3.7 Коліївщина. Гайдамаччина. Західноукраїнські землі і рух опришків. Заселення Південної України. Заснування нових міст. Три поділи Польщі

Гніт польського уряду в Галичині зовсім знедолив український народ. Тому у XVIII ст. виникає рух опришків (від лат. «оppressor» – порушник, знищувач). Бунтівливому населенню сприяло його прикордонне положення між Угорщиною і Молдавією, а також територіальні умови з неприступними горами і лісовими хащами куди можна було сховатись від влади. Опришки діяли на пограниччі трьох держав Польщі, Угорщини і Молдавії. Перша згадка про опришків згадується у 1529 р. У їх діяльності виділяється три періоди: перший – XVI–XVII стст. діяли в окремих районах галицького Покуття та на Поділлі.; другий – кінець XVII ст. - коли посилилась панщина в Галичині, на Буковині, і Закарпатті. Відомими ватажками були Руснак, Орос, Нестор. Вершиною руху був 1738-59 рр., коли на чолі їх стояли Довбуш, Бойчук та інші. Дії опришків охоплювали значну частину галицького Прикарпаття, Буковини й Закарпаття; третій період – кінець XVIII-перша половина ХІХ стст. - рух опришків посилився через примусову рекрутчину та збільшення податків.

Період першої половини XVIII ст. отримав на Правобережній Україні назву Гайдамаччина. В цей час народні маси боролись проти поневолення. Учасниками гайдамацьких рухів були переважно селяни, що втікали від своїх панів і робітники з гуралень та млинів. Гайдамаки збирались в невеликі ватаги і блискавично наскакували на панські маєтки та багаті містечка, грабували і вбивали їх мешканців.

Перше велике повстання гайдамаків розпочалось у 1734 р. Рух зародився на Київщині і розповсюдився на Поділля. Але польські війська поступово розбили гайдамацькі загони.

Більш широкою за розмахом і силою подій була коліївщина (1768 р.). Причиною повстання стало намагання польської влади знищити на Правобережжі православ’я разом з його носіями. До того ж Річ Посполита звернулась за допомогою до Росії. Тому на Правобережну Україну було відправлено корпус генерала М. Кречетнікова. На перше місце серед повстанців вийшов Максим Залізняк. Він вдало наступав на Умань, де до нього приєднався ситник надвірної міліції Іван Гонта. Населення Умані було вирізано (уніатських попів, арендарів), такою була ненависть до гнобителів. Як писав Т. Шевченко:

Горить Сміла, Смілянщина

Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси

В ході колівщини Залізняка проголосили гетьманом, Гонту – уманським полковником. Але, Росія на підтримку якої сподівались козацькі загони відмовила у підтримці, тому війська повстанців було розбито. І. Гонту жорстко катували, а потім вбили. Польські ж суди надзвичайно жорстко розправились з полоненими гайдамаками.

Ліквідація Гетьманщини

У ХVII- ХVIIІ стст. вся повнота влади в Гетьманщини зосереджувалась в руках другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум’янцевим.

Політика Рум’яцева:

• перетворення Гетьманщини в частину Російської імперії;

• заміна натуральної повинності на грошовий податок;

• у 1765 р. був ліквідований полковий устрій Гетьманщини, п’ять слобідських полків підлягали не гетьманові, а белгородському воєводі

Реформи графа П. Румянцева припинились з початком війни Росії з Туреччиною. В результаті підписання Кючюк-Кайнаджирського миру 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря. Це дало Росії можливість і підстави для ліквідації Запорізької Січі.

За планом, розробленим новоросійським генерал-губернатором Г. Потьомкіним, почалась операція проти козаків. У 1775 р. генерал П. Текалій Захопив Січ. Старшинська рада Січі здала прапори, клейноди, скарбницю і скарби військової канцелярії. Усі будівлі Січі були ліквідовані. Останнього кошового атамана – П. Калнишевського заслали в Соловецький монастир. Коли йому поповнилось 110 років він попав під амнистію. Але він не захотів повертатись на батьківщину і помер у 112 р.

Через два місяці з'явився маніфест про ліквідацію січі. У ньому говорилось: “Сечь Запорожская вконец разрушена, со истреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков...”. Насамкінець Катерина ІІ з задоволенням констатувала, что “нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве следовательно же и козаков сего имени”. У 1782 р поширилось “Учреждение для управления губерний” за яким Україна перетворювалась на звичайну губернію.

У 1775 р. після ліквідації Січі запорожці розділилися. Частина їх залишилась на місці, ставши офіцерами російської армії, а інша частина (10 тис. осіб) втекла на турецьку територію і була розселена султаном у межиріччі Південного Бугу, Дністра і Дунаю. Отже, “запорожці посідали на лодочки та й ахнули за Дунай”, вважаючи, що “добре буде запорожцям і під турком жити”. Оселилися козаки на притоці Дунаю, оформившись на зразок Запорізької Січі. Тут існувало 38 куренів, влада виборного кошового, православна церква.

У 1778 р. козаки були прийняті в турецьке підданство. Російський уряд же тим часом турбувався з приводу існування поза Росією такого вільного військового формування, як Запорізька Січ. Тому росіяни почали закликати задунайських козаків перейти під юрисдикцію російського царя. У 1828 р. під час російсько-турецької війни, росіяни переманили до себе кошового атамана Йосипа Гладкого. Унаслідок зради турки зруйнували Задунайські Січ, частину козаків вирізали, решту 2000 ув'язнили. Про козаччину не було вже й мови.

Ті козаки, які приймали участь у війні Росії з Туреччиною утворили Окреме запорізьке військо. У 1831 р. Воно було перейминоване в Азовське козацьке військо, розсілене між Бердянськом і Маріуполем. В обов'язок козацтва входило спостереження за східним узбережжям Чорного моря за допомогою збройної флотілії. У другій половині ХІХ ст. ці козаки були перетворені на селян.

Проте, навіть після знищення козацтва Росія не покидала спроб використати його як військову силу. У бойових діях російсько-турецької війни 1787-1791 рр. приймало участь козаче військо, сформоване з колишніх запорожців. Кіш був поставлений біля Дністровського лиману. Так, у 1784 р. було сформовано Бузьке козацтво. Там було біля 12 тис. козаків. Згодом Бузьке козацтво було перейменоване в Чорноморське козацьке військо. Підкорялось військо Г. Потьомкіну, який мав титул “Великий гетьман козачих військ” . Після 1792 р. Чорноморське козацтво переселили на правий берег Кубані. Там було засновано 40 курінних селищ. Після об'єднання Чорноморського і Кавказького козачих військ воно отримало назву Кубанського козачого війська. Воно проіснувало до 1917 р. і було останнім козачим формуванням.