Тема 1. Основи організації зв'язку в Сухопутних військах зс України в різних видах бою.

Заняття 1. Війська зв'язку, їх призначення та склад.

Учбові питання:

1. Змістовий модуль “Тактико-спеціальна підготовка”, його роль і місце у підготовці офіцерських кадрів військ зв’язку.

2. Історія розвитку військ зв’язку та їх бойові традиції. Війська зв'язку, їх призначення та склад.

3. Рода та види зв’язку. Основні завдання зв’язку. Засоби військового зв’язку.

1-е питання: Змістовий модуль “Тактико-спеціальна підготовка”, його роль і місце у підготовці офіцерських кадрів військ зв’язку.

Організація зв'язку - галузь військового мистецтва, яка охоплює питання підготовки та бойового застосування військ зв’язку і включає планування, постановку завдань військам зв’язку та керівництво ними в процесі розгортання, функціонування і згортання системи зв’язку. “Тактико - спеціальна підготовка ” є дисципліною, яка завершує підготовку студента як офіцера - зв’язківця, організатора зв’язку тактичної ланки управління (ТЛУ) і командира взводу частини (підрозділу) зв’язку. Дисципліна має на меті дати студентам теоретичні знання та прищепити практичні навички з організації й управління зв’язком, які необхідні будуть офіцерам для їх практичної роботи у військах, відповідно до посадового призначення.

Головним завданням дисципліни є:

• вивчення основних положень з організації та забезпечення зв’язку в загальновійськових підрозділах і частинах Сухопутних Військ в основних видах бою;

• відпрацювання практичних навичок з планування зв’язку та управління підрозділами під час виконання ними завдань щодо забезпечення зв’язку як у мирний, так і у воєнний час.

Дисципліна базується на знанні студентами загальновійськових і військово-технічних дисциплін, на практичних навичках у командуванні підрозділами, у роботі на засобах зв’язку, у виконанні нормативів і навчальних завдань. Предметом навчальної дисципліни є вивчення організації зв’язку в підрозділах і частинах Сухопутних військ, а також основних положень з управління системою і підрозділами зв’язку як у мирний, так і у воєнний час.

У ході вивчення дисципліни у студентів формуються високі морально-бойові якості, розвивається тактичне мислення, прищеплюються практичні навички у виконанні функціональних обов'язків командирів підрозділів і посадових осіб по зв’язку, відпрацьовується самостійність, ініціатива, творчий підхід і здатність виконувати бойові завдання в будь-яких умовах.

Основними видами занять є: лекції, семінари, групові та тактико-спеціальні заняття.

Таким чином, дисципліна "Тактико-спеціальна підготовка" є самостійним предметом навчання, у той же час є комплексною та завершальною дисципліною в підготовці офіцерів військ зв’язку, а знання, які отримані під час вивчення дисципліни, визначають рівень підготовки та ступінь зрілості офіцера - зв’язківця, його здатність виконувати покладені на нього обов’язки щодо забезпечення зв’язку для безперервного управління військами.

2-е питання: Історія розвитку військ зв’язку та їх бойові традиції. Війська зв'язку, їх призначення та склад.

Зв’язок, перш ніж досягти сучасних способів і форм, подолав великий шлях історичного розвитку. Він виникає в епоху первісного суспільства.

Уже з появою перших людей на Землі в процесі праці виникає потреба в спілкуванні. Головним досягненням цього періоду є поява членороздільної мови. Щоб домовитися про організацію полювання на великого звіра, первісні люди повинні були зібрати всіх мисливців племені, а може, і запросити мисливців із сусіднього племені для спільного полювання. Оповіщення про появу звіра здійснювалося або шляхом подачі сигналів, або посильними. Так зародився зв’язок особистим спілкуванням, посильними і сигналізацією.

У епоху неоліту відбувається “перший великий суспільний поділ праці” — відокремлення скотарських племен від землеробських. Установлюється товарний обмін між ними. З’являються нові види зв’язку — контакти між представниками різних племен при обміні продуктами їхньої праці.

Пізніше, коли відбувся “другий великий поділ праці” і ремесло відокремилося від землеробства, зв’язок особистим спілкуванням ускладнюється, тому що виникає необхідність його встановлення між трьома партнерами: хліборобом, скотарем і ремісниками.

