Стиль рококо.

Вісімнадцяте століття в царині духовного життя не співпадає з хронологічним визначенням: його початок відраховують з 1715 року - часу смерті Людовика XIV, а обривається доба подіями Французької революції. В економіці, суспільному устрої європейських країн відбуваються динамічні зміни, пов'язані зі стрімким зростанням питомої ваги буржуазії, яка, маючи все більше матеріальних переваг, прагнула отримати реальну владу. В таких країнах як Голландія і особливо Англія, де в результаті бурхливих подій 17 століття було знайдено компроміс між земельною аристократією і буржуа у розподілі влади, починається активне зростання виробництва, зародження феномену промислової революції. У Франції ж, яка на політичній арені була дуже важливим гравцем, стрімко зростає конфлікт між цими двома класами. Аристократи, втрачаючи матеріальні блага та соціальні позиції, зосередились на «екстремально-гедоністичному» ставленні до життя («Після нас хоч потоп» - фраза, що ніби то належить Людовику XV, фактично є сконцентрованою формулою світогляду згасаючої аристократії). Саме світоглядні позиції правлячої дворянської верхівки визначають культурні параметри рокайльної доби.

Багато в чому формування легковажного ставлення до життя у Франції було реакцією на останні роки правління «Короля-сонця», коли у Версалі панували похмуре ханжество і жорсткий етикет на тлі придворних інтриг. Відчуття хисткості життя породжує в аристократичній еліті країни, а з часом - інших європейських суспільств - авантюризм, марнотратство, іронічне висміювання традиційних моральних цінностей, уникнення негативних переживань і захоплення чуттєвими радощами. В мистецтві окреслені настрої втілюються в стилі рококо, який іноді називають «виродженим бароко». Оскільки розквіт стилю приходиться на 1730і – 1750-і роки, його ще називають іноді стилем Людовика XV. Слід відмітити, що в цю добу, ще відчутніше, ніж у попередні роки, Франція домінує в європейському художньому житті, а її художня промисловість досягає невиданого розквіту. В тогочасній системі мистецтв панує театр, але на зміну класицистичній трагедії приходять комедія і пастораль. Це - доба драматургії Гоцці, Гольдоні і Кальдерона, Шерідана і Бомарше, час галантних романів і камерної музики.

В інтер'єрі рококо вся увага зосереджена на комфорті і зручності середовища проживання приватної людини. В образотворчих мистецтвах дана доба - «золотий час» графіки як найбільш доступного мистецтва: розвиваються самостійні графічні техніки, розширюється коло сюжетів. В живопису панує інтимний портрет і своєрідний побутовий жанр, означений ще на початку століття як «галантні сцени». Характерно, що вже сучасники винесли мистецтву рококо критичний вирок вустами першого професійного художнього критика Д.Дідро. Однак сьогодні зрозуміло, що творчість таких митців доби як А.Ватто, У.Хогарт, Т.Гейнсборо, Ж.-Б.С.Шарден далеко виходить за межі галантної легковажності. Мистецтво рококо часто містить дворівневі характеристики, в яких за зовнішньою привітністю «Савояра з сурком», «Жиля» чи «Мецетена» приховується гіркота самотності, у фрагонарівських портретах абата де Сен-Нона проглядає сміливий виклик ханжеському святенництву, а в роботах Т.Гейнсборо міститься туга за чистими почуттями.

З іншого боку, ця епоха невипадково називається «добою Просвіти». Ідеї раціоналізму завойовують загальне визнання в Європі та Новому світі. В творах М-Ф.Вольтера, Д'Аламбера, Д.Дідро, в романах Д.Дефо та Ж.Ж..Руссо декларуються гуманістичні ідеї. Всі традиційні устої і явища суспільного життя піддаються критиці і мислячий розум оголошується єдиним мірилом всіх речей. В творах представників Просвітництва утверджується уявлення про привабливі чесноти «природної людини», тоді як пороки особистості обумовлені тогочасним суспільством і вихованням. Зростають і переконання, що свобода і щастя, можливість насолоджуватись життям є правом кожної людини, а не лише - обмеженої аристократичної верхівки. Відповідно в мистецтві доби виникають критичні тенденції, потяг до протиставлення негативних сторін існування знаті і привабливих якостей поміркованого патріархального життя середнього класу. На цих засадах базується творчість митців просвітницького реалізму та сентименталізму.

