1.7 Причини занепаду та історичне значення держави Київської Русі

Після смерті Ярослава Мудрого встало питання про подальше управління державою. Численні спадкоємці прагнули нікого не образити і не обділити, тому було ухвалене рішення про розподіл Київської Русі на окремі удільні князівства. Таким чином, з`їзд князів в м. Любечі в 1097 р. поклав початок цілої епохи в історії України – епохи феодальної роздробленості.

Причини феодальної роздробленості:

1. зростання продуктивних сил у сільському господарстві і ремеслі та натуральний характер господарства;

2. укріплення феодальної власності на землю, подальший розвиток феодального засобу виробництва;

3. зростання вотчинного землеволодіння;

4. княжі усобиці, політична децентралізація руських князівств через зростання могутності удільних князівств;

5. величезні географічні розміри Київської Русі;

6. збільшення кількості залежних селян, зростання їх експлуатації;

7. етнічні відмінності окремих регіонів Київської держави;

8. напади степових кочівників.

Наслідки феодальної роздрібненості

• с уперечливості і розбіжності княжі усобиці;

• о слаблення обороноспроможності захоплення монголо–татарами князівств;

• занепад економічного і культурного життя (проте, розквіт окремих князівств);

• дроблення князівств між спадкоємцями;

• поширення сварок між князями;

• падіння авторитету Великого князя, бо родинні відносини були не ті «Великий князь тепер був не батьком і старшим поміж усіма князьми, а іноді був далеко молодший од своїх дядьків, що сиділи по інших уділах»;

• Київ перестає бути столицею Київської Русі;

• у ХІІ ст. південна Русь вперше у літописах починає зватись Україною.

Монгольська навала на Південно-Західні землі Русі

На початку XIII ст. монгольські племена об’єдналися під владою Темучина (Чінгісхана) і завоювали Північний Китай, Центральну й Середню Азію, Закавказзя. У 1223 р. монголи завдали поразки об’єднаному війську русичів і половців в битві на р. Калці.

У 1238-1239 рр. монголи під проводом хана Батия розгромили Переяславське й Чернігівське князівства. У 1240 р. монголи захопили Київське князівство й зруйнували Київ. У 1241 р. монголи спустошили Галицько-Волинське князівство.

Руські князівства потрапили у залежність від Золотої Орди. На завойованих землях було встановлено золотоординське ярмо (панування). Підкорене населення платило данину — ясак ханським намісникам - баскакам. Руські князі були змушені одержувати від хана грамоти на управління - ярлики й направляти воїнів до монгольського війська.

Культура Давньоруської Київської держави та її історичне значення

Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.

Історичне значення Київської Русі перш за все полягає в тому, що вона:

• вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С. Грушевський вважав, що «Київська Русь є першою формою української державності»;

• сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т.п.);

• відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я (шлях із «варяг у греки»), а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату).

У епоху Давньоруської Київської держави створено яскраву і самобутню культуру, яка розвинулася на основі матеріальних і духовних досягнень народу, творчого засвоєння досягнень інших слов`янських земель, країн Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії.

Релігія і церква

В історичному розвитку Давньоруської Київської держави християнська церква відігравала надзвичайно важливу роль. Як офіційна ідеологія християнство направляло культурний розвиток Русі, а церковна організація відігравала історичну роль у політичному житті країни.

Початок церковній організації на території Давньоруської Київської держави було покладено ще за часів Аскольда, коли після першого хрещення Русі в 860 р. була створена митрополія. Візантійський патріарх Фотій прислав до Києва архієпископа Михайла Сіріна і шістьох підлеглих йому єпископів. Боротьба між християнством і язичниством йшла до офіційного прийняття християнства в 988 р., позначилась на церковній організації, яка то приходила в занепад, то переживала піднесення.

На чолі церкви стояв київський митрополит, який призначався, як правило, з Константинополя. Спроби Візантії через церкву впливати на політику Київської Русі зустрічали опір. Свідченням цього можуть бути факти хрещення в митрополити осіб руського походження - Іларіона, Клименко, Смолятича. Важливим кроком у зміцненні незалежності української церкви було також створення культу власних святих, першими національними святими стали князі Борис і Гліб, підступно вбиті своїм братом Святополком.

