1.8. Галицько-Волинське князівство. Передумови формування Галицько-Волинського Князівства. Данило Галицький. Історичне значення Галицько-Волинського князівства

Передумови формування Галицько-Волинського князівства

Історична довідка

Галицько-Волинське князівство (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusie, «королівство Галичини і Володимирії», «королівство Русі»; 1199 – 1349 рр.) – південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславовичем. З другої половини XIII століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовольські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії. Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини XIII століття – також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладала союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв’язку із смертю останнього останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 р. Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь – Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Отже, наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136 – 1142 рр. і 1146 – 1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бресті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливо об’єднавчою політикою Романа Мстиславовича було забезпечено єдність Волинської землі.

На відміну на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрій. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимириком) об’єднав Перемишльську, Теребовельску, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153-1187), батька оспіваної у «Слові о полку Ігоревім» Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією.

Територія, демографія та економічний розвиток Галицько-Волинського князівства – Королівства Руського

Кордони

Галицько-Волинське князівство було утворене наприкінці XII століття, шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств. Його землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та західного Бугу. Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні – з Берладдю, а з годом Золотою Ордою, на південному заході – з Угорським королівством, на заході – з Польським королівством, а на півночі – з Литвою, Тевтонським Орденом і Польським князівством.

Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Волинського князівства, відділяючи його від Угорщини. У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв’язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії , що проходила річками Яселкою, Віслоком, і Сяном, а також суходолом на 15 – 30 км на захід від ріки Вепр. Незважаючи на тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русичами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Наров і Яселда, на півночі Берестейської землі, але часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип’ять, Стир, по правій стороні ріки Горині. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів’ях Південного Бугу і сягала верхів’їв Пруту і Серету. Ймовірно, з XII по XIII століття територія сучасного Поділля, Молдавії і Нижнього Дунаю також знаходилась у залежності від галицьких князів.

Внутрішній поділ

Починаючи з 1199 р., межа між Галицьким і Волинським князівствами залишала по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, а по волинській – Белз, Бужськ, Крем’янець, Збараж і Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства.

Волинь утворила одне Володимирське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них були Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі та Пересопницьке князівство з центром у Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червені на південному заході, Холмське князівство з центром у Холмі на заході, а також Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі.

Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які то ліквідовувались при сильній княжій владі, то знову виникали за її послаблення. Цими князівствами були Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі, Перемишльське князівство з центром у Перемишлі на заході та Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині XIII століття, в часі правління Данила Романовича, усі чотири землі Підкарпаття були об’єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з XIII століття Пониззям, а пізніше – Поділлям.

Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця XIII століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії, як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства.

Населення

Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не зберіглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, не повні. Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось за рахунок біженців з південних і східних князівств Русі, які «тікали з татар».

На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень Галичини і Волині виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, а їх жителі були переважно слов’янами-русичами. Окрім них існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» - прусами, ятвягами і литвинами, а також представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців і вірменів.

Економіка

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях - дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли —бортництво, мисливство і рибалка.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.

Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією,Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі -з Литвою і Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції.

Торгівля проходила в містах Галицько-Волинського князівства, яких наприкінці століття ХІІІ ст. було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.

Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівства ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами.

Отже, виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

   1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);    2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;   3) енергійна об´єднавча політика князів Романа Мстилавича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);    4) існування на території князівства багатих родовищ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Політична історія князівства

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів:

• І етап (1199 – 1205 рр.) – утворення та становлення при князі Романі.

• ІІ етап (1205 – 1238 рр.) – тимчасовий розпад єдиної держави після смерті князя Романа.

• ІІІ етап (1238 – 1264 рр.) – об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом при Данилі Галицькім.

• ІV етап (1264 – 1323 рр.) – стабільність при князі Леві і князі Юрії.

• V етап (1323 – 1340 рр.) – поступовий занепад.

Заснування єдиного князівства

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович (1199-1205 рр.) на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

У 1202 р. Роман оволодів і Києвом, розширив кордони князівства від Карпат до Дніпра. Центром держави став Галич. Володіння Галицько-Волинського князівства у ХІІІ ст. не поступалися за розмірами Священній Римській імперії. Тому літописець називає Романа «царем Русі», «самодержцем всія Русі». Історики називають Романа «творцем першої національної української держави».

Роман укріпив центральну владу в князівстві. Він спирався на підтримку бойової дружини та середніх і вищих верств міського населення. Йому вдалося підкорити опозицію традиційно сильних галицьких бояр. Деяких карав на смерть або висилав за кордони держави.