Перед початком бою вишиковувалися війська і віддавалися всі необхідні розпорядження і накази. Під час руху військ і у момент бою старший начальник керував військами за допо-могою звукових і зорових сигналів, а також команд. При ньому знаходилися прапороносці, сурмачі, глашатаї (посильні).

Полководці для передачі звісток широко використовували багаття і гінців.

Відомо, що під час греко-перських воєн в Афінах з великим нетерпінням очікували результату Марафонського бою (490 рік до н.е.).

Коли грецький полководець Мільтіад розгромив перську армію в Марафонській долині, він послав кращого скорохода Гемедрома в Афіни, щоб той повідомив про перемогу.

“Швидше лані мчав скороход, жодної миті не відпочивав на шляху, а шлях був довгий: понад 42 км”. Історія свідчить, що, добігши до міських воріт, він устиг тільки вигукнути: “Радійте, ми перемогли!” — і упав мертвий. Це була рекордна дальність доставки ратної звістки пішим гінцем на дистанцію більш 42 км.

У військах Ганнібала зв’язку і розвідці надавалось великого значення. Так, під час розгрому римської армії біля Тразіменського озера (217 рік до н.е.), Ганнібал, маючи добре організовану розвідку, спостереження і зв’язок, знав про кожен крок військ супротивника, що і забезпечило йому перемогу над ворогом.

У Древній Греції й на Сході як засіб зв’язку між фортецями і таборами широко використовувалися голуби.

У 43 році до н.е. римський полководець Марко Антоній обложив м. Мутину: оточив його з усіх боків ровами і воїнами. Здавалося, що всі шляхи оточеним були відрізані. Однак комендант Мутини Брут мав зв’язок з римським консулом Гірциусом за допомогою голубів. Брут послав голубів Гірциусу з повідомленням про важке становище міста Мутини. Гирціус, отримавши звістку, швидко прийшов на допомогу Бруту і розгромив армію Антонія. Повітряними листоношами (голубами) користувалися також древні єгиптяни, перси, скіфи, вірмени, слов’янські племена і китайці.

У період розпаду родових відносин постійного війська в слов’ян не було. Під час війни в похід виступали всі чоловіки, здатні тримати в руках зброю. Однак уже тоді вожді оточували себе військовими дружинами. Дружина стала зародком особливої збройної організації. Озброєння слов’ян складалося з обоюдогострих мечів, цибуль, копій, шоломів, а пізніше щитів. Слов’яни, які виступали на війну, організаційно підрозділялися на тисячі, сотні, десятки.

Древні слов’яни вміли робити моноксали (човна-однодеревки), які вони використовували для підтримки зв’язку між поселеннями і племенами. На війну в далекі заморські походи слов’яни ходили на турах, кінні воїни йшли берегом, підтримуючи з ними зв’язок зоровий чи за допомогою монсксали.

Знаходячись у походах, слов’янські вожді підтримували постійний зв’язок зі своїми племенами, використовуючи для цього кінних гінців і гінців на турах (човнах).

Під час бою слов’яни вміло забезпечували зв’язок між окремими загонами за допомогою прапорів. Прапор складався з дерев’яної тичини, зверху якої міцно закріплювався жмуток яскравих рослин, кінський хвіст і т.п., названі “чубчиком стяговим”.

Шикування військ для бою і початок атаки виконувалися по команді воєначальника. Збір воїнів після бою відбувався також за наказом воєначальника.

Для подачі сигналів використовувалися прапори, сигнальні роги, ударні інструменти і вогонь. Під час дій із засідок сигнали передавалися звуконаслідуванням тварин і птахів.

Таким чином, ще в ті далекі часи, коли почали зароджуватися специфічні риси східнослов’янського військового мистецтва, поряд з появою перших організаційних і тактичних форм боротьби вироблялися відповідні методи управління військами й організації зв’язку. У цей період велике значення мало особисте спілкування воєначальника з підлеглими. Уперше почали застосовувати звукові і зорові засоби сигналізації: багаття, прапори, особистий приклад і одяг воєначальника, рух рук і напрямок зброї (списа і меча).

Подальший розвиток військового зв’язку у східних слов’ян пов’язаний з державотворенням.

