7.3 Політика українізації у 20-х рр.

Початком українізації вважають вихід декрету РНК УССР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».

Перед місцевим апаратом ставились вимоги, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву українізації.

Мета політики «коренізаціі»:

• Залучення до партії та державного апарату представників неросійських народів;

• Вивчення місцевої мови радянськими службовцями;

• Сприяння культурному та соціальному розвитку різних народів.

У 1923 р. головою РНК УССР став Влас Чубар. А у 1925 р. Посаду голови ЦККП (б) У зайняв Лазар Каганович. Слухняний “сталінець”, який був готовий втілювати в життя українізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти. Микола Скорик - наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилась, долався опір шовіністично налаштованих студентів, які виступали проти української мови, долалась нестача вчителів з української мови. З 1925 р. відбулась посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП (б) У зросла. Якщо у 1924 р. їх налічувалось 16 %, у 1925 р. - 25 %; у 1930 - 43 %, а у 1933 р.- 60 %.

Центром українізації став наркомат освіти, його очолив Микола Скрипник (1927 р.). Українська освіта завдячувала успіхами його діяльнності. У 1929 р. навчання проводилось українською мовою у 80 % шкіл, понад 70 % технікумів і 30 % інститутів. У процесі українізації велика увага приділялась створенню умов для розвитку національних меншин. Так, у жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Соціалістичну Радянську республіку, столицею якого стало місто Балта. Якщо у 1922 р. Республіка мала до десятка україномовних газет і журналів, то у 1933 р. їх було - 373. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив селян, що тікали від колективізації. Російська бюрократична верхівка чинила опір українізації. Вже у другій половині 20-х рр. українізація зазнала перших ударів.

Слід відзначити, що в рамках проведення політики коренізації, було оголошено українізацію і національних меншин України, створення національних районів та сільрад.

1928 р. – згортання політики українізації. У РКП(б) тепер інші завдання – індустріалізація та колективізація.

7.4 Соціально-економічний розвиток України в 20-30‑х рр. Хх ст. Індустріалізація, колективізація сільського господарства, «розкуркулювання», створення машинно-тракторних станцій

На 1927-28 рр. економіка України знаходилась в стані кризи, яка була обумовлена по-перше: хлібозаготівельною кризою; по-друге: загостренням проблем постачання армії; по-третє: відсутністю валютних надходжень. Тому, В. Ленін проголосив план побудови соціалізму в СРСР, який складався з трьох пунктів - індустріалізація, колективізація сільського господарства і культурна революція.

Індустріалізація країни, розпочалась з 1925 р. і вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку.

Риси індустріалізації:

• у валовій продукції починає домінувати виробництво засобів виробництва;

• дрібна промисловість витісняється великою індустрією (Україна посіла 2 місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; 3 місце - за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії); 4 місце у світі - за видобутком вугілля);

• формується робітничий клас та інтелігенція.

Проте, індустріалізація мала і негативні риси:

• Домінуюче виробництво засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання, в умовах ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підриємств, які виробляли засоби виробництва, від споживача.

Ставку було зроблено на побудову і реконструкцію підприємств-монополістів (модернізація запорізького заводу “Комунар” мала перетворити його на найбільше в світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів; реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проекторною потужність дорівнював найбільшому у світі заводу компанії “Америкен локомотив”). Але підприємства-монополії поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе економіку країни, деформуючи її господарство. Кількість підприємств важкої промисловості зросла майже в 11 разів, у тому числі було побудовано промислові гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Харківський тракторний завод (1931 р.), Дніпровська ГЕС (1932 р.).

Досягнення України за роки індустріалізації:

• перша п'ятирічка - побудовано 400 підприємств з 1500 в СРСР;

• друга п'ятирічка - відповідно 1000 з 1500 в СРСР;

• третя п'ятирічка - 600 з 3000 заводів (на 16 з'їзді ВКП (б) у червні 1930 р. Сталін підкреслив, що промисловість СРСР, як і народне господарство, спирається на вугільно-металургійну базу України.)

• створено нові галузі прромисловості (у харчовій - маргаринова, молочна, маслообробна, хлібопекарська; в 30-х рр. виникла електрометалургія - завод “Дніпроспецсталь”; кольорова металургія - Костантинівський цинковий та Дніпропетровський алюмінієвий заводи).

Колективізація сільського господарства України:

Колективізація - це відчуження селян від власності, яке створювало економічний фундамент під тоталітарним радянським режимом. Вона проводилась для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. У такий спосіб держава позбувалась проблем з хлібозаготівлями. Вводилась колективізація постановою ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. і тривала до осени 1931 р.

Риси:

• примусове усуспільнення землі, засобів виробництва;

• позбавлення селян розпоряджатись вирощеною продукцією через обов'язкові поставки держави за значно нижчими, ніж державні цінами;

• ліквідація куркульства, як класу;

• селянину залишалось присадибне господарство, але в дійсності селянська вдласність мала вигляд комуни - для неї було властиве усуспільнення коров, дрібної худоби і птиці.

Селяни чинили опір такій політиці, тому Сталін вимушений був відступити. Була видана постанова ЦК ВКП (б) “Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі” 1930 р. Після постанови селяни почали виходити з колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств. “Одноосібники” обкладалися колосальними податками, а колгоспники мали додаткові пільги.

До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70 % господарств, які охоплювали 80 % посівних площ.

Ліквідація куркульства як класу

Щоб загнати селян у колгоспи, було вирішено показово знищити найзаможніший прошарок селянства – так званих куркулів. Тих незаможників, хто не погоджувався йти в колгоспи, оголошували «підкуркульниками» і теж репресували.

У таємній постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації» власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів». Вони мали бути розстріляні або ізольовані. До другої категорії віднесли тих, хто здійснював «менш активний опір» кампанії розкуркулення. Їх разом із сім’ями виселяли в північні регіони СРСР. Розкуркуленим сім’ям, які не чинили супротив, повинні були надаватися невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Розкуркулені сім’ї, які залишалися на місці, виявилися справжньою проблемою для властей: згідно з інструкцією їх мали розміщувати у спеціально збудованих висілках. Будівництво висілків, як показала практика, потребувало коштів, а тому було мертво народженою ідеєю. Проблему розв’язали у найпростіший спосіб: стали висилати за межі України всіх, кого розкуркулювали.

У цілому, за роки суцільної колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств. Фактично же розпалося майже удвічі більше господарств, значна їх частка – з ініціативи самих селян. Селяни були невзмозі прийняти новий порядок, тому почали виставляти на розпродаж майно і виїжджати на новобудови у міста, зокрема за межи України.

Створення машинно-тракторних станцій

Керівники партії прагли осучаснити сільськогосподарське виробництво застосуванням техніки. Щоб взяти максимально багато від колгоспів, працю в громадському господарстві потрібно було механізувати. Проблема модернізації сільськогосподарського виробництва розв’язувалася шляхом будівництва державних машинно-тракторних станцій (МТС). З жовтня 1930 р. до кінця 1932 р. в середньому кожні два дні з’являлася нова МТС. Наприкінці 1932 р. діяло 594 МТС, які мали у своєму розпорядженні 25630 тракторів і значну кількість сільськогосподарської техніки. У зоні їхньої дії перебувала майже половина колгоспів, переважно великих. МТС обслуговували 77% колгоспного масиву орних земель.

Однак це були формальні показники. У першій п’ятирічці більшість МТС займалася формуванням трудових колективів, одержанням і розміщенням техніки, навчанням кадрів тощо. Підготовка механізаторів здійснювалася безпосередньо на виробництві, що призводило до постійних аварій.