3.5. Гетьманування і. Мазепи. Полтавська битва 1709 р. Пилип Орлик. “Бендерська” конституція
Скинення з гетьманства І.Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І. Мазепи (1639–1709 рр.) закінчили драматичний період в історії України. З ім’ям гетьмана пов’язана ще одна спроба створення власної держави.
І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем і правив майже 21 рік. Рід Мазепи бере початок ще з 1544 р., коли українському шляхтичеві Миколі Мазепі-Колединському король Жигимонт І подарував село Мазепинці на р. Камянці в теперішній Київський губернії. Якого саме року народився Іван, напевне невідомо, по одних джерелах, це було у 1629 році; по-інших пізніше 1644. До 1649 р. Мазепа вчився в Київській Братський школі; після того батько відрядив його до двору короля Яна-Казиміра, де він був покойовим. З 1654-1657 рр. король вислав Мазепу за кордон, щоб далі вчився. У 1659 р. король посилає його вже послом до гетьмана Виговського, а на другий рік – до Ю. Хмельниченка. У 1663 р. коли король Казимір пішов походом на Україну, Мазепа був при ньому, але коли польське військо стояло під Білою Церквою він одержав звістку, що батько його дуже заслаб… подякувавши королеві, та поховавши батька, Мазепа лишився на Батьківщині.
При обранні гетьманом І. Мазепи були укладені «Коломацькі статті» (1687 р.) – договірні умови між старшинами і урядом Росії. Вони суттєво посилювали владу царату на українських землях:
гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя;
старшинам не дозволялось обирати гетьмана;
у Батурині - столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців;
для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї).
Тобто, в черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.
Прийшовши до влади, Мазепа впроваджував зважену політику. Так, намагаючись зміцнити гетьманську владу, він увів нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Дбаючи про збереження у Гетьманщині козацьких прав і вільностей, Мазепа не забував про власні інтереси. За роки правління він став одним з найбагатших феодалів Європи (мав 20 тис. маєтків). Привертає увагу меценатська діяльність Мазепи. За його сприяння були збудовані й відреставровані понад 20 великих православних храмів, чимало монастирів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.
Проте, хоча Мазепа і пожертвував на благодійні цілі величезні особисті кошти (більше мільйона золотих дукатів, мільйон злотих та 186 тис. крб.), він так і не здобув прихильності простого люду. Причиною тому, стало те, що за сприянням Мазепи, старшина, шляхта й монастирська влада різними засобами перетворювали козаків на своїх підданих. Також, за часів його гетьманування, офіційно була узаконена майнова нерівність козацтва (1698 р.). Відтепер, залежно від матеріального становища, козаків розділяли на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні тих на службу).
Можливо саме через ці заходи Мазепу вважали панським, старшинським гетьманом, вірним прислужником московського уряду. До того ж, знаючи про службу Мазепи в молодості при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам, що гетьман – таємний католик.
Довгий час гетьман був у дружніх стосунках з російським царем Петром І (1672–1725 рр., трон посів у 1689 р.). Зі своїм військом Мазепа брав участь у походах Росії проти Туреччини. Проте, українсько-російські відносини зіпсувались коли у 1700 р. Петро І, уклавши мир з Туреччиною, почав Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Після проголошення цієї війни російський цар фактично перетворив Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) на свою заручницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Сильним про спільні дії проти шведського короля Карла XІІ (1697–1718), він, нехтуючи інтересами України, пообіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. В ході війни зі шведами Петро І почав висувати надмірні вимоги до України: замість захисту власних земель від поляків, татар і турків – битися зі шведськими арміями в Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Вже у 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Українські загони не могли рівнятися з регулярним військом і зазнавали значних (до 70%) втрат. Козацький дух занепадав. Ситуацію погіршувало й те, що тисячі українців гинули на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга. Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки. Це збільшувало соціальну напруженість в українському суспільстві.
Остаточно наважився шукати іншого покровителя для України Мазепа, коли польський союзник Карла XІІ С. Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, а Петро І відмовився допомогти боронитися від нападників. Коли поповзли чутки про намір царя реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра з юридичного огляду розв’язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов’язана надавати Україні військову підтримку.
