїм принципам, але за її ідеали – передусім, права особистості та народу на свободу і рівність – боролися люди в різних куточках світу. Достатньо згадати дії італійських та угорських патріотів, майнцьких республіканців, боротьбу грецького населення за незалежність, виступи російських декабристів, польських та ірландських повстанців, повстання Симона Болівара у Венесуелі, щоб переконатись у цьому.

Складна соціальна ситуація знаходить відображення і в тогочасному культурному житті. Спочатку у літературі, яка стала в 19 столітті провідною в системі мистецтв, а потім і в інших видах – театрі, музиці, живописі тощо з врахуванням специфіки – виникає і розквітає романтизм як характерний напрямок. Його поява стала реакцією творчої інтелігенції на меркантилізм і прагматизм сучасного повсякдення, раціоналізацію суспільної свідомості, віддзеркаленої в класицистичних мистецьких ідеалах. Упорядкованості позаособистісного існування романтизм протиставив концепцію конфліктної протилежності людини і суспільства, ідеалу та дійсності. Представники романтизму усвідомлюють і підкреслюють певну ірраціональність сучасного буття, безповоротність прекрасного минулого та незбагненність невідомого майбутнього. Напружене духовне життя героя і майже закономірний конфлікт з природним чи суспільним оточенням стали основоположною проблемою романтизму. Починаючи з Чайльд-Гарольда Д.Байрона в літературі і мистецтві з’являється новий герой з рисами загостреного індивідуалізму, який вступає у конфлікт з певними життєвими умовами і часто опиняється поза офіційним респектабельним суспільством. Це - герої поезій Р.Шатобріана, Г.Гейне та П.-Б.Шеллі, пушкінський Онєгін, Печорін М.Лермонтова і стендалівський Соррель. Експресивні «байронічні» образи постають на полотнах Т.Жеріко та Е.Делакруа, О.Кипренського, молодого Т.Шевченка та юного Г.Курбе.

Концентрація уваги на внутрішніх переживання індивіда, його мріях та емоціях стала однією з причин стильової кризи в мистецтві романтизму, який не потребував відповідного формально-стилістичного оформлення. Разом з тим, ігнорування проблем сучасності і декларативне захоплення опоетизованим середньовіччям, яке на думку романтиків вигідно відрізнялось від раціоналізму Нового часу, обумовили звернення митців до стилістики минулих епох, передусім – готики і стали підґрунтям для формування в середині століття історизму – стилю, що складався з «повернених» стилів минулого. В пластичних мистецтвах романтизм як ідейний напрямок сформувався в німецькій образотворчості ще наприкінці 18 століття і розповсюдився по всіх національних школах. Найповніше напрямок виявився в живописі, графіці, скульптурі і менше – в архітектурі та прикладних мистецтвах.

Паралельно з романтизмом після величного ампіру і певною мірою – як реакція на нього – в європейському мистецтві формується стиль бідермейєр, який втілював смаки і уподобання «середнього класу», ідеали буржуазного існування: комфорт, респектабельність і сімейний затишок. Він виникає в австро-німецькому суспільстві і отримує свою назву від прізвища героя поеми Л.Ейхродта та А.Куссмауля – Бідермеєра, який поєднує в собі риси тверезої розважливості і сентиментальності, мріє про авантюрні пригоди, а реально віддає перевагу маленьким радощам життя. Маленький будиночок, скромний інтер’єр і скромні доходи, гітара з бантом і фікус у кутку кімнати, дружина і донька за вишиванням чи малюванням, люлька і карти - бюргерські потреби та вимоги, що відобразились у стилі бідермеєр, який у Франції називали «стилем Луї-Филіпа» і який ширше розповсюдився у австро-німецькому та східноєвропейському суспільстві.