1. Архитектрура. Як вже сказано, частина дослідників вважає рококо «перехідним» стилем, що особливо відчутно в архітектурі і з точки зору еволюції форм це має сенс. В дусі рококо будувались переважно декоративно-розважальні споруди типу павільйонів та альтанок. Вони втрачають пафос і урочистість бароко, набуваючи вишуканої декоративності. Рококо – перший безордерний стиль європейського мистецтва нового часу. Прямі лінії та плоскі поверхні маскуються архітектурним декором, що уникає виявленої симетрії. Колони довільно скорочуються чи витягуються або ж скручуються, а капітелі деформуються; карнизи нависають над карнизами, покрівлі увінчуються насиченим архітектурно-скульптурним декором, ігноруючи доцільність і маючи на меті лише декоративний ефект.

На зміну могутнім замкам і грандіозним палаціа знаті приходять не менш розкішні – але переважно всередині – міські особняки аристократії – отелі. Залишивши без уваги загальні форми і фасади споруд, що залишились стримано-величними, рококо основну увагу зосереджує на внутрішньому плануванні приміщень, розігрує на стінах і стелях інтер’єрів орнаментальні симфонії, досягаючи вершин витонченості, але втрачаючи барочну силу. Чудовим прикладом такого підходу служить отель Субіз в Парижі зі скромним класицистичним фасадом, у порівнянні з яким ще більш вигадливо-грайливим сприймається внутрішнє оформлення під керівництвом Ж.Бофрана. Архітектори зосередили всю увагу на реальній людині з її повсякденними потребами, оточили її комфортом. Поступово у вирішенні інтер’єрів відмовляються від послідовно анфіладного планування, яке створювало багато незручностей в повсякденному побуті людини. Утверджується розмаїття розташування кімнат, асиметричність загальної композиції. Форма і оформлення приміщень залежать від призначення. Критик Блондель в 1737 році описував три види кімнат: парадні чи державні, розважальні чи соціальні та приватні.

Всі європейські правителі і аристократи переймають нові рішення. Так, нові тенденції використовують в Англії, де рокайльні інтер’єри розквітають в стриманих класицистичних архітектурних спорудах Палладіо. В Німеччині та Австрії рококо досягає найбільшого розквіту. Досить виразні стильові рішення надають інтимності і особливої ошатності культовим спорудам (WiesKirche в Баварії, церква Б.Неймана в Фірценхейлигені тощо). Тут також створюються нові оформлення заміських палаців Сан-Сусі, Амалієнбург (передусім слід згадати Чайний павільон в Сан-Сусі). Декоратором приміщень Амаліенбурга був знаменитий Ф.Кувільє. Прекрасна резиденція, як вже відмічено, створюється у Вюрцбурзі Б.Нейманом, який зумів поєднати барокову пишність з грайливістю рококо. Поєднання бароко і рококо помітне і в палацових спорудах Росії. Зокрема, архітектор А.Ринальді в 1760-х роках будує для Катерини ІІ в Оранієнбаумі Китайський палац, який попри бароково-класицистичний фасад і анфіладне планування захоплює надзвичайним багатством і розмаїттям рокайль них інтер’єрів.

Серед цікавих містобудівельних рішень стилю передусім слід відзначити створення Королівської (Станіслава) площі в Нансі архітектором Е.Е.де Корні як частини ансамблю з трьої майданів (окрім названої ще Плас де ла Кар'єр та Плас д’Альянс). Найбільш характерними рисами рококо відзначено оформлення ансамблю: вишукані ковані рещітки з золоченням, ліхтарями, які з різних боків огороджують площу та фонтани.

2. Скульптура. Скульптура рококо тяжіє до камерності, інтимної чарівності образів, вишуканих рішень. Переважно розвиваються скульптурний портретний бюст і лірично-чуттєві композиції міфологічного спрямування – розмаїті німфи, амури, купальниці, що прикрашали палацові парки і зелені зони міських отелів та інтер’єри приватних споруд. Чудове володіння матеріалом, складні композиційні рішення притаманні роботам таких визнаних ваятелів часів рококо як Ж.Б.Лемуан, Ж.Б.Пігаль, К.М.Клодіон, Е.М.Фальконе, О.Пажу та інші.