Отут Мазепа й зробив свій історичний вибір, почавши переговори зі Швецією. Він пообіцяв Карлові XІІ зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу й військову допомогу в обмін на звільнення краю від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. гетьман виступив з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вільностей і недоторканності українських кордонів.
Однак заклики І. Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Гетьмана мало хто піддержав – головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана К. Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Тому замість обіцяних 50 тис. військових, Мазепа зміг привести з собою до табору Карла XІІ лише близько 3 тис. козаків.
Політичний вибір гетьмана став для Петра І вражаючою несподіванкою. За його наказом князь О.Меншиков зруйнував резиденцію гетьмана в Батурині, вирізавши всіх жителів – 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.
Після поразки 28 червня у Полтавській битві шведсько-українського війська, Мазепа разом з Карлом XІІ відступив у землі, контрольовані турками, де невдовзі помер.
Справу Мазепи у вигнанні продовжив його генеральний писар та найближчий радник П. Орлик (1672–1742). У 1710 р. ним була укладена перша конституція України (за місцем створення – Бендерська). Вона мала форму угоди між гетьманом, що обирався, та козацькою старшиною і називалася «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва». Цим документом планувалося: утворення незалежної Української держави в межах етнографічної національної території, визначеної Зборівським миром 1649 р., поділ влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман та його уряд) і судову (Генеральний суд). Своїм змістом та демократичністю конституція П.Орлика випереджала всі тогочасні європейські суспільно-політичні концепції.
Навесні 1711 р. новий козацький ватажок здійснив військовий похід на Правобережжя. Російська розвідка розгорнула справжнє полювання за П.Орликом та його соратниками. Опальний гетьман змушений був проживати у Швеції, Німеччині, Франції, Греції та Молдові, де й помер. В історію П.Орлик увійшов як останній гетьман, який відкрито домагався створення Української держави.
Петро І, назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини і відкинувши після Полтавської перемоги обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», вже влітку 1709 р. призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщеннями запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського (1708–1722). Навіть гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону.
Український народ отримав черговий гіркий урок.
3.6. Українська політика Петра І по ліквідації автономних прав України. Перша Малоросійська колегія. Українська політика Катерини ІІ. Юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі. Ліквідація Гетьманщини
Зі вступом І. Мазепи в союз з Карлом ХІІ у Петра І з’явились законні підстави для наступу на українську автономію. Правда й до того всі справи, що стосувались України вирішувались царським урядом за допомогою Малоросійського приказу (1661-1722 рр.). Тепер цар наполягав ще й на введенні судових закладів, які могли діяти тільки за допомогою писаного права. Слобідська Україна відтепер розподілялась на п’ять козацьких полків – Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський, в яких нараховувалось біля 100 сотень. Полковники і сотники займались адміністративними, фінансовими, судовими і воєнними справами. Козацька старшина обиралась з заможної верхівки, але з першої половини ХVIII ст. старшину почали призначати царською адміністрацією.
З 1708 р. в Слобідській Україні було введено поділ на губернії. Сумський, Ахтирський і Харківський полки ввійшли до складу Київської, а Острозький та Ізюмський – Азовської губернії.
У 1721 р. Росія стала імперією. У відповідності з указом Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з С. Веляміновим-Зерновим для контролю за діями адміністративних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори нового гетьмана, передавши управління Лівобережжям наказному (призначеному, виконуючому обов’язки) гетьманові і генеральній старшині, а козацьке військо – в розпорядження генерала М. Голіцина.
Наказним гетьманом був П. Полуботок. Діяльність його щодо консолідації старшини, реформи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новоствореною Малоросійською колегією неминуче вели до конфлікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним. Був установлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарництвом. Однак колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись численними скаргами козацької старшини і міщан на методи управління П. Полуботка, С.Вельямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був викликаний до Петербургу і ув’язнений в Петропаловській фортеці, де й помер під час слідства.
У 1725 р. цар Петро I помер і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала поновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія і у 1725 р. козацька рада обрала гетьманом Д. Апостола. Він був соратником І.Мазепи, талановитим воєначальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про поновлення Березневих статей Б. Хмельницького. Символічно, що останній виборний гетьман Данило Апостол зробив спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника – Б. Хмельницького.
