3.4. Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Вічний мир (1686 р.)

Петро Дорошенко був родом з козацької сім’ї Чигиринської сотні. Його дід - Михайло Дорошенко, був гетьманом; батько його був полковником за Богдана Хмельницького. При гетьмані І. Виговському Дорошенко служив Прилуцьким полковником і виступав щирим прихильником гетьмана. За визнанням літописця Самійла Величка, П. Дорошенко був «умілий у всяких речах і мав гарну освіту».

Дорошенко намагався зробити Україну самостійною. Історик Валерій Смолій характеризував його як: «людину з глибоким аналітичним розумом, палким патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання України, несхитною послідовністю й залізною волею в досягненні поставленої мети, розвинутим почуттям власної гідності».

Являючись гетьманом Правобережної України, він виступав проти поляків. Щоб привабити прибічників Дорошенко поновлює усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. За часів правління Дорошенко, король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної України.

Після вбивства І. Брюховецького розгніваним натовпом П. Дорошенко був проголошений гетьманом і на Лівобережній Україні. Але за час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Правобережжя П. Суховія. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців, залишивши за себе на Лівобережжі полковника Дем’яна Многогрішного (1668-1676 рр.), туди прийшли російські війська і останній змушений був як гетьман присягнути на вірність російському цареві.

У 1669 р. скликана П. Дорошенком Старшинська рада в Корсуні визнала протекторат Османської імперії над Правобережною Україною. У 1672 р. Туреччина почала війну з Польщею за українські землі й за допомогою козаків здобула перемогу. Туреччина і Польща уклали Бучацький мирний договір.

Умови Бучацького договору 1672 р.

• Галичина, Волинь та Північна Київщина залишалися у складі Польщі;

• Поділля відходило до Туреччини;

•Брацлавщина і Південна Київщина залишалися під владою П. Дорошенка під протекторатом

Туреччини.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В той час гетьмани України потроху втрачають свою силу, а у козаків починають скуповувати землі та виводити з реєстру. Остаточно втративши підтримку козаків Дорошенко здав свої повноваження. 19 листопада 1698 р. П. Дорошенко відійшов у вічність. Його поховали на березі р. Лами під правим криласом місцевої дерев’яної церкви Параскевії. З часом церкву розібрали. А над місцем поховання звели каплицю.

Шевченко присвятив П. Дорошенко наступні вірші:

Та й умер з нудьги. Остигло

Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана

Тільки ти, святий Ростовський,

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Правобережною Україною, проголосила геьманом Юрія Хмельницького (1676-1681 рр.), звільнивши його зі стамбульської в’язниці. І. Крип’якевич наводить приклад правління Ю. Хмельницького Поділлям: «він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення – від дітей що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть». Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Суперництво Туреччини й Московії за Правобережжя призвело до війни 1676-1681 рр., у ході якої відбулися два Чигиринських походи турецько-татарської армії 1677 р. і 1678 р. Київщина й Поділля фактично перетворилися на пустку. Ю. Хмельницький, який правив майже безлюдним краєм, став непотрібний туркам і був страчений. Дійсно трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Тим часом гетьманом Лівобережної України залишався Д. Многогрішний, який уклав новий українсько-московський договір. Глухівські статті 1669 р. дещо послабили тиск Московії на українські землі.

Умови Глухівських статей 1669 р.:

• зменшувалася кількість воєвод і обмежувалося їх право втручатися у місцеве управління;

• відновлювався козацький реєстр у 30 тис. осіб;

• податки збиралися козацькою старшиною.

Проте, фактично за умовами Глухівських статей, Лівобережна Україна відійшла до складу Росії, що забезпечувала її захист від нападів турків, татар і поляків.

У 1672 р. замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Самойловича (1672-1687 рр.), який підписав новий договір між гетьманським і московським урядами. Конотопські статті 1672 р., доповнивши Глухівські статті, суттєво обмежили владу гетьмана й вплив рядового козацтва. Підґрунтям політики гетьмана було прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною. У 1676 р. після відмови від булави П. Дорошенко І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.

6 травня 1686 р. було укладено «Вічний мир» між Росією і Польщею, який підтвердив умови Андрусівського перемир'я, остаточно закріпивши за Росією Лівобережну Україну і Київ. Доля українських земель, за умовами договору, була вирішена без участі України. Також, за договором, Росія і Річ Посполита зобов'язувалися не підписувати сепаратний мирний договір з Османською імперією (Туреччиною). Підписавши "Вічний мир", Росія стала членом антитурецької "Священної ліги", куди, окрім Польщі, входили Австрія, Венеція і Ватикан. Цей договір став актом остаточного міжнародно-правового розділу української держави на дві частини (Правобережжя залишалося під владою польського короля, Лівобережжя - руського царя). Проте не було вирішено проблему політичного статусу правобережних земель Наддніпрянщини, які проголошувалися "порожніми, нічиїми".

Поділ України за «Вічним миром 1686 р.»:

• за Московським царством визнавалася Лівобережна Україна, Чернігово-Сіверщина, Київ та Запоріжжя;

• до Польщі відходили Правобережна Україна, Галичина і Волинь;

• Брацлавщина і Південна Київщина залишалися нейтральними незаселеними зонами;

• під владою Туреччини залишалося Західне Поділля (у 1699 р. було приєднано до Польщі)

Таким чином, „Вічний мир” поставив останню крапку в процесі поділу українських земель між сусідніми державами - Росією, Польщею та Туреччиною.

І. Самойлович правив Гетьманщиною цілих 15 років. У 1687 р. через стихійні пожежі закінчився невдачею похід Росії на Крим, у цьому звинуватили Самойловича, за що його заслали у Сибір. На цьому фактично завершується доба «Руїни» на українських землях.

Оцінюючи добу «Руїни» І. Мазепа в своїй «Думі» писав:

Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали!

Ціми словами автор хотів підкреслити, що не так через зовнішні причини, як через громадянську війну, Україна після Б. Хмельницького, так і не змогла закріпити успіх в побудові незалежної держави.