У Великих містах були поставлені єпископи, які керували церковною округою, єпархією. Однією з найдавніших була єпархія в Переяславі. Напевно, вже в кінці X ст. існували єпископські кафедри в Бєлгороді, Чернігові, Володимирі та інших містах. Церковна організація, спираючись на підтримку влади, створила струнку і добре організовану систему управління, необхідну для виконання політичних і правових функцій, керівництва церковним життям.

Після прийняття християнства виникають монастирі. Перші офіційні відомості про них сягають часів Ярослава Мудрого, проте ймовірно, що монастирі існували вже за часів правління князя Володимира. У джерелах згадується майже про 70 великих монастирів. Найбільшим був Києво-Печерський монастир. Окрім нього, вже в ХІ ст. у Києві існували Михайлівський, Видубицький, Федорівський та інші монастирі.

Церкви і монастирі були важливими осередками освіти, літератури і мистецтва. Духівництво висунуло з свого середовища таких видатних діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт та багато інших.

Писемність і освіта

Писемність у Давньоруській Київській державі була відома ще до прийняття християнства. Про це свідчать угоди Київської держави з греками, в яких містяться вказівки на те, що обидві держави вирішували різні спірні питання «не тільки на словах, а й на письмі». За договором 944 р. вимагалося, щоб посли і купці з Давньоруської Київської держави пред’являли у Візантії спеціальні грамоти, підписані самим князем.

Введення ж єдиної писемності припадає на Х ст. Письмо було принесене на Русь з Болгарії православними монахами братами Кирилом і Мефодієм (глаголиця і кирилиця).

Нечисленні рукописи, які дійшли до нас, свідчать про високий розвиток книжкової справи в Давньоруської Київській державі. Найдавнішою книгою, яка збереглася, є знамените «Остромирове Євангеліє», написане в Києві в 1056-1057 рр., і « Ізборник Святослава» (1073 р.).

Про поширення писемності серед різних верств населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників - глеках, цеглинах, хрестах і іконах, прясельцях. Так, на мечі з Фощеватої, що в Подніпров’ї, Виявлений напис «Коваль Людота». Досить часто робилися написи на стінах різних будівель і церков. Понад 300 надписів різних часів було відкрито в Софії Київській, і серед них один з найдавніших – запис про смерть Ярослава Мудрого в 1054 р. Українські грамоти, написані на березовій корі (бересті), знайдені в Звенигороді. Разом з добре відомими берестяними грамотами Новгорода та інших міст Північної Русі вони є важливим джерелом вивчення писемності на Русі.

Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи й освіти. Освіта на території Давньоруської Київської держави знаходилася в руках церкви і була зосереджена переважно в монастирях. Постійно опікувались освітою князі, більшість з яких були глибоко освіченими людьми. Навчання письму відбувалося не тільки в Києві при Десятинній церкві, а й у тих містах, куди князь Володимир відправляв своїх синів для управління землями - Чернігові, Володимирі, полоцьку тощо. Навчання грамоті починалося з вивчення азбуки. Учні писали по покритій воском дощечці за допомогою писал – металевих або кістяних стрижнів із загостреним кінцем і лопаткою у верхній частинці. Гострим кінцем писали букви і слова, а лопатками згладжували написане. Великі тексти писали на березовій корі(бересті).

У 1037 р. при Софійському соборі була відкрита школа нового типу, в якій навчали не тільки грамоті, а й вивчали грецьку і латинську мови, філософські твори, основи медицини. Тут же біла велика бібліотека, в якій переписували і перекладали з грецької на слов’янську мови книги. Бібліотеки з’являлися і в інших містах

Навчання відбувалося також при монастирях. Особливо важливим освітнім осередком був Києво-Печерський монастир.

Література і фольклор

Усна народна творчість, яка передалася з покоління в покоління, стала важливим джерелом літературних творів і літописання у Давньоруській Київській державі. Численні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів’я зберегли риси і нашарування давніх епох. Дохристиянської пори сягають русальні пісні. Давнє походження мають обрядові пісні – весільні, поховальні, різного роду плачі і голосіння.