Наприкінці IX століття в результаті об’єднання Новгородських і Київських земель була утворена Київська держава (Київська Русь). Столицею Русі стало місто Київ.

Високий рівень розвитку ремесла в Київській Русі сприяв озброєнню воїнів різноманітною і високоякісною для того часу зброєю (ножами, списами, рогатинами, оскепами, сулістоперами, луками зі стрілами, булавами, сокирами на тямлиці (ремені). Як захисне озброєння воїни мали шеломи (шоломи) і щити подовженої форми. У X столітті з появою кінноти меч став витискатися шаблею, а для захисту тіла воїна і коней у важкій кінноті стали застосовувати збрую.

Київські князі, які підкорили ряд слов’янських племен, могли зібрати під свої прапори численне військо — понад 50 тис. воїнів. Зв’язок і сигналізація на території Київської держави відігравали надзвичайно важливу роль при передачі ратної звістки, у своєчасному повідомленні про появу ворога, у проведенні зборів військ.

Розгалужена мережа водяних артерій, що пронизують територію між Чорним морем і Північним Льодовитим океаном, Уралом і Балтикою, була основою для підтримки зв’язку між містами і селищами, розташованими на берегах цих рік. Важливу роль грало Чорне море.

У боротьбі з численними ворогами наші предки започаткували основи національного військового мистецтва, виробляли основні форми і способи управління військами. Щораз, коли на Русь нападали кочівники і візантійці, князівства об’єднувалися і виганяли з руської території ворожі полчища, використовуючи для повідомлення і збору військ особливо довірених осіб. Так, у 964 році, печеніги, підкуплені Візантією, скориставшись відсутністю руського війська, здійснили напад на Київську Русь, підійшли до самого Києва і почали довгу облогу. Становище оточеного Києва було таким, що “не можна було з міста вийти, ні звістку послати; люди ж знемагали від голоду і спраги”.

На протилежному березі Дніпра знаходився сторожовий загін воєводи Претича. Киянам необхідно було зв’язатися з Претичем, розповісти йому про становище в місті і просити про негайну допомогу. Єдиним засобом зв’язку могла стати людина, яка б подолала кільце оточення.

У Києві знайшовся один юнак, що погодився передати звістку про положення киян воєводі Претичу. Він перехитрив печенігів. Узявши вуздечку, хлопець таємно вийшов з міста і, пробігаючи серед печенігів, запитував: “Ніхто не бачив коня?” Він умів говорити по-печенізькому, і тому вороги прийняли його за свого. Наблизившись до води, парубок скинув одяг, стрибнув у Дніпро і поплив до тур Претича. Претич, довідавшись про становище киян, на світанку рушив до столиці. Рать голосно сурмила в труби, і люди в місті закричали. Печеніги, думаючи, що повернувся Святослав із військом, побігли від Києва.

До Святослава був посланий гонець із звісткою, в якій говорилося: “…трохи було не забрали печеніги нас, матір твою і дітей твоїх, і, якщо не прийдеш і не захистиш нас, знову нас заберуть”. Гонець подолав відстань понад 1400 верст за 7 діб.

Святослав, отримавши звістку про напад печенігів, прискореним маршем рушив із своїми військами з Переяславця на Київ і розгромив ворогів, відкинувши їх у степ.

Наведені факти красномовно свідчать, що основним засобом зв’язку столиці з військами були “люди піші і кінні”.

Для передачі звісток застосовувалися також голуби. У давньоруському фольклорі є багато пісенних і казкових сюжетів про птаха, що передає звістку. Звукові сигнали застосовувалися головним чином на невеликих відстанях для збору військ і населення. Для передачі звукових сигналів застосовувалися: била (металева чи дерев’яна дошка), дзвін, барабан, труба, посвистіль і накри. Особливо важливу роль виконував вічовий дзвін у Великому Новгороді. По заклику його новгородці збиралися на віче для вирішення військових і цивільних справ.