1.Архітектура романтизму. Як зазначено, романтизм уявляв собою від самого початку ідейно-художній напрямок, а не визначений цілісний стиль. Проповідуючи індивідуалізм та творчу свободу, романтики віддавали перевагу культурам, відмінним від греко-римської античності. Поряд з пристрасним захопленням середньовіччям значна увага приділялась культурним традиціям Сходу. Високо цінуються і інтерпретуються технічно-художні досягнення готики в контексті сучасних досягнень в галузі конструкцій і матеріалів. Так, з початку століття починають використовуватись металеві конструкції – спочатку в Англії та Франції при зведенні таких інженерних споруд як мости, а потім і в цивільній архітектурі. Зокрема, в Англії ніколи не зникало зацікавлення власною середньовічною спадщиною. І ще у 18 столітті в палацово-паркових спорудах використовуються певні елементи готики. Однією з перших споруд європейського неготичного стилю може вважатись замок герцога Аргайла в Шотландії (1746-89) А зі становленням ідей романтизму, коли готика була визнана в країні національним стилем, її стильові ознаки уважно вивчаються і відтворюються, «експортуючись» і в інші країни. Цікаво, наприклад, що визнаний взірець «тюдорівського» стилю (основна споруда належить до часі Генріха VIII) Хемптон-Корт королева Вікторія відкрила для публіки як музей, сприяючи популяризації неоготики. Найбільш масштабним втіленням засад неоготики в 19 столітті стала діяльність архітектора і дизайнера О.Пьюджина. Ще юнаком він проектував меблі для Віндзорського замку у неготичному стилі. Митець від середини 1830-х років звів цілу низку соборів та цивільних споруд у неготичному стилі на території Англії (Ердингтонське аббатство у Бірмінгемі, Ноттінгемський собор). Розквіт його діяльності припадає на наступну добу – історизм. Разом з тим, в процесі формування Британії як великої колоніальної імперії в моді утверджуються «східні» мотиви. Яскравим прикладом вільної інтерпретації таких мотивів може служити Королівський павільон у Брайтоні (будівництво розпочате ще на початку 19 століття за проектом Дж.Неша). Не відтворюючи конкретних стилів, він використовує в декорі арки, башточки та куполи, що нагадують мавританські, індійські, арабські форми, поєднуючи їх з характерними для французької паркової архітектури елементами.

В Німеччині також суспільні смаки схиляються убік неоготики. Так, в 1820-х роках архітектор К.Ф.Шинкель отримав замовлення на спорудження в Берліні нової церкви. Він розрбив три варіанти проекту – готичний, ренесансний та класицистичний і замовник обрав перший з них. Ажурний орнамент і стрільчасті арки Фридрихвердерської церкви стримано і делікатно інтерпретують автентичні середньовічні стилістичні ознаки.

Найбільш вдало романтизм архітектурі реалізувався в створенні чудових садово-паркових ансамблів. При цьому схильні до романтизму архітектори та замовники замість простоти і замкнутості архітектурних форм неокласицизму віддають перевагу складному силуету, невимушеності планувальних рішень. Характерним для них виявляється нівелювання меж між архітектурними спорудами і природним оточенням, між природним ландшафтом і «штучним», спроектованим парком. В парках створюються гроти, водоспади, водойми, цілком уподібнені натуральним і разом з тим в паркове середовище вписуються альтанки, арки залишки замкових башт. Головною відмінністю романтизма залишаеться завжди творча свобода і розмаїття форм, поєднання різних культурно-архітектурних мотивів.

Характерно, що в часи розквіту романтизму (в другій чверті 19 століття) створюється мало повномасштабних споруд романтичного характеру – це відбудеться в майбутньому історизмі. А в даний період захоплення екзотикою минулого і неєвропейських культур виявляється переважно в оформленні інтер’єрів. Що ж стосується завершених архітектурних пам’яток – цікавими прикладами можуть бути палацові комплекси в пригородах Петербурга. Так, рідкісною гармонією відмічений архітектурно-парковий ансамбль Александрія в Петергофі, який споруджувавуся за наказом Миколи І на честь дружини, яка пристрасно захоплювалась середньовічною романтикою. Серед найбільш вдалих споруд комплексу – Готична капела (церква Александра Невського), споруджена К.Ф.Шинкелем на початку 1830-х. В невеликому храмі шанобливо відтворено характерні стильові риси готики, але на зміну середньовічній містичній монументальності приходить декоративна ошатність не по середньовічному симетричної (квадратної в плані) споруди, яка вдало вписана в парковий ансамбль. Восьмикутні башти завершуються чавунними шпилями і загалом в архітектурному декорі широко використані металеві елементи (кронштейни, орнамент порталів, аркатурні пояски, балдахіни, щипці тощо). Готичні мотиви використані і в готичному колодязі неподалік.

Цікава стилізація романтично-готичних мотивів у поєднанні з бідермеєрівською схильністю до «сільської простоти» лягли в основу головної споруди Александрії – Котеджу (архітектор А.Менелас). Невеликий двоповерховий палац в зовнішньому та внутрішньому оформленні демонструє широке розмаїття вдало інтерпретованих готичних орнаментальний мотивів. І хоча в загальних формах наслідування стильовим ознакам готики не виявляється, невимушене асиметричне планування, різнохарактерне рішення фасадів і декор надають Котеджу якостей романтичної готики.

