9.6 Духовне і соціальне життя в Україні часів “відлиги”

Національно-культурна діяльність надихнула на життя нове явище, яке прийнято називати “дисидентським рухом”. Слово “дисидент” означає інакомислячий і розуміється як людина протестуюча, незгодна з пануючою ідеологією, релігією, і яка виступає за свої права вільно обирати сворю віру.

Тому синонім слова дисидент є правозахисник - тобто людина яка бореться за громадські, релігійнні і громадсько-політичні права. Найбільш відомими дисидентами в Україні були І. Дзюба, І. Світличний, В. Мороз, В. Чорновол, М. Осадчий, В. Стус. Літературний критик І. Дзюба так висловив свою мету: “Я пропоную єдину річ: свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду. Взагалі українські десиденти закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної”.

Перші прояви десидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Україні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена у 1958 р. у Львові Левком Лук’яненком - Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). Мета спілки - стати абсолютно не від кого незалежною самотійною державою та завоювати демократичні права. У 1960 р. члени групи були заарштовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув’язнення.

Іншою формою протесту були робітничі заворушення і страйки, які відбулись у 1963 р. у Кривому Розі, пізніше - страйки портових робітників Одеси, металургів і машинобудівників Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Києва.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став П. Шелест, який виявився боронником української мови. 3 жовтня 1964 р. КПРС і Радянський союз очолив Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р.“сірий кардинал” М. Суслов - сталініст, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними. Він не вірив в модернізацію і вважав систему автократичної влади єдиною можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом беззаперечними. Головний ідеолог партії М. Суслов накреслив генеральну лінію партії, яка стала згубною для СРСР, її ознаками були: консерватизм, авторитарність, підвищення керівної ролі партії, мілітарізація і агресивність.

Для реалізації цих ідей потрібна була ефективна економіка і посилення матеріальної зацікавленості працівників. У зв’язку з цим голова радянського уряду О. Косигін і розробив програму економічних реформ та спробував їх реалізувати у 1965-1967 рр. Але поєднання загальнодержавної власності з приватною ініціативою суб’єкта праці дало наслідки у формі підпільної “тіньової” економіки, тому уряд повернувся до перевіреної адміністативно-командної системи управління. Цей період отрмав назву “застій”.

У травні 1972 р. було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі “інтернаціонального виховання трудящих”, по суті це була перемога нового клану, який очолив русифікатор В. Щербицький (1972-1989 рр.). Саме тому характерною рисою суспільного життя 70-80 рр. стала загальна русифікація. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностіми, а також мовою науки і міжнародних відносин, то українська мова відходила на другий маргінальний план. З 1969 р. по 1980 р. закрилося 27 % українських видань. При цьому, росіяни не бачили сенсу вивчати українську.

В цей період простежувалось зменшення народжуваності, збільшення смертності, скорочення тривалості життя, поширення алкоголізму.

Значну увагу партійне керівництво приділяло системі освіти, дбаючи про її ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 р. почалася реформа шкільної освіти: створювались восьмирічні (обов'язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи продовженого дня. З 1966 р. запроваджується обов’язкова дисятирічна освіта, трохи пізніше в усіх школах була введена обов’язкова військова підготовка. Поступово суспільство втягувалось в світову науково-технічнну революцію і потребувало все більше досвічених спеціалістів. Тому, вища школа переживала у 60-70-ті рр. піднесення: значні інвестиції держави, високий соціальний престиж науковців сприяли її розвитку. Відкривалися нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985) пізніше Прикарпатський і Волинський. В Україні з’являються іноземні студенти, насамперед з країн третього світу. Однак якість вищої освіти не відповідала світовим стандартам.

Проте, наука розвивалась невпинно: виникли нові перспективні наукові галузі: фізика низьких температур і плазми, космонавтика. Кількість працівників з науковим ступенем зросла за 1965-1985 роки у 5,5 разів. Література та мистецтво України відтворювали реальність і несли у собі суперечності епохи. Найталановитіши здобутки українських митців: романи О. Гончара “Собор”, М. Стельмаха “Чотири бороди”, поезія І. Драча, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, В. Стуса, драматургія О. Коломійця. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера-новатора С. Параджанова і особливо його шедевр “Тіні забутих предків”. Славу української музики підносили видатні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, композитор В. Івасюк пісні якого “Червона рута”, “Водограй” стали народними.

В Україні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов’язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Л. Плюща «В карнавалі історії», Є. Сверстюка «Собор» формували національну свідомість та пробуджували патріотичні почуття. Цінним джерелом інформації і організації дисидентського руху став самовидавний журнал “Український вісник”. У 1975 р. СРСР підписав Хельсинську угоду і забов’язався шанувати громадські права людини. У листопаді 1976 р. в Києві утворилась українська Хельсинська група. Її очолив письменник М. Руденко. Її члени-активісти В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Шухевич. Це була легальна організація яка діяла в межах чинного законодавства. Але комуністична влада застосувала проти УХГ суворі репресії. До 1980 р. три чверті членів її були засуджені.