Таким чином, у Київській Русі коло застосування зв’язку у військовій справі значно розширилося. Передача військових і державних звісток для широкого кола населення міст здійснювалася, як правило, через спеціальних осіб — “бірючей” (глашатаїв). Для збору військ і населення застосовувалися било, дзвін, барабани і труби. Для передачі інформації на великі відстані (для зв’язку прикордонних міст (фортець) і сторожів з Києвом, а також з військом, що знаходиться в поході) у першу чергу використовувалися багаття і віхи. Вони забезпечували передачу умовних сигналів послідовно від однієї вежі до іншої, утворюючи лінію сигнального зв’язку уздовж усього кордону й углиб держави. Уперше був введений повоз, що забезпечував доставку князівських указів і ратних звісток. Для зв’язку з військом і між посадами уздовж кордону широко використовувалися також голуби, гінці на лижах, гінці на конях і гінці на човнах.

Доставка особливо важливих звісток і збереження їх змісту у таємниці здійснювалися довіреними особами, при цьому зміст вчили напам’ять або застосовували різні способи шифрування.

Безпосередньо на полі бою для управління військом широко застосовувалися: особисте спілкування, особистий приклад воєначальника і його одяг, прапори, піший воїн, стріли, труби, ріжки, посвистіли, накри, голос, положення рук і зброї воєначальника.

Найдавніші руські літописи і зображення свідчать про самостійний шлях розвитку засобів зв’язку і сигналізації, які забезпечували управління військами.

Поширення влади польської шляхти на україні, національне гноблення українського народу і загарбування його земель уже наприкінці XVI ст. викликали перші масові повстання, рушійною силою яких було незаможне козацтво, у тому числі запорожці і селяни (кріпаки).

Запорізька Січ стала політичним і військовим центром козацтва і зіграла визначальну роль в антикріпосницькій і національно-визвольній війні українського народу (1648—1654 років)

Для забезпечення надійної охорони укріпленого району від раптового нападу турків, татар і польських панів запорожці організували сторожову службу. На значній відстані від острова Токмаківка, пізніше острова Базавлик, і інших центрів Запорізької Січі розташовувалися “бекети” (пікет-кінна застава), котрі чергували на встановлених сторожових лініях, що охоплювали Січ зі сходу, заходу і півдня.

Про виступ у похід Запорізьке військо оповіщалося пальбою з гармат. Одночасно надсилали кругову повістку козакам-зимовчанам, які жили в степу на хуторах і в слободах. У разі потреби організації відсічі значним силам ворога із Січі направлялися посланці на Дон і Україну із закликом до спільної боротьби з загарбниками.

Щорічно збиралася Рада. На Раді обирали кошового отамана і його помічників: військового суддю, військового писаря й осавула.

Військовий писар був зобов’язаний приймати і читати царські і королівські грамоти, давати на них відповіді за згодою усього війська і відправляти їх за призначенням, під час походів вести щоденник бойових дій і збирати повідомлення, потім доповідати кошовому отаману.

Запорізькі козаки робили також і морські походи на “чайках” (великих човнах). У кожну туру сідало від 50 до 70 козаків.

У похід “чайки” виходили прямо із Січі. Йшли тісно, на незначній відстані, підтримуючи зоровий зв’язок. З кожної “чайки” встановлювалося спостереження за судном, на щоглі якого майорів “бунчук” (прапор) кошового отамана. Під час висадки для охорони флотилії в кожній “чайці” залишалося двоє козаків і двоє помічників — “джур”, в обов’язки яких входило спостереження за супротивником і підтримка зв’язку з козаками, які пішли в наступ на приморське місто.

У 1648 році український народ під проводом Богдана Хмельницького виступив проти польських гнобителів. Значної допомоги Україні в цій боротьбі надала Російська держава. У військах Богдана Хмельницького застосовувалися ті ж засоби зв’язку, що використовувалися й у російських військах: кінні і піші гінці, труби, бубни, литаври, умовні знаки шаблею, прапори (бунчуки) і інші.

Управління звільненими від польської шляхти районами і зв’язок з іноземними державами Богдан Хмельницький здійснював через свій апарат, керований генеральним писарем. В усі кінці України розсилалися гінці з універсалами (зверненнями, указами) гетьмана. У райони, захоплені поляками, йшли посланці-козаки, переодягнені ченцями, жебраками, кобзарями. Запорізькі козаки для забезпечення вчасної відсічі раптовим нападам турків, татар і польських панів на значній відстані від центра Запорізької Січі організували сторожову службу. Зв’язок між сторожами, які знаходилися один від одного на відстані зорового зв’язку, підтримувався за допомогою віх. Для подачі сигналів про наближення ворога сторожи підпалювали спеціальні “фігури” з бочок, встановлені вздовж сторожової лінії, вогонь і дим від яких було видно на великій відстані.