Яскравим прикладом романтичної інтерпретації пам’яток архітектури минулого та неєвропейських культур є Воронцовський палац в Алупці, зведений за проектом англійського архітектора Е.Блора в 1828-48 роках. Літня резиденція губернатора Новоросійського краю графа М.Воронцова уявляє собою вдале і природне для території Криму переплетення стилізованих середньовічних англійських та близькосхідних мотивів. Комплекс чудово вписаний в місцевий ландшафт з врахуванням рельєфу гір, формуючи оригінальний і цілісний художній образ. Цікаво, що середньовічна архітектурна спадщина інтерпретується не механічно, а творчо, у вигляді своєрідного візуального дискурсу з приводу її еволюції: в комплексі присутні елементи різних епох – чим далі від головних – західних – воріт, тим пізніший стиль (від ранньороманського до пізьноготичного). Справді східною пишністю відзначається південний фасад з подібною до підкови аркою та двоярусним склепінням. Особливо прикметним є різьблений гіпсовий декор ніші, де тюдорівські страстоцвіти і лотоси увінчуються фризом з арабським написом «І намає бока крім аллаха», повтореним шестикратно. Характерне для романтизму поєднання східних та пізньоготичних мотивів прослідковується і в інтер’єрах палацу.

Як зазначалось, романтичний напрямок в архітектурі переростає з початку 1840-х років у більш масштабне наслідування давньої – передусім європейської спадщини - в спорудах історизму.

2.Скульптура. В даному виді образотворчості романтизм найповніше виявився знаменитій «Марсельєзі» Ф.Рюда. Він заявив про себе в 1820-х як ліричний послідовник класицизму композицією «Меркурій». А в 1830-х створив свою найуспішнішу роботу – рельєфи для Триумфальної арки в Парижі, «Виступ добровольців 1792 року» (більше відомий як «Марсельєза»). Всі волонтери – воїни, підлітки і старі чоловіки – в єдиному пориві відгукуються на полум’яний заклик Свободи, яка несеться вихорем над ними на розпростертих крилах на захист Батьківщини. Бурхливо-динамічна композиція, рідкісна для тогочасної скульптури надає підкресленої емоційності, завдяки чому твір перетворився на загальний символ патріотичного пориву, що об’єднує людей – не врівноважено, як в творах класицизму, а спонтанно і палко. Певним чином романтичними спрямуванням мистецтва доби може вважатись і його Жанна д’Арк, де емоційна готовність до подвигу виявляється швидше в підтексті і в стилізації художньої мови.

Романтичну пристрасність і шал боротьби втілено в анімалістичних творах А.-Л.Барі, який у малій пластиці зумів виявити риси монументальності («Тигр, що терзає крокодила», «Лев, що поборює змію» тощо). Вже вибір сюжетів – боротьба екзотичних звірів – свідчить про характерні для романтизма тематичні орієнтири, а смілива ліпка, контрастні форми надають композиціям яскравої енергійності. Вже знайомими нам рисами класицистичного романтизму відзначаються численні портрети – бюсти та медальйони Давида Д’Анже, який прагнув до виявлення емоційного піднесення, світу людських емоцій і пристрастей в своїх героях (портрети Беранже, Паганіні, Гьоте, Бальзака).

3. Живопис. Найбільше можливостей в сфері пластичних мистецтв для реалізації ідеалів романтизму надавав живопис. Тут у повній мірі можна було відобразити бурхливий і повний протиріч та драматичної боротьби внутрішній світ особистості. Категорично відмовляючись від безособистісного, механістично-раціоналістичного класицистичного на їх думку героя, романтики понад усе ставлять натхненну емоційність, здатність кинути виклик долі, стихіям, суспільству. Живописці-романтики утверджують пафос особистої і громадянської незалежності інтерес до власного національного минулого і разом з тим цікавляться «темними» сторонами душі, фантастично-містичними мотивами. Відповідно, ясно простежуються певні національні відмінності в живопису романтиків, обумовлені історико-культурною ситуацією регіонів.

В Німеччині риси романтизму спостерігаються в живописі ще на зламі століть. Як і в Австрії, тут переважає схильність художників до меланхолійно-споглядального настрою героїв, прагнення відродити містично-релігійний дух пізнього середньовіччя. Помітним явищем в європейському мистецтві початку століття був живопис назарейців, містично-алегоричні композиції яких сприяють розвитку романтичних рис. Фактично назарейці – шестеро молодих романтично налаштованих митців стали першим з численних художніх об’єднань 19 століття, що прагнули пошуків нових можливостей в мистецтві. Назарейці цілком у дусці романтизму прагнули відродити красу щирих почуттів і одухотвореності шляхом наслідування і «споріднення» живопису А.Дюрера та Рафаеля. Вони колективно працювали над монументальними фресковими композиціями в будинку Бартольді та віллі Масіні і разом з тим виявляли власну індивідуальність. Найбільш яскравим серед назарейців був Й.Ф.Овербек, який єдиний до кінця життя прожив в Італії. Візуальним втіленням прагнень назарейців може вважатись його «Італія і Германія», яка свідчить, що акцентуючи увагу на алегорично-містичному змістовому мотиві, митець формально-стилістично достатньо близький до принципів болонських академістів, що оголошували Рафаеля ідеалом. В портреті свого однодумця Ф.Пфорра Овербек дійсно прагне поєднати риси дурерівського та рафаелівського живопису, відтворивши – можливо, завдяки певній жорсткуватій статичності трактування – романтичний внутрішній конфлікт творчої особистості. Фрески каса Бартольді («Брати продають Йосипа», «Воскресіння дочки Іаіра»), попри певну стилістичну неоднорідність, захоплюють щирим бажанням відновити сакральну абстрагованість від реалій повсякденного життя, втрачену через загальне спрямування європейського живопису Нового часу до реалізму.