Йдучи на певний компроміс, царська адміністрація ухвалила «рішучі пункти». Вони стали своєрідною конституцією України до самого кінця її автономії. «Рішучі пункти» були мало схожими на «Березневі статті», тому що вони обмежували компетенцію місцевого самоврядування. Проте вони враховували деякі вимоги українців. Недоліком «пунктів…» було те, що Україні дозволялось мати зовнішні відносини тільки з відома російського резиденства. Від українського війська залишилось три найманих полки, але й вони під час війни підлягали фельдмаршалові. Полкова і сотенна старшина затверджувалась гетьманом, а генеральна – імператором. У Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення судочинства проводилась кодифікація українського права, яке традиційно було звичаєвим. Д. Апостол затвердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був найвищим апеляційним судом. Прибуток від торгівлі з іноземними купцями в Україні йшов цілком до скарбниці Росії. Російські власники земель в Україні підлягали місцевій юрисдикції. Навіть Київ попав на деякий час під юрисдикцію гетьмана. Почалась ревізія всіх скарбових земель і маєтків.
Послідовність Д. Апостола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяла й поверненню запорожців на батьківщину. Росія в цей час готувалась до війни з Кримським ханством. У 1731 р. вздовж кордонів почалось будівництво так званої «Української лінії» з 16 фортець. Тому Росія й погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж тим часом самі перебрались через кордон і заснували Нову Січ на р. Підпільній біля Нікополя. А влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отримали від неї повну амністію, всі свої землі, вольності і права. Як військові, запорожці підкорялись російському командуванню, а уряд виділяв їм на утримання щорічно 20 тис. крб. Нова Січ – центр запорізького козацтва, який займав територію Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Правобережної України. Для керування Січчю створювалась фактично друга Малоросійська колегія (1734-1750 рр.) під приводом кн. О. Шаховського. У 1744 р. був підготовлений новий кодекс законів «Права, за якими судиться український народ». Але Росія дуже швидко перестане зважати на ці українські права.
У результаті палацового перевороту в Росії до влади прийшла Єлизавета Петрівна, вона була таємно повінчана з О. Розумовським, сином козака з Чирнігівщині. Тому вона прихильно ставилась до України і відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператриці К. Розумовський, який був президентом Академії наук Росії. Імператриця здобула в його особі послідовного кріпака. Так, гетьману заборонялось займатись міжнародною політикою, Росія призначала козацького старшину тощо.
У 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Росією і Україною, тоді ж гетьману наказано було складати фінансові звіти російському урядові про прибутки і витрати Гетьманщини.
К. Розумовський був більше придворним російським вельможею, ніж українським гетьманом. Тому він передоручив обов’язки гетьмана своєму вчителю і наставнику Г.М. Тєплову, противнику автономії України. Внаслідок судової реформи Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. У 1761 р. К. Розумовський видав універсал, в якому зазначалось, що всякий селянин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу.
К. Розумовський почав регулярно скликати Генеральні Збори, які згодом передбачалось перетворити на шляхетський парламент. Проводилась модернізація війська, зокрема, вдосконалювалась артилерія, впроваджувалось однакове озброєння та вводились однострої (уніформа). Як європейська освічена людина, К. Розумовський мріяв про відкриття у столиці Гетьманщини – м. Батурині – університету. Однак спроба К. Розумовського добитись визнання спадковості гетьманства для свого роду стала приводом для імператриці Катерини ІІ позбавити його посади. У 1764 р. К. Розумовський - останній гетьман України, змушений був скласти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звинувачення його в державній зраді.
У підсумку наведемо твердження історика О. Апановича: «Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764 рр.) мала 17 гетьманів, що звісно не сприяло стабілізації її політичного становища. Часта зміна влади стала однією з причин занепаду держави».
За наказом Петра І була створена 16 травня 1722 р. Малоросійська колегія, яка управляла справами в Україні і повністю контролювала дії гетьмана. З цього часу практично забороняється використання назв «Україна», «українець». Замість них з’являються нові- Мала Росія і малороси. Починається активна політика, спрямована на остаточне приєднання України до Російської імперії. Почався довгий історичний шлях України у складі Російської імперії аж до 1917 року.