Ж.Б.Пігаль зумів внести жваву безпосередність, виразну і елегантну динаміку рококо в свою «античну» композицію «Меркурій, що зав’язує сандалію”. Складний контрапостний поворот постаті нагадує нам «Давида» Берніні – і разом з ним докорінно відрізняється від нього результатом: м’яким ліризмом образу. Грайливе лукавство відзначає «Амура» та «Психею» Фальконе. Чарує ніжний дівочий образ «Річкової німфи» Клодіона. Окрім характерних гнучких і делікатних пропорцій ця робота приваблює і суто рокайльною стилістикою трактування складок – не спокійно-плавних класицистичних і не насичено рухливих барокових, а дрібних, примхливо-асиметричних, сплетених в вигадливий узор. «Покинута Психея» О.Пажу поєднує в собі захоплення автора античною ясністю і гармонією з не меншим захопленням красою і кокетливою грацєю оголеного тіла сучасних авторові дам рококо. Властива митцеві любов до ретельної проробки деталей, віртуозне відтворення локонів складної перуки, троянди, фрагменту костюма спостерігається в його відомому портреті мадам Дюбаррі, в якому чудово передано дещо викличну чуттєвість моделі.

Характерно, що частина скульпторів працювала і для порцелянових виробництв, виводячи дрібну пластику на рівень «високої» скульптури. Слід також мати на увазі, що скульптура як вид мистецтва в часи рококо загалом поступалась, наприклад, живопису чи оформленню інтер’єрів і ніколи не поривала кардинально з античними традиціями. І більшість скульпторів доби з 1760-х років успішно трансформуються в своїй творчості згідно з новими тенденціями.

3. Живопис. Притаманна рококо витонченість характеризує і живопис доби.. Слід враховувати, що не лише монументально-декоративні композиції – розписи плафонів, десюдепорти тощо – а й станкові твори малярства мислились як частина загального ансамблю інтер’єру. Специфічно розподіляються і жанрові пріоритети, які віддзеркалюють загальне прагнення до камерності. Передусім користуються успіхом інтимно-міфологічні сюжети, «галантні сцени» з життя тогочасної аристократичної еліти, пасторалі з підкреслено умовними «селянськими» мотивами, так само «ушляхетнені» паркові пейзажі, ідеалізований портрет, що зображував моделі в ролі «звитяжців» на полі кохання тощо. Всі ці образи ніби розчинялись в загальному декоративному оздобленні приміщень.

Рокайльний живопис захоплює особливо тонкими відтінками барв, вишуканістю палітри. Тонка культура кольору може вважатись найбільш прикметною стильовою рисою живопису. Переважає світла гама з домінуванням золотистих, ссріблястих, зеленуватих, блакитних та рожевих кольорів. Композиція вирішується з акцентом на виразність і злитність барвних плям. Разом з тим, привертає увагу прагнення до м’яко асиметричної побудови, тонкої рівноваги і рухливості форм як складових композиційного рішення.

Означені риси виявлені вже в творчості основоположника живопису рококо А.Ватто, який водночас набагато виступає за притаманні стилю формально-змістові межі. Він розробляє новий своєрідний жанр - галантні святкування (сцени) («Товариство в парку», «Проблемна пропозиція»), що разом з театральними сюжетами («Французька комедія», «Італійська комедія») стануть найбільш популярними композиціями рокайльного живопису. Характерною ознакою значної частини полотен майстра є певна «сценічність» реалізації задуму. Його персонажі ніби-то розігрують ті чи інші ситуації, зображують ті чи інші почуття і часто буває важко визначити характер «сцени» - розгортається сюжет дійсно на підмостках театру чи в житті.