Зв’язок сторожових посад з центром Запорізької Січі підтримувався кінними посильними і сигналами.

Під час підготовки походів для відсічі значних сил ворога запорожці посилали на Дон і Україну гінців із грамотами й універсалами з проханням надіслати полки для допомоги.

Зв’язок з центром Російської держави здійснювався через спеціальних представників. Під час походів для управління військами застосовувалися заздалегідь розроблені сигнали, що подавалися за допомогою сурм, бубнів, литавр, шабель, прапорів, а також кінних гінців.

Вдала організація управління військами за допомогою зазначених вище засобів зв’язку значно сприяла перемозі Запорізького війська над ворогами.

Починаючи з 1894 року начальники штабів армій і корпусів вже одноосібно відповідали за організацію зв’язку від штабу армії і нижче. Це було великим досягненням.

Так, у 1895 році полковник Генерального штабу Добринін Ф.Н. у статті “Телеграф і служба його у воєнний час” уперше пропонує організацію безперервного дротового телеграфного зв’язку штабу наступаючої армії зі штабами корпусів, які входять до складу цієї армії.

Запропонований ним спосіб організації зв’язку полягає в “безперервному подовженні дроту в напрямку переміщен-ня даного штабу з метою забезпечення зв’язку із старшим штабом” із значним попередженням цього подовження перед переходом підлеглого штабу на наступне місце його розгортання, тобто підлеглий штаб повинен переміщатися в такий пункт, до якого вже прокладено жердинну лінію забезпечено телеграфний зв’язок зі старшим штабом.

Військовий телеграф містився в мирний час у телеграфних ротах саперних батальйонів корпусів. З оголошенням мобілізації він переходив на штат воєнного часу, а з початком бойових дій на нього покладалося забезпечення телеграфного зв’язку зі штабом армії і штабами сусідніх корпусів; штабами дивізій і загонів, що входять у корпус з найближчою урядовою телеграфною станцією. Крім того, військовий телеграф повинен був сприяти урядовому телеграфу у відновленні постійних ліній зв’язку.

Таким чином, напередодні російсько-японської війни російська армія мала у своєму резерві два основні методи в галузі теорії і практики організації дротового зв’язку, які лягли в основу всіх наступних рішень і теоретичних розробок у розвитку військового зв’язку. Крім того, до цього часу сформувалися цілком визначені погляди на використання урядового польового і військового телеграфів.

У 1894 році військово-телеграфні парки були розформо-вані, а замість них у штати корпусних саперних батальйонів уведені телеграфні роти. Ці роти в оперативному відношенні підкорялися тільки начальнику штабу корпусу і призначалися для встановлення телеграфного зв’язку штабу корпусу зі штабом армії і штабами дивізій.

Військовий телеграф у цілому виводився з підпорядку-вання інспекторам-інженерам армії, і за ними залишалися тільки функції укомплектовування і технічного постачання телеграфних рот.

Однак і при введенні нового Положення про польове управління армії керівництво зв’язком, як і раніше, не було централізованим.

Узагальнення досвіду організації телеграфного зв’язку в діючій армії після російсько-турецької війни 1877—1878 років дозволило вперше сформулювати основні положення по організації дротового зв’язку, по використанню урядового і військового телеграфів в операціях.

Найважливішим досягненням науки і техніки кінця XIX століття був винахід бездротового телеграфу — радіо. Однак бездротовий телеграф робив лише тільки перші кроки.

В часи формування військ Червоної Армії було поставлено завдання про створення зовсім нових спеціальних військ — військ зв’язку.

Єдиних штатів для підрозділів зв’язку, а потім і відділень зв’язку не було. Склад їх залежав від виконуваних завдань, а також від наявності сил і засобів зв’язку.

Надалі при формуванні частин і з’єднань Червоної Армії створюються окремі підрозділи і частини зв’язку, а в штати з’єднань вводяться посадові особи, що відають питаннями організації зв’язку.

