Вступ.

1. Техніка мовлення як необхідна передумова словесної дії.

2. Риторика як вид мистецтва.

Техніка мовлення складається з таких елементів:

1) дихання – фізіологічної основи мовлення;

2) голосу – головного інструмента читця;

3) дикції – чіткого вимовляння звуків, слів, виразів;

4) орфоепії – правильної літературної вимови. Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання. Отже, розглянемо ці елементи.

Риторика – це одне з найдавніших мистецтв. Воно виникло приблизно в V столітті до н.е. як відповідь на практичну потребу суспільства. У цьому суспільстві практичні питання зважувалися на Народних зборах, привселюдно при величезному скупченні народу слухався суд, досить багатолюдні були свята. Риторика ставала необхідними для кожної людини. Її творцями стали Платон і Арістотель; їхні попередники, що створили перші праці по риториці: Лисий, Георгій; Найбільш прославлені оратори того часу ( Демосфен, Сократ, Перикл).

Необхідна риторика й у наші дні. Неможливо переоцінити її роль у політиці, комерції й у повсякденному житті.

Слухачам не головне, що скаже оратор. Вони хочуть одержати заряд енергії, що підтримає їх на життєвому шляху. Тому оратор повинний не шкодувати енергію, а ділитися нею з навколишніми. Також оратор повинен бути переконаний у тій ідеї, з яким виступає перед аудиторією. Оратор повинен бути актором, і як кожен актор знати "Систему Станіславського".

Перше, що повинен зробити оратор, готуючись до виступу, ( визначити своє надзавдання і методи, що допоможуть втілити його. Після розробки завдання необхідно створити образ (у якому Ви станете перед аудиторією): манеру говорити, жести, міміку, характер. Виступ повинен починатися задовго до виходу на трибуну і завершуватися набагато пізніше відходу з неї.

Виступ складається з трьох частин: вступу, доказів і висновків. Вступ повинен містити в собі короткий зміст тієї ідеї, правильність, якої буде доведена в другій частині мови. Існують різні види вступу. І його вибір залежить від надзавдання й аудиторії, у якій оратор виступає.

Основна частина виступу – доказ. Він може бути логічним, коли оратор логічно доводить аудиторії правильність ідеї. Інформаційний доказ спирається на фактичний і довідковий матеріал. Емоційний доказ жадає від оратора великої самовіддачі й акторської майстерності. Іноді правильність ідеї зручно підтверджувати шляхом посилання на авторитети ( відсильний доказ).

У висновку оратор підбиває підсумок, коротко повторює ключові думки своєї мови, ще раз викладає головну ідею виступу, а також може закликати слухачів до конкретних дій по її реалізації.

При публічному виступі зручно спиратися на заздалегідь заготовлені тези ( короткі речення, що визначають той чи інший логічний поворот у викладі змісту мови).

При публічному виступі не можна забувати про голосову акустику: градуювання вектора звукової хвилі у вертикальній площині в залежності від відстані до аудиторії, динаміці вектора в тривимірному просторі ("універсальна вісімка"). Якщо оратор виступає з трибуни, він повинен враховувати її висоту при градуюванні вектора. Також не можна забувати про "ефект мортири" (суб'єктивне відчутт слухача того, що позад нього знаходяться люди лояльні оратору). Чимале значення має і тембр голосу.

Мова оратора не повинна бути монотонною. Фрази повинні вимовлятися з різною інтонацією. Вони розділяються паузами. Існує гросспауза, вона робиться при значеннєвому переході, для емоційного ефекту, і для підкреслення важливості попередньої чи наступної фрази. У кожне слово мови необхідно вливати якнайбільше сили й енергії.

Майже завжди при публічному виступі оратору необхідно відстоювати свою точку зору перед опонентами. При це треба не виправдуватися, а обвинувачувати; не пояснювати, а декларувати; чути опонента так, як найбільше вигідно. Розгромленого опонента необхідно дожимати протягом усієї дискусії.

При спростуванні чужої ідеї потрібно говорити коротко, не забувати про інтонаційну гаму. Свою ідею потрібно повторювати якнайчастіше для того, щоб вона відклалася в підсвідомості слухачів.

Вище були викладені базові ідеї ораторського мистецтва і риторики. Але також незамінний і особистий досвід публічних виступів. Тоді людина зможе зробити власні напрацювання і можливо висунути свої оригінальні ідеї. Необхідно відчувати аудиторію і вміти коректувати свою мову в залежності від її реакції. Оратор повинен мати широке коло знань з багатьох питань, і уміти вести дискусію на будь-яку тему.

Дихання

1. Дихальний апарат. Його будова.

2. Керований процес дихання.

3. Способи дихання при мові.

Основою техніки мовлення є правильна постановка ди­хання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.

Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосеред­ньо пов’язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктують­ся змістом і, таким чином, членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює недоречні паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Диханням треба досконало володіти, раціонально використовува­ти його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований про­цес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повто­рюються: вдихання/ видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м’я­зів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбу­вається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і май­же однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього – невеличка пауза і знову вдих і т. д.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічні й емоційні сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вди­хання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.

Природне дихання здійснюється не в усіх однаково. Це залежить від того, які саме м’язи органів дихання беруть найактивнішу участь у ро­боті дихального апарату. У зв’язку з цим його поділяють на чотири типи: ключичний (високий, плечовий), грудний (середній, реберний), діафрагматичний (низький, черевний), комбінований (грудно-черевний). Перші три типи вважаються неправильними, останній – правильним.

Ключичний – це такий тип дихання, коли повітрям напов­нюється лише верхня частина легень. У цьому випадку дихати доводи­ться частіше, ніж необхідно, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип можна розрізняти за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудний – це такий тип дихання, коли повітрям наповнює­ться лише середня частина легень. На відміну від першого при такому диханні в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання також вважається неправильним, його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагматичний – це такий тип дихання, за яким пові­трям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання зна­чно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верх­ня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилю­ються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддувається живіт, бо діаф­рагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це треб і не раптовий, а плавний, ніби ви дуєте, на полум’я, а воно не гасне, тільки відхиляється, щоб не дати розслабитися м’язам.

1. Не поспішайте з видиханням. Витримайте паузу настільки, на­скільки цього потребує природний процес дихання.

2. Плавно, спокійне, через ніс вдихніть. Не поспішайте із видихан­ням. Затримайте на секунду повітря.

3. Видихніть на п-ф, але значно довше, ніж на початку вправи. Під час виконання вправи простежте за активним рухом діафрагми. Якщо при вдиханні рука, що лежить на животі, піднімається, а при видиханні опускається, – рух діафрагми активний. Якщо ж піднімання чи опус­кання руки маловідчутне – рух діафрагми не активний і його необхід­но посилити. Для цього повітря слід не видихнути, а видмухнути на п-ф і не зразу, а ривками, ніби гасите кілька свічок (2-3). Такий процес можна повторити декілька разів як першу вправу зла закріплення на­дійного руху діафрагми.

Вправу доцільно проводити протягом кількох тижнів двічі на день, повторюючи 2-3 рази підряд. Після цього можна перейти до вправ стоячи.

Стояти треба рівно, спокійно: м’язів не напружувати, але й не до кінця розслаблювати. Для самоконтролю одну руку необхідно поклас­ти на живіт, другу – на нижні ребра.