Квінтесенцією галантних сцен Ватто вважаються варіанти його «Паломництва на острів Киферу», що захоплюють глядача особливою інтимністю і ліричною схвильованістю, поетапним відтворенням почуттів між закоханими парами – від симпатії співбесідників до єднання закоханих. Багатцтво емоційних відтінків в цій та інших картинах митця доповнюється узагальнено-ліричним пейзажем, тонкою виразністю поз і жестів персонажів, вишуканою хвилястою композиційною лінією («лінія краси», як її визначить пізніше У.Хоггарт). Особливої привабливості роботам надають вишукані барвні зіставлення, тонка вібрація мазків фарб. Разом з тим, його полотна часто позначені багатозначністю змісту – передусім сказане стосується «театралізованих» персонажів» «Жиль», «Савояр з сурком», «Меланхолійний». За зовнішнім спокоєм і галантністю персонажів прочитуються іронія і сум та відчуття самотності. В одній з останніх робіт митця – «Вивіска лавки Жерсена» - виявлені мистецькі погляди Ватто: протиставлення офіційно-парадного, холодного живопису останніх літ правління «Короля-сонця» глибокому і щирому мистецтву майбутнього, на яке сподівався автор.

Зовнішні прикмети живопису Ватто, позбавлені його мрійливої емоційності, розвинуті в творчості наступного покоління живописців рококо різних шкіл і передусім французької. Більш поверхово-витончені риси притаманні полотнам Н.Ланкре, Ж.Б.Патера, М.Ванлоо, Л.Токе і найбільш значного серед всіх Ф.Буше. Він однаково успішно працював в галузі монументально-декоративного живопису (кімната королеви у Версалі 1734 р), численних станкових алегорично-міфологічних композицій («Купання Діани», «Юпітер і Каллісто») і грайливо-побутових полотен («Сніданок», «Дама за «Туалетом»). Великою популярністю користувались і його пасторальні сцени, кокетливі жіночі портрети (серія портретів маркізи Помпадур), декоративні сріблясто-зелені пейзажі. Він був майстром складної вибахливої композиційної побудови, тонким колористом і чудово відтворював найскладніші ракурси фігур своїг героїв – німф і богинь, амурів і пастушків. Святково-оздобний, з присмаком еротизму, характер мистецтва Буше якнайкраще відповідав «духу доби». Чудовий декоратор з чуттям єдності стилю, він розробляв картони для шпалер, театральні костюми, оформляв книги.

Кращі якості живопису Буше – віртуозну композицію, невимушено-витончене трактування сюжету, вишуканість поз і рухів постатей і декоративність колориту успадкував учень Буше, останній майстер рокайльного живопису Ж.О.Фрагонар. Зокрема, митець сприймається одним з найсміливіших майстрів пензля – його легка і вільна манера, інтенсивна тепла барвна гама часто виходить за межі манірної гармонійності рококо. Фрагонару, притаманне іронічно-гедоністичне сприйняття життя, іноді пристрасність і схвильованість переживань, часто переплетена з усмішкою. Навіть в найбільш рокайльному полотні «Щасліві можливості гойдалки» з його примхливо-нелінійною композицією і декоративним колоритом авторська іронія відчувається в пікантності сюжета: розгойдують качелі з прекрасною (наче штучна троянда) дамою елегантний кавалер та аббат, які мають можливість разом помилуватись піною її білих нижніх спідниць та панчішок. А в блискучих портретах аббата де Сен Нона та мадемуазель Гімар правдивість характеристики поєднується зі щирістю авторського ставлення до моделей.

Поза тим, певні ознаки стилю рококо притаманні багатьом тогочасним митцям інших країн, які поєднують їх з більш реалістичними за формою і інтимно-щирими за змістом якостями. Чудові роботи Т.Гейнсборо, іронічно-ігрові полотна П.Лонгі та й низку полотен Фрагонара однаково справедливо відносять як до стилю рококо так і до просвітницького реалізму доби.

4. Графіка. Вісімнадцяте століття в багатьох фахових виданнях називають «золотим віком» графіки. У безпосередньому зв’язку з загальними стилістичними тенденціями часу панують тонові репродукційні техніки гравюри, відбувається розквіт кольорової репродукційної та авторської гравюри на металі. Характерним представником мистецької концепції зрілого рококо в галузі графіки можна вважати Ж.Моро-молодшого. Він також віддавав перевагу улюбленим тогочасним мотивам різноманітних свят та урочистостей, з винятковою майстерністю створюючи багатофігурні композиції на взірець «Коронації Людовика ХVІ» чи «Паризьких урочистостей з нагоди народження дофіна». Вже тут ми спостерігаємо не просто ретельність, а щире захоплення митця передачею деталей, в тому числі – розкішного рокайльного одягу, який як ніколи уявляв собою самостійний витвір мистецтва.