Однак, якщо при формуванні стрілецьких, кавалерійсь-ких і інших частин і з’єднань Червоної Армії могли бути використані організаційна структура і досвід їхнього застосування старої російської армії, то у відношенні до військ зв’язку такого досвіду не було, тому що в старій армії вони самостійно не існували.

Цей істотний недолік був врахований ще на початковому етапі формування Червоної Армії. Так, наказом Народного комісаріату з військових і морських справ від 20 квітня 1918 року № 294 був введений у дію перший у Червоній Армії штат стрілецької дивізії, де передбачалося формування окремого батальйону зв’язку, а в полках — команди зв’язку. Командир батальйону зв’язку був одночасно завідувачем зв’язком дивізії, а начальник полкової команди зв’язку — завідувачем зв’язком полку.

Для піхотних бригад окремих підрозділів зв’язку не передбачалося, тому що вони повинні були в разі потреби виділятися з батальйону зв’язку дивізії. Згідно табеля й організаційно-штатної структури (наказ НКВМС від 26 квітня 1918 року) батальйон зв’язку дивізії складався з телеграфно-телефонного дивізіону, радіотелеграфної роти, взводів автомотоциклетного і кінних ординарців і нараховував 977 чоловік особового складу.

Телеграфно-телефонний дивізіон призначався для забезпечення зв’язку з бригадами і сусідніми дивізіями, а також для забезпечення внутрішнього телефонного зв’язку штабу дивізії. Для телефонного зв’язку застосовувалися польовий телефонний кабель, фонічні й індукторні телефонні апарати різних типів. Телеграфний зв’язок дивізії з бригадами забезпечувався в основному апаратами Морзе.

Продовжувала удосконалюватися організаційно-штатна структура й озброєння лінійних частин зв’язку. Наказом РВРР від 29 січня 1920 року № 174/32 вводяться штати “окремої телеграфно-будівельної роти”, призначеної для побудови, ремонту й обслуговування телеграфних і телефонних ліній. Командир роти підпорядковувався тому начальнику зв’язку, у розпорядженні якого перебувала рота. Для технічного огляду і керівництва охороною телеграфно-телефонних магістралей і ліній на окремих ділянках на підставі наказу РВРР від 6 лютого 1920 року № 351/56 сформовані “окремі експлуатаційні роти зв’язку”. Рота складалася зі штабу і трьох взводів. До складу взводу входила одна телеграфна контрольна станція і три телефонних контрольних пости. Командир кожного взводу призначався “начальником ділянки чи магістралі лінії”, яку обслуговував його взвод.

Наявність таких частин у розпорядженні начальників зв’язку фронтів і армій робило їх незалежними від місцевих органів НКП. Начальники зв’язку могли тепер самотужки будувати постійні лінії й експлуатувати як знову побудовані, так і існуючі лінії зв’язку. Крім того, для забезпечення штабів армій телеграфно-телефонним зв’язком з підлеглими з’єднаннями і частинами в березні 1920 року було розпочато формування 16 телеграфно-телефонних дивізіонів: по одному на кожну армію.

На підставі наказу РВРР №1438/250 від 3 серпня 1920 року уведені штат і Положення про зв’язок.

Якщо в тактичній ланці управління в 1918 році почали складатися найбільш доцільні форми організації частин і підрозділів зв’язку, а керівництво зв’язком зосереджувалося в руках начальників зв’язку з’єднань і частин, командирів частин і підрозділів зв’язку, то в оперативних об’єднаннях (фронт, армія) було потрібно провести ще велику організа-ційну роботу.

Не існувало також центрального органу по керівництву зв’язком всієї Червоної Армії, у штабах фронтів і армій не було спеціально призначених посадових осіб, відповідальних за організацію і забезпечення зв’язку всіма способами. До складу оперативних управлінь фронтів і оперативних відділів армій входили відділення зв’язку, що відповідали лише за доставку оперативних документів рухливими засобами зв’язку і забезпечували внутрішній телефонний зв’язок свого штабу. Начальники відділень не були організаторами зв’язку у своїх об’єднаннях, а відповідали за дротовий телеграфний зв’язок свого штабу з підлеглими і взаємодіючими військами через польові телеграфні контори по постійних лініях зв’язку, що знаходилися в розпорядженні органів Народного комісаріату пошти і телеграфів (НКП і Т).