Зразковим живописцем німецького романтизму був К.-Д.Фридрих, який створив особливий задумливо-містичний світ, в якому існують його герої. Щодо жанрової тематики, то по суті своїй його полотна наближаються до пейзажного живопису, в якому глядач візуалізується в якості людських постатей, які відсторонено-замріяно споглядають величну далечінь – часто з символами надреального буття. Людині в роботах Фридриха загадково-мовчазна природа протистоїть не вороже, але багатозначно. Ця багатозначність підкреслюється виразно-знаковими деталями – такими як гірська вершина, корабель, далеке місто, дорожнє розп’яття чи хрест на кладовищі. Руїни храмів чи гробниць в безмежній тиші промовляють про втрачене минуле, перервані зв’язки часів і культур. Меланхолійний характер багатьох картин митця виявляється у виборі складних станів природи чи часу дня – вечірніми або ж ранковими присмерками, туманами, що приглушають звучання кольорів («Подорожній над туманним морем», «Захід сонця». Подібні настрої відбиті і роботах К.Г.Каруса, який часто звертався до мотиву нічного руїнного пейзажу з таємничим місячним сяйвом («Колізей вночі», «Цвинтар у місячному сяйві»).

Особливості французького романтизму обумовлені драматичними умовами історії країни часів його формування. Бурхливі події Революції 1789 року та наполеонівські походи спричинили підвищений інтерес до відображення актуальних подій в масштабному ракурсі, що перетворює сьогодення на історію. Французькі живописці тяжіли до різнобічного реформування системи виражальних засобів з метою найбільш адекватного рішення задуму. Вони звертаються до динамічної композиції, бурхливого руху, насиченого колориту і узагальненої манери письма. Ці риси прослідковуються в живопису Т.Жерико, який поєднував класицистичну відданість натурі і узагальнено-героїчним образам із романтичним прагненням відтворити сильні пристрасті, конфліктність світу і особистості. Чудовим прикладом такого поєднання може служити полотно «Офіцер кінних єгерів, що йде в атаку», де динаміка композиції та колориту добре передає героїку битви в період, коли на зміну яскравим перемогам наполеонівської армії приходить передчуття можливої поразки через шалений спротив народів Іспанії і потім – Росії. На відміну від класицистичного «барельєфного» рішення композиції автор направляє рух в глибину, підкреслюючи патетику моменту різким розворотом постаті, що протистоїть рухові коня. Лінії рисунка стрімко-експресивні, а чіткий «класицистичний» силует поступається місцем живописній трактовці форми.

Центральним полотном Жеріко став масштабний «Плот «Медузи»», де відтворено трагічну історію покинутих командою на призволяще пасажирів фрегата «Медуза», який затонув. В роботі відтворено складний діапазон почуттів тих небагатьох, що врятувались і кільканадцять днів знаходились серед стихії – від повного відчаю і апатії до палкої надії на порятунок. Складний духовний світ художника-романтика, що пристрасно і зі співчуттям відгукується на виклики життя і переживання інших людей, передано в чудовому автопортреті 1823 року, побудованому на виразних контрастах форм, кольорів і освітлення.

Послідовно втілював принципи героїчного романтизму в своїй творчості Е.Делакруа. Вже в ранніх роботах («Данте і Вергілій») відчувається, що його приваблюють виключні, гранично емоційні події і образи. Характерно, що Делакруа досить часто звертається до літературних джерел, оскільки 19 століття стало «століттям літератури». Цей вид мистецтва домінує протягом десятиліть, диктуючи свої принципи іншим видам, що позначилось на стилях і напрямках образотворчості, особливо - романтизму. Мотивами байронівських поем навіяна п «Смерть Сарданапала» Делакруа - гігантське полотно, де у вогнисто-червоному вирі сплітаються чорні і білі тіла, чудові коні, сяючі дорогоцінності, справляючи враження кривавої оргії. Вражаюче яскравий живопис підпорядковується насиченій оркестровці червоних тонів, що об’єднує весь барвний лад.

Найбільш виразно романтичне бачення навколишнього світу як процесу трагічних зіткнень і протиборства титанічних сил відображається в темах, присвячених сучасності. Ще в 1824 році Делакруа створює «Різню на Хіосі», в якому відчуваються біль і усвідомлення відповідальності за зло і насильство, солідарність з повсталими силами свободи. Яскраво виявлене авторське «Я» надає величезної емоційної енергії цьому та іншим полотнам митця. Ця енергетика випромінюється і в одному з найвідоміших полотен Делакруа – «Свобода, що веде народ» (1830). Автор сміливо вводить символічний образ молодої жінки, що підіймається на барикади, в сучасний натовп парижан, які знову піднялись відстоювати ідеї свободи. Синтез героїки, романтичної символіки і повсякденності виявились суспільні позиції Делакруа-романтика.