Найповніше ця схильність митця виявилась в роботі над започаткованим С.Фреданбером у середині 1780-х років виданням, присвяченим відтворенню світських звичаїв та етикету. Зокрема, йому належить більшість аркушів двох цікавих серій, розроблених у вигляді своєрідного репортажу про придворне життя. В одному випадку це розваги, точніше – стиль існування модного кавалера, а в іншому - молодої дами. (Пізніше ці серії отримають назву «Monument du Costume”). Перед глядачем розгортається феєричний калейдоскоп сценок і епізодів, «зіграних» представниками тогочасної еліти, у поведінці та зовнішності котрих переплетені легковажна грація, умовність рухів і грайлива невимушеність, певна самоіронія і потяг до чуттєвих насолод. І кожен з аркушів виправдовує загальну назву серій, оскільки значною мірою через костюм характеризується ситуація. «Хронікальний» сюжетний підхід до висвітлення мерехтливо-елегантної повсякденності верхівки суспільства дав змогу представити весь діапазон туалетів часів пізнього рококо не ізольовано, а в природному середовищі існування вишуканих дам, веселих кавалерів, кокетливих акторок, чарівних молодих мам. Підкреслена елегантність робіт поєднується з упевненістю виконання, а відчутна умовність постатей якнайкраще передає стан штучності поведінки, гри, театральності «стилю доби». Серії стали чудовим графічним пам’ятником побутової культури тих літ і адекватно передавали специфіку рокайльної графічної мови: рухливість композиції, вишуканість примхливих мереживних ліній, загальну м’яку тональність аркушів.

Разом з тим можна спостерігати по творам Ж.Моро, що як і інші майстри тих літ – С.Фреданбер, П.-К.Марильє, О.де Сент-Обен - він в своїй творчості трансформується від вибагливо-граційної і водночас впевненої гри ліній рокайльної стилістики до більш стриманої, урегульованої графічної мови неокласицизму.

5.Інтер’єр. Рококо виникає як реакція на беззаперечну офіційність стилю пізнього Версалю. Джерело змін – в найбільш вільних елементах орнаментів бароко. Рококо розквітає в часи правління Людовика XV, коли знать повертається до Парижу і створює в старих отелях нові апартаменти. Виразні форми рококо створив Ж.Мейсоньє в надрукованих гравюрах. Вони демонструють можливості повної асиметрії та скульптурної динаміки на основі натуралістичних мотивів. Н.Піно проектує дерев’яні елегантні панелі з вільним розташуванням паростків, хвиль, нагромадження камінців та мушель. Сюди додаються переробки східних мотивів. В інтер’єрах виявляється потяг до інтимності, зростає число затишних фарфорових кімнат, чайних павільйонів тощо. З’являються рокайльні інтер’єри отелів Субіз, Шантільї. Улюблена овальна форма парадних приміщень своїми криволфнфйними обрисами руйнує конкретність стіни. Вибагливі плетива орнаменту маскують справжні розміри приміщення, межі стін і стелі, взагалі визначеність простору (площину стіни від стелі відділяє падуга – плавний перехід у вигляді півкола, що пластично пов’язує одне з другим). Замість барокового сполучення «золото з синім або ж червоним» в моду входять делікатні складні кольори – сіро-блакитні, блакитно-зелені, рожево-бузкові тощо.

Характерним прикладом стилістики рококо можуть служити згадані вище інтер’єри Китайського палацу в Оранієнбаумі.Назву споруді дав центральний зал палацу, оформлений в стилі «шинуазері» - вишуканій і досить умовній рокайльній інтерпретації китайських декоративних мотивів. Декор приміщення доповнювався значним зібранням виробів прикладного мистецтва. Крім цього в стилі рококо були оформлені Блакитна і Рожева вітальні, Золотий кабінет, Стеклярусний кабінет тощо. Загалом рококо, орієнтуючись на потреби приватного життя людей, сприяло естетизації побуту і перетворенню всього предметного оточення на твори мистецтва: віяла і табакерки меблі і посуд, текстиль і метал захоплюють стильовою єдністю.