Відсутність чіткого, централізованого керівництва зв’язком у цей період і забезпечення зв’язку в оперативних об’єднаннях силами і засобами НКП і Т викликало великі труднощі у підтримці безперервного зв’язку, що в цілому негативно впливало на управління військами.

Бойові дії Червоної Армії характеризувалися великим просторовим розмахом і значною маневреністю військ. У цих умовах особливо помітною стала невідповідність між централізованим управлінням військами й існуючою системою керівництва зв’язком Червоної Армії.

Якнайгостріше відчували це керівники військового зв’язку в діючій армії. Надзвичайний уповноважений по зв’язку при РВРР Південного фронту І.А. Халепський у своїй доповіді командуючому військами фронту А.І. Єгорову писав: “Усі військово-технічні засоби і війська фронту мають свою інспекцію, технічне керівництво, спостереження за підготов-кою фахівців і за спеціальним майном з боку відповідних управлінь.

Єдина галузь військової техніки, і при тому за своїм значенням навряд чи не найважливіша, — служба зв’язку не має свого технічного керівництва. Усе це гальмує розвиток техніки служби зв’язку й успішну спеціальну підготовку частин зв’язку.

Виходячи із сказаного, вважаю, що військам зв’язку необхідно мати чітку організацію і органи управління”.

На Управління зв’язку Червоної Армії покладалася відповідальність за організацію і забезпечення зв’язку РВРР і Польового штабу Червоної Армії з фронтами й арміями, формування частин зв’язку, їхнє укомплектування, навчання, забезпечення технікою й іншим майном.

Наказом РВРР від 6 грудня 1919 року № 2064/443 затверджене Положення про Управління зв’язком фронту і з 1 листопада 1919 року уведений штат цього Управління. В Управлінні зв’язку фронту було п’ять відділів, до складу яких входило 14 відділень.

Положення про управління зв’язком окремих армій і армій, що входять до складу фронту, відділах зв’язку дивізій і відділень зв’язку бригад і відповідні штати, введені з 1 грудня 1919 року наказом РВРР від 31 грудня 1919 року № 2317/486. В Управлінні зв’язку армії, що входить до складу фронту, на відміну від окремої армії в першому експлуатаційно-технічному відділі було відсутнє будівельно-ремонтне відділення. У розвиток наказу РВРР № 1736/362 управління інспектора радіотелеграфу і підлеглі йому управління інспекторів на фронтах і в арміях на підставі наказу РВРР від 6 грудня 1919 року № 2125/459 перетворені в радіотелеграфні відділи відповідних управлінь зв’язку, при цьому інспектори радіотелеграфів на фронтах і в арміях були перейменовані в начальників радіовідділів, а для керівництва службою радіотелеграфу цим же наказом заснована при начальнику зв’язку Червоної Армії посада третього помічника.

Централізоване керівництво зв’язком від “зверху до низу” сприяло виробленню єдиних поглядів із усіх питань організації і забезпечення зв’язку, найшвидшому доведенню накопиченого досвіду до всіх частин зв’язку і надавало військам необхідну допомогу. До цього часу в Червоній Армії була сформована значна кількість частин зв’язку. Так, до 1 листопада 1919 року на фронтах громадянської війни було 768 окремих частин зв’язку з загальною кількістю зв’язківців 118 989 чоловік. Крім того, до штабів фронтів, армій, дивізій і бригад було прикомандировано 510 польових цивільних поштово-телеграфних підприємств і установ, де працювало 15 750 службовців-зв’язківців.

У дивізіях, бригадах і полках налічувалося: 46 батальйонів зв’язку, 10 дивізіонів зв’язку, 143 роти зв’язку, 12 ескадронів зв’язку і 519 команд зв’язку.

До кінця громадянської війни загальна чисельність військ зв’язку складала більш 100 000 чоловік. Крім того, у 1918—1920 роках Народним комісаром пошти і телеграфів для нестатків діючої армії були сформовані 78 робочих колон, 174 телеграфних і 227 поштових контор.

Маючи у своєму безпосередньому розпорядженні частини і підрозділи зв’язку, начальники зв’язку фронтів і армій могли власними силами встановлювати зв’язок там, де він був потрібен у відповідності з обставинами, що складалися, та в інтересах управління військами.

