4.5 Культура України кінця хvііі - першої половини хіх ст.

Українська культура розвивалася в умовах відсутності власної державності й посилення національного гноблення з боку Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні царський уряд проводив політику русифікації, спрямовану на поширення російської мови та культури. Національне становище українського населення визначалося політикою Росії, не зацікавленої у задоволенні національних потреб українців. Встановлювалась культурна зверхність панівної нації. За часів правління Миколи І (1825-1855) слово “Україна” вживалось все рідкіше, замінюючись на слово “Малоросія”. В цей час продовжувалась політика спрямована на ліквідацію залишків української автономії у складі Російської імперії. Погіршало і соціальне становище українського населення.

Загалом культурна політика Росії по відношенню до України зводилась до наступних показників:

1. уніфікація — зведення різноманітних проявів життя в різних регіонах держави, до єдиних зразків затверджених імперською владою;

2. бюрократизація — посилення ролі чиновників;

3. денаціоналізація — насадженння мови пануючої нації, поглинання національної культури.

Більшість усіх реформ, проведених російським самодержавством, була спрямована на те, щоб остаточно закріпити Україну за Росією, прибрати всі ет­нічні і національні особливості.

У Західній Україні культура зазнала значного впливу німецької, польської, румунської, угорської культур.

Однак зростання національної свідомості українців сприяло прояву національних рис в усіх галузях культури. Так, після розпуску Кирило-Мефодієвського братства подальший розвиток національно-політичного руху на Україні ознаменувався активізацією творчої інтелігенції, яка почала збиратися в Петербурзі, оскільки тут був м'якше режим. Саме тут почали гуртувалися колишні кирило-мефодіївці, зві­льнені після заслання. На кошти українських поміщиків Тарновського і Галагана була заснована друкарня і розпочате видан­ня творів українських письменників.

Під впливом нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін з’являється перше покоління “будителів” національної свідомості у Галичині. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики-єпископа Івана Снігурського у 1820-30 х роках згуртувалося невелике коло представників інтелігенції. Вони приступили до створення початкових шкіл для місцевого населення. Виходять друком перші граматики української мови Івана Могильницького (1822 р.), Йосипа Лозинського (1833 р.), Йосипа Левицького (1834 р.). На початку XIX ст. з’явилася і перша «ластівка українського мовознавства» – друкована граматика української мови – «Граматика малорусского наречия» (1818 р.) О. Павловського Водночас побачили світ перші збірки народної творчості – “Пісні польські і руські люду галицького” Вацлава Залеського (1833 р.), “Малороссийские песни” Миколи Максимовича, збірка “Руське весілля” Йосипа Лозинського (1835 р.).

Свідченням національного відродження стала поява історико-літературних творів («Записки о Малоросії» Я. Марковича, «Енеїда» І. Котляревського), утворення масонських лож у Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах. Особливістю масонських лож, що створювалися на українських землях, було приділення значної уваги у їхній діяльності саме ідеї національного відродження.

Також в цей час побачила світ «Історія Русів» - твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише у 1846 р.) За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів (Додаток 8).

Посприяла національному відродженню і багатотомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ у 1822 р. в Москві. «Історія Малої Росії» - фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України.

Освіта в цей період була покликана задовольнити потреби держави в освічених людях. Крім початкових шкіл діяли гімназії, професійні училища, ліцеї (Волинський, Ніжинський, Чернівецький які надавали середню освіту й право вступати до вищих навчальних закладів -Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.) університетів і Києво-Могилянської академії (до 1817 р.). Викладання велося російською мовою в Росії й німецькою мовою в Австрії.

Відомими вченими були історик та етнограф Микола Маркевич («Історія Малоросії»), історик Микола Костомаров («Богдан Хмельницький», «Мазепа», «Павло Полуботок»), учений-енциклопедист Михайло Максимович («Про системи рослинного царства», «Основи ботаніки», «Роздуми про природу»), математики Тимофій Осиповський (тритомний «Курс математики») і Михайло Остроградський (математичний аналіз, прикладна механіка). Розвивається і етнографія. У 1777 р. в Петербурзі вийшов «Опис весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського. Ця праця фактично започатковала розвиток української етнографії.

Формування нової української літератури ХІХ ст. було пов’язано з творчістю Івана Котляревського («Енеїда», «Наталка-Полтавка»), Григорія Квітки-Основ’яненки («Сватання на Гончарівці»), Тараса Шевченка («Кобзар», «Заповіт»), Миколи Гоголя («Тарас Бульба», «Ревізор»), байкарів Петра Гулака-Артемовського та Євгена Гребінки.

Поширеними видами культурницької діяльності стали збирання й публікація фольклорних творів представниками «Руської трійці» Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким (альманах «Русалка Дністрова»), Миколою Маркевичем («Малоросійські пісні», «Українські народні пісні», «Збірка українських пісень»).

Започаткувався національний український професійний театр в Харкові (режисер - Г. Квітка-Основ’яненко) та Полтаві (режисер - І. Котляревський), де у складі театральної трупи був актор Михайло Щепкін. У професійних театрах ставилися п’єси західноєвропейських, російських та українських авторів.

Розвивалося музичне мистецтво, видатними представниками якого були композитори Йосип Вітвицький (музичний твір «Україна»), Михайло Вербицький (хори «Заповіт», «Поклін»), Семен Гулак-Артемовський (опера «Запорожець за Дунаєм»).

Відомими кобзарями, які виконували історичні пісні та думи, були Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай.

Найвідомішими пам’ятниками архітектури стали Одеський оперний театр (архітектор Ж. Тома де Томон), Потьомкінські сходи до Чорного моря й Воронцовський палац в Одесі (архітектор Боффо), Успенський собор у Харкові (архітектори О. Тон і Є. Васильєв), Київський університет (архітектор В. Беретті).

Створювалися декоративно-пейзажні парки в Умані («Софіївка»), Білій Церкві («Олександрія»).

Значний внесок у розвиток портретного й пейзажного живопису внесли художники Василь Тропінін («Портрет українця»), Тарас Шевченко (серія офортів «Мальовнича Україна»), Іван Сошенко («Жіночий портрет»).

Слід відзначити також, що у 1861 році за редакцією Бєлозерського побачив світ журнал "Основа", що був присвячений суспільним і літератур­ним справам. У щомісячнику був опублікований ряд статей, присвячених осно­вним проблемам української ідеології, доводилася відособленість української культури і світогляду.

Отже, у XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.