Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История украины.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
4.64 Mб
Скачать

7.7 Західноукраїнські землі (1921-1938 рр.)

Західноукраїнські землі під владою іноземних держав

Після поразки українського народу в боротьбі за збереження державної незалежності 1918-1920 рр. західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя), Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). Окупацію Польщею, Румунією та Чехословаччиною західноукраїнських земель узаконила Паризька мирна конференція 1919 р.

Соціально-економічна політика урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини полягала у стримуванні економічного розвитку західноукраїнських земель, що виявилося в розвитку тих галузей промисловості (нафтова, деревообробна, харчова), які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень, пануванні дрібних напівкустарних підприємств, залежності від іноземного капіталу, занепаді сільського господарства, малоземеллі й безземеллі селян, масовому безробітті та трудової еміграції українців. Західноукраїнські землі поступово перетворювалися на аграрно-сировинний придаток Польщі, Румунії, Чехословаччини.

Національна політика урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини щодо населення західноукраїнських земель характеризувалася посиленням національного гніту, насильницькою асиміляцією, репресіями проти діячів національно-визвольного руху, відмовою від міжнародних зобов’язань щодо надання українським землям автономії. Незважаючи на складні умови діяльності, політичні діячі Західної України намагалися вирішити найважливіші питання: національне визволення українського народу, створення незалежної української держави, установлення в ній справедливого політичного й соціально-економічного ладу.

Українські землі у складі Польщі

Паризька мирна конференція 1919 р. визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. За Ризьким мирним договором 1921 р. Радянська Росія і Радянська Україна відмовилися від претензій на Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, які перейшли до складу Польщі. Західно-українські землі, що опинилися у складі Польщі, поділялися на Львівське, Тернопільське, Станіславське, Волинське воєводства.

У 1919-1923 рр., коли влада Польщі над Східною Галичиною та Західною Волинню вважалася спірною, польська влада намагалася довести світовій громадськості, що забезпечує права українського населення: гарантувала права українців на використання рідної мови в початкових школах (Конституція Польщі 1921 р.), надала самоврядування воєводствам Східної Галичини (Закон 1922 р.).

У 1923-1926 рр. після визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав польський уряд узяв курс на асиміляцію українського населення. Країну було поділено на дві частини: Польщу «А» (корінні польські землі) і Польщу «Б» (західноукраїнські й західнобілоруські землі). Польська влада штучно стримувала соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель, закривала українські школи, заохочувала переселення польських колоністів - осадників.

У 1926-1937 рр. після встановлення режиму «санації» на чолі з Юзефом Пілсудським польський уряд пішов на деякі поступки українцям: відкривав двомовні школи, дозволив призначення українців на державні посади. Одночасно з 1930 р. проводилася політика «пацифікації» (умиротворення), яка передбачала придушення виступів за допомогою поліції і військ. У 1934 р. у м. Березі-Картузькій було створено концентраційний табір для політичних в’язнів, де утримувалися учасники українського визвольного руху. Напередодні Другої світової війни починаючи з 1937 р. польська влада знов повернулася до жорсткої антиукраїнської політики. Громадсько-політичне життя українських земель у складі Польщі характеризувалося політичною боротьбою, яка виявилася в діяльності українських політичних партій.