Таким чином, із самого початку формування частин, з’єднань і об’єднань Червоної Армії створюються підрозділи і частини зв’язку як самостійні спеціальні війська; а в штати частин, з’єднань і об’єднань вводяться посадові особи, які відповідали за організацію і забезпечення зв’язком. До кінця громадянської війни війська зв’язку мали свій центральний орган, який здійснював керівництво військовим зв’язком (УЗЧА), досить добре підготовлені фронтові й армійські управління зв’язку, відділи зв’язку дивізій, відділення зв’язку бригад, військові частини і підрозділи зв’язку, склади, ремонтні органи і військово-поштові установи. Війська зв’язку успішно виконували поставлені задачі, забезпечуючи командуванню РСЧА управління бойовими діями військ в боротьбі з ворогом.

З початком формування частин і з’єднань Червоної Армії одночасно відбувалося становлення спеціальної служби, призначеної для забезпечення управління військами за допомогою технічних і інших засобів — служби зв’язку.

Це було викликано зростаючою роллю зв’язку в управлінні військами. “Там, де немає зв’язку, не може бути і управління військами. Зв’язок у військах здійснюється особливими органами й установами при кожнім штабі й окремій частині особливо призначеними чинами при начальниках, що не мають штабу. Спеціальна служба органів і чинів складає службу зв’язку”. Вже в першому Польовому статуті (частина I), затвердженому Головою ВЦВК 22 грудня 1918 року, була показана роль зв’язку в керуванні військами і визначені основні вимоги, пропоновані до нього. “Зв’язок повинен діяти надійно (не відмовляючи і не перериваючись), чітко і негайно передавати повідомлення та передбачати постійну перевірку своєї роботи. Щоб цього досягти, потрібно суворо дотримуватись встановленого порядку щодо правильної експлуатації пристрою зв’язку і терміну його служби”. Найбільш повне значення і роль зв’язку в управлінні військами викладені в першому в історії військ зв’язку “Наставленні начальникам зв’язку” (затверджено начальником зв’язку Червоної Армії 27 березня 1920 року), що узагальнило досвід служби зв’язку Червоної Армії за період 1917—1920 років.

“Армія, — записано в Наставленні, — являє собою єдиний живий організм, скелетом якого є її організація, тілом — війська, мозком — командування, а нервами — зв’язок”.

“...Відсутність зв’язку цілком зруйновує армію, перетворюючи її зі стрункого і єдиного бойового організму в окремі юрби людей...”.

Таким чином, у роки громадянської війни служба зв’язку виокремилася в самостійну службу штабів. Були розроблені загальні положення щодо організації зв’язку, способи організації зв’язку різними засобами і закладені основи керівництва зв’язком.

Викладені вище теоретичні погляди з питань військово-го зв’язку лягли в основу організації і забезпечення зв’язку під час операції (бою), бойової підготовки військ зв’язку і розвитку засобів зв’язку.

Перед Великою Вітчизняною війною війська зв’язку підрозділялися на військові частини і підрозділи, що організаційно входили до складу з’єднань і частин різних родів військ, і на частини резерву Головного Командування (РГК). При цьому до частин зв’язку РГК на той час відносилися як частини, що безпосередньо підкорялися Центру, так і фронтові (окружні й армійські). Більш чіткий розподіл частин зв’язку, що не входили до складу з’єднань, за їхніми функціями і підпорядкованістю було встановлено пізніше. Військові частини і підрозділи зв’язку призначалися для забезпечення зв’язку з’єднань (частин) як у мирний, так і у воєнний час. Їхня структура у мирний час принципово не відрізнялася від організації, прийнятої за умови воєнних дій. Тому з оголошенням мобілізації ці частини мали бути доведені до штатів воєнного часу.

Однак економічні можливості країни не дозволили цілком завершити процес переозброєння військ зв’язку новою технікою до початку Великої Вітчизняної війни, що привело до наявності у військах одночасно нової і старої техніки. Це і стало перешкодою для організації зв’язку, навчання фахівців і постачання в частини засобів зв’язку.

3-е питання: Рода та види зв’язку. Основні завдання зв’язку. Засоби військового зв’язку.