В його роботах докорінно змінюються засади формоутворення порівняно з класицистично-академічними стилістичними ознаками. Найголовнішим засобом формування образу виявляється колір та світлотіньові контрасти; композиція будується на основі динамічної рівноваги барвних мас, а не симетрії, а стрімкі ритми додають їй динаміки. Зростаюча роль кольору призводить до переосмислення живописної системи неокласицизму. (Ж.О.Д.Енгр говорив, що Делакрува писав «скаженою мітлою» і порушував всі класичні закони побудови композиції та вибору колориту). Звертаючись до спадщини видатних колористів – Тиціана, Веласкеса – Делакруа уважно вивчає і теорію кольору, прагнучи застосувати на практиці принципи взаємодії барв, закони рефлексів тощо. Одним з чудових прикладів такої взаємодії теорії та практики є картина «Алжирські жінки». В ній відсутні яскравий сюжет, бурхливі пристрасті. Однак враження іншого часового виміру, іншого культурного середовища надають виразного романтичного забарвлення полотну, яке з точки зору барвного рішення вважається одним з кращих живописних творів епохи.

Яскрав втілення образу митця-романтика спостерігаємо в чудових портретах сучасників Делакруа – Ж.Санд, Н.Паганіні, Ф.Шопена, автопортретах. Активна емоційна виразність кольору допомагає сконцентрувати увагу не стільки на зовнішності моделей скільки на виявленні особливого піднесеного душевного стану людини-творця.

Англійський романтизм ще наприкінці 18 століття був представлений творчістю такого яскравого поета, живописця і книжкового ілюстратора як У.Блейк. В своїх вербальних і візуальних творіннях він тяжів до містичної символіки, алегорії та фантастики. Митець сміливо – як на той час – ігнорував традиційну від ренесанту перспективу і композицію, направлену на правдиве відтворення матеріального світу. Вишукані лінеарні рішення відтворюють містичний світогляд, де переплелись реальність і уява («Елохім і створення Адама», «Сходи Іакова», ілюстрації до поеми Мільтона «Втрачений рай» тощо. Сучасний Блейка Г.Фюслі (Фюзеллі) також багатогранно виявив себе як письменник, теоретик і практик образотворчого мистецтва. В його творах теж невимушено переплелись література і живопис. Масштабні полотна цього автора, навіяні літературними сюжетами (Гомер, Данте, Щекспір, німецькі романтики тощо), поєднують романтично-фантастичні сюжети з класицистично-ідеалізованими образами («Сон Белінди», «Королева фей Меб», «Нічний кошмар»).

Мрійливо-ліричний варіант англійського романтизму презентують чудові роботи Р.Бонінгтона – одного з найяскравіших майстрів акварелі, який утвердив самодостатність і урізноманітнив можливості даної техніки. Його пейзажні роботи приваблюють захопленим відтворенням тонких атмосферних станів, ефектів сонячного освітлення, замилуванням красою природи. А сюжетно-тематичні композиції Бонінгтона зачаровують віртуозністю пензля, гармонією барв та тонкою проникливістю, з якою відтворені романтичні часи пізнього середньовіччя і раннього ренесансу («Генріх IV та Маргарита Наварська», «Венеціанська лагуна» тощо. Певні ознаки романтизму прослідковуються в геніальних полотнах У.Тернера, які часто важко буває віднести до конкретної епохи і стилю., через що митця називають «живописцем світла». Вони ніби приходять з майбутнього і зникають в ньому, прориваються з Всесвіту озером, полум’ям, смерчем чи вибухом («Ангел у сонячному промені», «Колір і Світло (Теорія Гьоте)», «Морські чудовиська», «Ранок після Всесвітнього потопу»). В більш «конкретних» картинах спостерігається характерне для романтизму протиставлення примарно-прекрасного минулого і прозаїзму сучасності – як в уславленому полотні «Доблесний Темерер» (Останній рейс фрегата «Сміливий)», де казково-прекрасний білосніжний адміральський вітрильник Нельсона буксує на кладовище кораблів маленький прозаїчний паровий буксир. Провидницьким застереженням сьогодні сприймається «Дощ, пар, швидкість» - полотно, де шедевр тогочасного технічного прогресу – потяг – мчить крізь неприродно палаючу негоду майже на глядача, а крихітний зайчик намагається від нього утекти.