Основна тенденція оформлення інтер”єрів рококо – послідовна асиметрія, атектонічність; форми мінливі і звиті подібно до мушлів (“рокайль”). Майже зникає площина стіни, колір декоративний: він лежить на площині стіни, прикрашає її і, водночас, означає “безмежну туманну далечінь”; складний колір доповнюється декоративними панно і дзеркалами. Столики, крісла, і пуфики стоять на тонких вигнутих ніжках. Крісло, що за часів Луі ХІV служило для урочистого сидіння, тепер дарує затишний спокій. Достатньо зауважити, що в ХVІІІ столітті було винайдено більше нових типів меблів, ніж за всю попередню історію меблярства. В зв’язку із посиленою увагою мистецтва тієї доби до повсякденності і “дрібничок життя”, його представники охоче звертаються до прозаїчних жанрів, але трактують їх ніби легкий спектакль. Новим явищем в історії європейського дизайну став розвиток мистецтва порцеляни – зокрема, діяльність мейсенської та севрської мануфактур (згодом подібні виробництва виникають по всій Європі). Вишукана порцелянова пластика малих форм та посуд чи не найповніше серед всіх видів декоративного мистецтва доби відповідають стилістичним засадам рококо – примхливо-вигадливі, граційні вироби у даній техніці проектують відомі митці - Й.Кендлер у Мейсені, Е.М.Фальконе в Севрі.

6. Костюм. Всі означені суспільно-культурні прояви відбиваються в костюмі рокайльного періоду. Оскільки найбільш характерною рисою стилю життя рококо було прагнення чуттєвих задоволень, костюм почав трактуватись як один із засобів досягнення мети і звівся у ранг мистецтва. Прагнення до елегантності, витонченість і майстерність характеризують наряди тієї доби. На моду впливають популярні актори і актриси, світські чоловіки і жінки. Все ширші верстви населення бажали бути «в курсі» останніх мод і наслідувати їх, що стимулює видання, які можна вже назвати журналами мод. Стає більш популярною професія кравця. З часів середньовіччя в гільдію кравців входили чоловіки І саме вони виготовляли весь придворний одяг 18 століття. Однак, ще в 17 столітті створилась компанія жінок-кравчинь «Les Маіtгеssеs Соuturіегеs». Першим кутюр'є у Франції можна назвати кравчиню королеви Марії Антуанети мадам Бертін: її слово було законом у тогочасній моді. Характерно, що на тлі витонченого естетства рокайльного костюму поступово в одязі виявляється потяг до природи, натуралізму, провідником якого виступає не французька, а британська мода.

В чоловічому костюмі основними складовими протягом всього століття залишаються біла сорочка, надзвичайно оздобний сюртук з яскравих тканин (шовк, атлас, оксамит) з шиттям і декоративними ґудзиками, камзол, короткі штани-кюлоти та черевики. Поступово входять у вжиток (під впливом англійців) фрак та редингот. Жіночий костюм рококо демонструє граничне абстрагування від реальних пропорцій жіночого тіла. Вишукана елегантність, декоративність та екстравагантність як сутність модного образу базувались на спеціальних засобах стилізації жіночої фігури – корсетах та кринолінах. Криноліни, формуючи нижню (поясну) частину жіночої сукні, спочатку були куполоподібними, а згодом – овальними, досягаючи в часи розквіту стилю гротескних форм (гранд-паньє). Основні елементи жіночих нарядів – широке верхнє плаття (ліф та спідниця, з’єднані між собою, нижня спідниця сукні та трикутний корсаж. Утверджуються різні типи суконь. Серед яких найбільш популярною буула роб франсез – офіційний наряд при всіх європейських дворах. І чоловічий і жіночий костюм рококо доповнюють перуки, які в жіночих нарядах стають майже самодостатніми витворами декоративного мистецтва.