Деякі історичні перекази і легенди увійшли до літературних і літописних творів. Зокрема, легенда про трьох братів – засновників Києва фігурує в «Повісті временних літ» 1113 р. «Повість минулих літ» – найвидатніший історичний твір середньовіччя (ХІІ ст.) Упорядником «Повісті...» був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Літопис Нестора у 1116 р. редагував ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Втручання в літопис хоч і спотворили частково істинний зміст статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір, який й досі є найвидатнішою пам’яткою з історії Київської Русі.

Продовженням «Повісті…» є Київський літопис, який охоплює події від 1111 р. до 1200 р. Основний зміст літопису – княжа боротьба за київський стіл та боротьба русичів проти половців.

Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості в письмову літературу. Літературний спадок Київської Русі був виключно багатим. За підрахунками окремих учених, у ХІ – ХІІІ ст. в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тис. книг кількох сотень найменувань. Звісно, що страшні руйнування, заподіяні татаро – монголами у середині ХІІІ ст., і війни в подальші часи привели до величезних втрат літературної спадщини Київської Русі, проте деякі літературні твори дійшли до нащадків.

Один з найдавніших творів – «Слово про закон і благодать», де поставлене питання про місце Давньоруської Київської держави серед інших держав, написав митрополит Іларіон між 1037 і 1050 рр.

Окрім діячів церкви, літературні твори складали високоосвічені князі. Таким є, зокрема, знамените «Повчання дітям» Володимира Мономаха, в якому він виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди, зокрема, про діяльність на користь людей і держави.

Галицько-Волинському літописанню властива своєрідна літературна манера, любов до епітетів, метафор, ліризм і драматизм. Саме в такому стилі написано «Слово о полку Ігоревім». У ньому з великою майстерністю викладено історію походу 1185 р. князя Ігоря Святославича проти половців, яких закінчився поразкою і полоненням князя. Автор закликає князів забути міжусобні чвари, об’єднатися й захищати рідну землю від небезпечного ворога. Силою поетичного слова, глибиною синівської любові до Батьківщини цей твір до сьогодні є неперевершеним шедевром світової літератури. Історик Л.Є. Махновець вважав, що «Слово…» є твором «однієї людини і при цьому високоталановитої, освіченої, що блискуче знала історію, добре орієнтувалася в політиці сучасного, глибоко розуміла суть суспільних процесів свого часу, людини, яка віртуозно володіла засобами народної творчості».

Багато важливих свідчень про історію Південної Русі і Києва містить також «Києво-Печерський патерик» (ХІІІ ст.). В його основу покладено листування Володимиро-Суздальського єпископа з ченцем того ж монастиря. У «Патерику…» вміщено унікальні замальовки київського життя та багато фактографічного матеріалу.

У XIII ст. було укладено і Галицько-Волинський літопис. Він охоплює події на цих землях від 1202 р. до 1292 р. До складу літопису увійшли різні документи, воєнні повісті, фрагменти з інших літописів, витяги з різних історичних творів. Особливо у літописі оспівуються подвиги Данила Галицького, прославляються його мужність і мудрість.

Архітектура і живопис

Будівельники Давньоруської Київської держави створювали чудові споруди з дерев, каменя і цегли. Основним матеріалом слугувало дерево, з нього зводили житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з галереями, переходами, іх стіни мали зрубову або каркало-стовпову конструкцію.

При будівництві оборонних споруд навколо міст, замків і фортець зверху земляних валів влаштовували дерев’яні стіни–частоколи.

Стіни зрубів виводили на поверхню і виводили на поверхню і вони утворювали оборонні конструкціі на валах. У деяких містах деревом вибруковували вулиці.