Риси тривожного романтизму притаманні і творчому баченню геніального іспанця Ф.Гойї. Автор вишукано-прекрасних по колориту і вражаюче проникливих по психологічній характеристиці портретів («Ісабела Кобос де Порсель», «Антоніа Сарате», «Сім’я Карла IV»), він був також творцем сповнених глибокого драматизму чи трагічної фантазії полотен і графічних серій, де зіткнення особистості з ворожим свтом реальності чи уяви сповнене романтичного конфлікту. Найбільш виразним і емоційно-щирим у цьому контексті може вважатись полотно «Розстріл в ніч на 3 травня 1808 року», сповнене пристрасного протесту проти зусиль загарбників-французів позбавити народ і кожного з іспанців незалежності, проти посягань на свободу, заради якої люди готові пожертвувати життям. Страхітливо-символічними виглядають пізні стінописи митця («Будинок глухого»), де в гостро динамічних композиціях в різних варіантах втілюється ідея протистояння добра і зла, минулого і сучасності («Сатурн», «Велетень»).

Російський живопис, як вже вище згадуалось, тяжів до поєднання класицистичних і романтичних засад. Найбільш виразно романтичні ознаки проявились в портретному живопису О.Кіпренського. В цей час – під впливом Вітчизняної війни 1812 року в суспільстві формується новий ідеал особистості – гордої і незалежної, що повністю відповідав прагненням романтиків і митець втілив його в низці чудових робіт. Це типовий для романтизму за більшістю ознак портрет В.Жуковського, де автора цікавить не тільки передача портретних рис поета, а – що найголовніше – настрій його творів. Жуковський представлений на тлі хмарного нічного неба та руїн середньовічного замку. Різкі контрасти невидимого штучного освітлення підсилюють почуття тривоги, тоді як мрійливо-задумливий погляд, жест руки, спокійний композиційний ритм і навіть овальний формат надають лірично-мрійливого забарвлення образу відповідно до поезій митця. Але найголовніше – портрет О.Пушкіна, де відтворення зовнішності і характеру конкретної особистості переростає в узагальнений образ поетичного генія. Всі деталі підпорядковані цій ідеї – енергійний поворот голови, рішучий жест схрещених рук, цілеспрямований погляд – покликані відобразити незалежну і вільну людину з яскравим внутрішнім світом. І традиційно стриманий теплий колорит тут цілком відповідає піднесеному душевному стану зовні стриманого, але сповненого бурхливих емоцій поета. Жіночим відповідником ідеалу романтичного героя – тендітної, делікатної, одухотвореної героїні сприймаються портрети Є.Растопчиної, Є.Авдуліної.

4.Графіка. Провісником романтизму в графіці часто називають уславленого майстра архітектурних пейзажів Дж.Піранезі. Окрім численних серій, де відображені архітектурні пам’ятки Давнього риму митець неодноразово звертався до зображення тривожно-величних архітектурних фантазій, таких як «Тюрми». Похмурі і вражаючі алогічним нагромадженням складних форм, ці аркуші вражають грандіозним масштабом своєрідних видінь, загадковітю простору, трагізмом сприйняття.

Характерним виявом романтичної уваги до конкретної особистості, акцентування уваги на мріях, пориваннях, переживаннях приватних осіб став небувалий розкіт камерного олівцевого та акварельного портрету, акварельних пейзажів, покликаних відтворити пам’ятні моменти життя, спілкування з близькими людьми, милим товариством. О.Кіпренський був чудовим майстром камерного портрету романтичного спрямування - починаючи з низки олівцевих портретів учасників воїнних дій (портрети О.Томіліна, О.Ланського, П.Оленіна), де не менш виразно, ніж в живописних портретах охарактеризовані мужні і водночас чутливо-емоційні герої недавньої війни і включно до вкрай лаконічного і точного портрету декабриста К.Рилєєва.

Романтичними настроями епохи обумовлений яскравий розквіт камерного акварельного портрету 1830-х – 1840-х років. Портретна мініатюра мала на той час досить давню історію. Зокрема, мініатюра на слоновій кістці була популярна в добу рококо, демонструючи поєднання репрезентативності і декоративності в малому форматі. Але романтизм зосереджується на відтворенні «життя душі» своїх персонажів в чудових акварелях, що часто виконувались за 1-2 сеанси і в якості дарунків служили візуальним «свідоцтвом» теплих, дружніх контактів між людьми. Чудовими майстрами камерного портрету були брати К.Гампельн, К.та О.Брюллови, П.Соколов, В.Гау, молодий Т.Шевченко. Іноді роботи уявляли собою достатньо розвинені сюжети, коли моделі зображувались в інтер’єрі чи пейзажному оточенні (“Портрет графині Є.Воронцової та княжни Є.Голіциної» О.Брюллова). Але найчастіше увага зосереджувалась на фіксації зовнішності героїв та їх настрою. І можна захоплюватись точним художнім чуттям, з яким митці відтворювали характер портретованих осіб (портрет О.Мурав’йової П.Соколова, Н.Пушкіної В.Гау тощо. Найбільшим визнанням серед замовників користувались акварелі В.Гау, який протягом трьох десятиліть створив грандіозний колективний «портрет доби», портретуючи як представників царського сімейства і столичної еліти, мистецького середовища так і пересічих громадян

Містично-фантастичним змістом з ознаками гротеску сповнені офорти Ф.Гойї. Поряд з відверто сатиричними аркушами в його серіях і окремих роботах зустрічаються сюжети, безумовно навіяні романтизмом – як в аркуші «Літаючі люди» чи знаменитому творі «Сон розуму породжує чудовиськ», де в згорбленій постаті людини, яку атакують страхітливі примари прочитуються автопортретні риси.

