9.3 Смерть Сталіна і участь української номенклатури в боротьбі за владу в Москві

У жовтні 1952 р. відбувся 19 з’їзд партіії, на якому було затверджено п’ятирічний план розвитку СРСР на 1951-1955 рр. Пріорітетними, як і раніше, залишалися питання нарощування потужностей важкої промисловості. Але 5 березня 1953 р. стало відомо про смерть Сталіна. Почалась активна боротьба за владу. Один з реальних претендентів на роль нового диктатора був Л. Берія, який очолював органи держбезпеки СРСР, звинуватив Л. Мельникова в русифікації вищої школи республіки і дискримінації місцевих кадрів в західноукраїнських областях. Першим секретарем було призначено О. Кириченка.

Л. Берія був одним з найжорстокіших сталінських сатрапів. В боротьбі за владу він зробив ставку на підтримку керівництва союзних республік, зокрема України, яка мала величезний економічний і людський потенціал.

Підтримки в Україні Л. Берія не дістав. А генерал Т. Строкач, колишній начальник Українського штабу партизанського руху, навіть передав М. Хрущову матеріали про змовницькі наміри Л. Берії, які він випадкового одержав. На початку липня 1953 р. на пленумі ЦККПРС Л. Берію і його прибічників звинуватили в антипартійних і антидержавних ідеях, оголосили шпигуном, позбавили всіх посад, заарештували й розстріляли.

Це, певною мірою, посприяло встановленню на посаді ЦК КПУ – М. Хрущова. В свою чергу, прихід М. Хрущова до влади сприяв підвищенню впливовості республіки в складі СРСР, зростанню питомої ваги вихідців з України на різних керівних посадах.

9.4 Перші кроки десталінізації

Розгром змови Берії супроводжувався численними заявами представників партійного керівництва СРСР про необхідність “дальшого поліпшення роботи партійних, державних і громадських організацій”, “розвитку соціалістичної демократії”, “зміцнення радянської законності”,“поліпшеня політико-виховної роботи партії в масах”. По-суті, почалася десталінізація — очищення суспільства від найогидніших проявів комуністичного тоталітаризму.

У суспільстві дедалі голосніше лунали голоси рішучого осуду кривавого сталінського терору. Ім'я Сталіна рідше згадувалося в позитивному плані на сторінках періодичної преси.

У 1953 р. ліквідуються воєнні трибунали військ МВС та особлива нарада МВС, які регламентували вислання та ув’язнення, як міру покаранння. Вводиться в дію більш гуманний характер судочинства у справах про шкідництво, терор, диверсії.

У 1954 р. утворюється комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів, щодо масових репресій другої половини 30-х років. Така ж комісія утворюється в Україні. Коли стало відомо про смерть Сталіна ув’язнені почали вимагати покращення умов утримання і перегляду своїх справ. У лагерях сталінського ГУЛАГУ прокотилася хвиля повстань. До 1956 р. десталінізацію офіційно не було оголошено. Тому для багатьох людей події, які стали розгортатися, були несподіваними і викликали психологічний шок.

В рамках “відлиги” відбувалась русифікація: українська мова, а з нею і культура ставали в Україні предметами непрестижними, непотрібними для життя.

В галузі економіки було поставлено завдання “наздогнати і перегнати Америку”. М. Хрущов намагався децентралізувати управління економікою. Право розпорядження місцевими ресурсами було передано місцевим радам народного господарства (раднаргоспам). Були ліквідовані машинно-тракторні станції (МТС) і їх майно було передано колгоспам. Великим плюсом стало підвищення платні колгоспам.

Незабутній слід в історії радянскього суспільства залишила “кукурудзяна епопея”, коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Ці заходи майже нанівець звели попередні досягнення в галузі с/г і поставили його у скрутний стан. Проте, збільшились капіталовкладення у важку промисловість.

Весь післявоєнний період радянському суспільству була притамання асинхронність розвитку окремих сфер життя. Типовий приклад таких розбіжностей - польот у космос Ю. Гагаріна і побутова злиденність більшості громадян. Вражаючою стала готовність людей підкорятися тискові зверху, суспільна апатія, звичка думати одне, а говорити інше.

У 60-х рр. в Україні почав відчуватися дефіцит електроенергії, тому 8 червня 1965 р. перший секретар ЦК КПУ П. Шелест звернувся до уряду з планом будівництва атомної електростанції. Відвідавши Білоярську і Ново-Воронезьку атомні станції, українські атомники зробили безвідповідальний висновок про достатню безпеку блоків майбутньої Центрально-Української АЕС (з 2 лютого 1967 р. - Чорнобильської). Із 16 майданчиків для будівництва майбутньої Чорнобильської АЕС вибрали один із найпридатніших - біля с. Копчані: на розломі гранітного щита, з пісчаною, а не базальтовою основою та наявністю поблизу повноводних артерій - Дніпра, Десни й Прип’яті. Розташована АЕС була лише в 100 км. від Києва. Досить характерно, що більшість керівників України не бажала розуміти всієї небезпеки катастрофи.

Рішенням жовтневого пленуму 1964 р. М. Хрущова було знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, Головою Ради Міністрів СРСР призначено О. Косигіна.