Ще до офіційного впровадження християнства на Русі існувала кам’яна архітектура (першій кам’яний храм на Русі, збудовано за Володимира Великого - Десятинна церква). Храми Русі були не тільки релігійними спорудами. У них приймали іноземних послів. В них «сажали на стіл» князів, тобто ставили їх княжити. На хорах береглись казна, бібліотека, працювали переписувачі книжок. У храмі і біля нього збиралося віче з вибраних городян, а в торгових районах міста зберігалися найбільш цінні з товарів, щоб запобігти крадіжкам. Від Ярослава Мудрого зберігся до нашого часу храм св. Софії (1037 р.). Про нього митрополіт Іларіон казав «Церковь дивна і славна всем округним станам, яко же ина не обрящется во всем полунощи земленем от востока до запада».

У 30-х роках ХІ ст. будуються також головні міські ворота Києва – Золоті ворота з надбрамною церквою. Серед архітектурних пам’яток, споруджених у Києві в другій половині ХІ ст., особливе місце посідає Успенський собор Києво- Печерського монастиря, який у ХІІ ст., слугував зразком церковного будівництва. У епоху Давньоруської Київської держави високого рівня досягла мозаїка і фреска, іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїчне зображення викладалося на стінах з різноколірних шматків смальти – сплаву свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.

Шедеврами світового значення є мозаїка Софійського собору. Це, насамперед, фігура Христа-вседержителя, яка символізує владу, та найбільше у всьому мистецтві Київської Русі (висота 5,45 м) зображення Богоматері – заступниці з піднятими вверх руками («Оранти»). Більша частина стін і склепінь собору розписані фресковим живописом.

У культурі тієї пори не останню роль відігравав іконопис. Ікони писалися на дерев’яних дошках і були у всіх церквах.

За часів Ярослава Мудрого, коли поширилося переписування книг, виникає мистецтво книжкової мініатюри. Так, «Остромирове Євангеліє», написане в 1056-1057 рр. київським дияконом Григорієм, прикрашене чудовим заставками і трьома витонченої роботи мініатюрами, які зображають євангелістів. Інтерес становлять мініатюри із зображенням князя і його сім’ї в «Ізборнику Святослава».

Музика і видовища

Народні пісні і танці, ігри та забавки були джерелом розвитку цього мистецтва. Талановиті музиканти, співаки, танцюристи, мандруючи від села до села, виступали на народних святах, ярмарках. З письмових джерел відомо про виконання при дворах князів, феодалів світської розважальної музики, співу і про забавки скоморохів.

Письмові джерела, пам’ятники образотворчого мистецтва і археологічні матеріали свідчать про існування в Київській Русі струнних (гуслі, гудки, лютні), духовних (труби, сопілки, флейти) та ударних (бубни, металеві тарілки) інструментів.

Ще одним видом музичного мистецтва був церковний спів, який мав свій особливий стиль і вже за часів Давньоруської Київської держави трансформувався з простого одноголосся в багатоголосні хори.

Своєрідним видом була також військова музика. У супроводі такої музики виступали в похід княжі дружини, звучала вона під час битв, штурму ворожих фортець. Особливу роль в ній відігравали труби і бубни.

Розвиток ремесла

До 150 різних видів виробів з заліза і сталі ремісників Київської Русі виявили на сьогодні археологи. З найбільш відомих видів прикладного мистецтва слов’ян на сьогодні відомі гончарство, вироби срібла з черню, золоті вироби. Високим мистецтвом відзначалися скляні кольорові браслети, поливна кераміка, різьба по кості. У містах були райони, суцільно заселені гончарами, ковалями, бондарями, золотих справ майстрами. Кольчуги русів були предметом широкого експорту в Європі. Про Русь, як казкову і могутню країну, говорять і скандинавські саги. Монах Теофіл (ХІ–ХІІ ст.) у трактаті «Про різні ремесла» ставить Київську Русь за розвитком ремесел на друге місце після найбільш культурної країни тодішньої Європи – Візантії – і попереду таких країн, як Німечинна та Італія.

Меценацтво

Руські князі регулярно здійснювали благодійні акції, спрямовані на розвиток науки, культури та мистецтва. Найбільш поширеним на Русі було «подавання» на будівництво церкви. Так, широко відома фреска, на якій зображений кн. Ярослав Мудрий з моделлю церкви в руці. У ті часи по всій Європі так зображували донатора (лат. – дарителя).