5. Живопис і графіка бідермейєра. На образотворчі мистецтва та дизайн впливає зростання середнього класу завдяки промисловій революції і зростання його ролі в якості «споживача» матеріально-художніх цінностей. Ще в часи пізнього неокласицизму з’являється стиль Бідермейєр, який процвітав у Німеччині та Австрії між 1818 та 1848 роками. Частина дослідників вважає його відгалуженням романтизму – з точки зору уваги до комфорту і задовлення смаків і потреб пересічної людини. З іншої точки зору має місце прагнення пристосувати засади пишного палацового ампіру до запитів і можливостей ширших верств населення. Його лейтмотивом стають простота і домашній затишок. Передусім він виявляється в літературі, частково – в живопису та прикладних мистецтвах. Йому притаманні сентиментальні образи і сюжети, поетизація речового світу.

Живопис бідермейєра (як і графіка) зосереджує увагу не побутових подробицях, повсякденному житті рядового бюргера розповідаючи про ці тривіальні ситуації в сентиментальному або ж гумористичному плані. Сімейні портрети чи чарівні сценки з дітьми, дружні зібрання чи захоплені заняття улюбленим хобі – як то читання чи вирощування кактусів» - написані старанно, нагадуючи нам як камерними розмірами так і ретельністю малих голландців 17 століття. Бідермейер не оформлюється в галузі образотворчості в певні чіткі форми, акцентуючи увагу на відтворенні спокійного затишного життя і не цураючись соціального забарвлення (зображення бідняків), обмежується настановами про необхідність милосердя та надання допомоги. Можна сказати, що герой бідермейєра трактується не як самодостатня активна особистість, а в нерозривному поєднанні з його оточенням – сімейством, будинком, навколишньою природою чи міським середовищем.

Скромні побутові мотиви переважають в творчості типового представника бідермейєра К Шпіцвега. Він створює масштабну галерею образів «маленьких людей» з їх їх зворушливою наївністю, скромними радощами і стриманими переживаннями. Особливо привабливі ті дивакуваті герої Шпіцвега, які цілком заглиблені в улюблену справу («Бідний поет», «Алхімик», «Книголюб», «Геолог»). Не звертаючи уваги на побутове оточення вони всі зусилля та сас присвячують лише заняттям наукою, літературою, творчістю тощо. Не менш цікаві і написані з великою любов’ю та “знанням справи» іронічно-правдиві міські сценки, що розігруються зазвичай на затишних вузьких вуличках і перехрестях («Мистецтво і наука»). Мешканці цих невеликих, майже інтер’єрних міських просторів спостерігають за сусідами чи гусарами, що марширують, проводжають поглядом карету, що раптом проїжджає як екзотичне видовище по провінційному передмістю тощо. Міські пейзажі вражають конкретністю і органічним поєднанням зі своїми мешканціми. Цікаво, що митець віддає перевагу вертикально видовженим чи, навпаки, горизонтальним форматам, що надає можливість відтворити світлоповітряний простір, що охоплює постаті персонажів його полотен. Шпіцвег цікавився пленерним живописом, що виявляється особливо яскраво в таких композиціях як «Недільна прогулянка». Світла, яскрава барвна гама надає оптимізму пейзажу з полем пшениці, яким крокує сімейство бюргера, а інтенсивні кольри дамських капелюшків та парасольок пожвавлюють всю композицію.

Аналогічні сюжетні мотиви та їх рішення переважають в творчості інших німецьких та австрійських живописців бідермейєра – Ф.Г.Вальдмюллера, А.Клінгера, М.фон Швінда та графіків напрямку, таких як ілюстратор «дитячих і сімейних казок» братів Грим А.Л.Ріхтер.

6. Інтер’єр романтизму та бідермейєра.. Для інтер’ів часів романтизму, як вже зазначалось, передусім характерним є використання мотивів готики та узагальнених близькосхідних мотивів – зароджується так званий «мавританський» стиль, що досягне розквіту в оформленні кабінетів кімнат для паління пізніше. Мотиви пінаклів, стрільчастої арки, стилізованих склепінь типу віял, орнаментів хрестоцівіту, трилисника з’являються не лише в ліпному декорі приміщень, а й на різних предметах умеблювання. Починається відродження зацікавлення вітражами – не стільки в культових, скільки в цивільних спорудах. Характерним прикладом романтичного оздоблення інтер’єру можуть служити приміщення вже згаданого вище Котеджу. Застосування готичних мотивів у ліпці, розписах, різьбленні та орнаментиці предметів обумовлює єдність художнього оздоблення інтер’єрів. Наприклад, для оздоблення ідальні замовлялись порцелянові сервізи і скло, не кажучи вже про мебльовий гарнітур. Особливої уваги заслуговують розписи сходової клітини за ескізами Д.-Б.Скотті. Виконані в техніці гризайлю, вони відтворюють архітектурні мотиви готичних замків.

Інтер’єрам бідермейєра притаманні збалансовані пропорції, інтимність, гармонійна простота форм Всі предмети розташовуються на рівні очей; замість грандіозних картин - на стінах кілька рядів гравюр і невеликих полотен, акварелей та малюнків; стіни часто фарбовані, або ж обклеєні тисненими обоями в смужку чи дрібно рослинний орнамент. Приміщення уставлені невеликими зручними меблями з ясеня, вишні,горіху. Спостерігається прагнення до узгодження мотивів декору (ві ідеалі – однаковий) на оббитті меблів та завісах, шторах тощо. Головні ознаки меблів – зручність та якісність, стримано-вигнуті спинки підлокітники крісел та диванів, гнуті чи точені ніжки. Саме в часи бідермейєра з’являються перші «віденські» стільці М.Тонета (Тоне, 1796-1871), що формуються з гнутої під парою деревини. Видатний дизайнер не лише розробив 20 варіантів стільця, а й доповнив їх кріслами, столом, диваном тощо. Популярність виробів заснованої ним фірми була настільки значною, що до кінця століття у світі було продано біля 50 мільйонів її виробів З’являються комбіновані меблі, зручні у використанні в невеликих приміщеннях: розсувні столи, бюро з висувними стільницями тощо.

7. Костюм. . Розглянуті тенденції не могли не позначитись на формуванні костюму 1820-х – 1830-х років. З одного боку, він уособлював дрес-код романтичного героя – з його естетизацією минулого, недбалою елегантністю і викликом респектабельним устоям. З іншого боку, буржуазно-позитивістський погляд на життя вимагав простоти і доцільності в одязі. Вказані протиріччя відбиваються у певній двоїстості характеристик тогочасного одягу, у можливості вибору для тогочасних носіїв з метою виявлення власної індивідуальності. Загальна тенденція до більшої одноманітності і строгості чоловічого одягу компенсується зростаючою яскравістю і вибагливістю жіночого.

Чоловічий костюм стає все більш стриманим. Характерною особливістю є чіткий поділ на денне та вечірнє вбрання, строго обумовлене етикетом. Разом з тим, важливими виявляються не стільки самі компоненти костюма, скільки індивідуальна манера їх носіння як вияв внутрішнього «Я» носія. З одного боку у світському товаристві ще процвітає дендізм – певна життєва філософія вишуканого джентльмена, світської людини, що виявляє свою особливість підкресленням власного індивідуалізму, ігноруванням певних суспільних норм, що легше всього було наочно відобразити саме в костюмі. Тому і з’являються у світському товаристві постаті з «браммелівським торсом», блідим обличчям, злегка скуйовдженою зачіскою, зневажливою посмішкою на вустах , вселенською тугою в погляді і певною недбалістю бездоганно елегантного костюму, перетвореного на витвір мистецтва. Паралельно у широких верствах міського населення, в середньому класі утверджуються ідеали міщанського практицизму, уособлені в тому числі і в усе більшій монотонності костюму. Характерно також, що чим менше змінюється в ХІХ столітті чоловічий костюм по-суті, тим численнішими виступають скороминучі - майже щорічно - зміни в деталях. Багато в чому такі постійні дрібні зміни завдячують численним журналам мод, які починають десятками видаватись у всіх столицях.

В часи бідермейєру та романтизму силует жіночого костюму змінюється двічі. На початку 1820-х років лінія талії в сукнях поступово понижується і біля 1825 року досягає свого природного місця. Жінка, згідно романтичного ідеалу повинна була бути тендітною і меланхолійною: здоров’я та енергійність вважались вульгарними, натомість дещо хвороблива бліда красуня викликала захоплення. Романтичне прагнення бачити в жінці омріяну Сильфіду, тендітне і майже примарне видіння, спонукало до створення відповідного силуету.. Через десять років цей силует, дійшовши апогею, різко змінюється, відбиваючи більш прозаїчні смаки. Як і в чоловічому костюмі, в жіночих нарядах все більшу роль відіграє розподіл на денний та вечірній одяг: вони різняться за фасоном, матеріалом та кольором. Зберігається і вікова диференціація: дівчата одягаються скромніше, ніж дами і переважно в світлі кольори.