Аби захистити українські землі, Роман розгромив половців. За свідченнями літопису, «він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись … переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха …. Переможні походи проти половців, проти Литви та Польщі підняли авторитет Романа та посилили його вплив на Русі. Він встановив добрі відносини з Угорщиною, Візантією та Німеччиною. Як свідчать джерела: «Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилась в людях … По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав».

Проте Роману не вдалося об’єднати всю Русь. У 1205 р. під час воєнного походу на Польщу він загинув у битві під польським містечком Завихостом.

Після його смерті розпочався 30-річний період боротьби за галицький стіл. Галицькі бояри не допустили до влади регента (дружину Романа Анну) та його малолітніх синів – чотирирічного Данила та дворічного Василька, які змушені були рятуватися втечею і перебували на чужині, аж доки не подорослішали. Князівство стало ареною кривавих усобиць та збройних нападів зовнішніх ворогів. Коли у 1212 р. Данило повернувся у Галич, бояри вигнали його і у 1213 р. обрали князем боярина Владислава Кормильчича. Вони боролися за владу, спираючись спочатку на сіверських князів, а потім – на угрів. Скориставшись відсутністю центральної влади, Польща і Угорщина захопили значну частину князівства (Галичину). Данило утвердився на Волині.

Узявши в союзники волинського князя Мстислава Удалого, спираючись на допомогу волинських бояр, селян і міщан, Данило Романович Галицький (1237-1264 рр.) нарешті переміг галицьких бояр та утвердився в Галичі. Василько отримав Волинь.

Данило відновлює єдність Галицько-Волинського князівства, посилює боєздатність та внутрішню міць держави: укріплює міста, зводить нові фортеці, проводить реорганізацію війська.

У 1238 р. Данило розгромив німецьких лицарів, які захопили м. Дорогичин. Приєднав Київ (1239 р.) і повністю відновив територію князівства, якою володів його батько. У Києві залишив управління воєводі Дмитру, який у 1240 р. героїчно захищав місто від монголо-татар. Узявши Київ, у 1241 р. Батий рушив на захід, захопив Володимир, Галич, пограбував та спалив Звенигород (який після цього не відродився). Однак Галицько-Волинське князівство постраждало менше, ніж інші землі, оскільки в лісовій та гористій місцевості татарська кіннота не могла повною мірою використовувати свої можливості. До того ж в князівстві було багато укріплених міст, які Батий не зміг захопити. Після відходу Орди Данило відновив зруйновані та побудував нові міста. 1256 р. – закладено м. Львів, назване на честь старшого сина Данила. Столицю переніс в м. Холм.

Монголо-татарська навала знову призвела до свавілля галицьких бояр, які запросили на престол чернігівського княжича Ростислава. Лише у 1245 р., отримавши перемогу у Ярославській битві (Галичина), розгромивши польських та угорських лицарів та вигнавши боярського ставленика Ростислава і угорське військо, князь Данило Романович зламав опір галицького боярства та остаточно утвердився при владі.

На півночі Данило успішно воював з Литвою, змусив її віддати пограничні міста Новгородок, Вовковійськ та ін.

Провів військову реформу – крім традиційної феодальної дружини став використовувати ополчення – селян і міщан. В державному апараті замість великих бояр став висувати прибічників з нижчих верств. Так сформувалося дворянство – шляхта.

Головним напрямком зовнішньої політики Данила стала боротьба з Золотою Ордою. Цій боротьбі князь присвятив 20 років.

У 1245-1246 рр. він здійснив поїздку до монгольського хана, визнав себе васалом Золотої Орди та отримав ярлик на княжіння. Літописець: «О, лихіше лиха честь татарська! Данило Романович, що є князем великим, сидить перед ханом на колінах і холопом ординським себе називає». Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався виграти час і зібрати сили для вирішального удару по ординцях. Через географічну віддаленість від Орди її влада майже не відчувалася, обов’язок князя полягав лише у наданні хану збройних формувань для походів на Польщу і Литву.

Готуючись до боротьби з Золотою Ордою, князь намагався створити антиординську коаліцію. Для цього він налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Однак спроба створити воєнний союз проти Орди виявилася безуспішною.

Данило звернувся до Папи Римського з проханням організувати хрестовий похід проти монголів. Папа пообіцяв допомогу за умов укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Данило погодився та у 1253 р. отримав від Папи Інокентія ІV королівську корону. Після коронації в Дорогичині отримав титул короля Русі. Папа Римський оголосив хрестовий похід проти татар, однак його плани залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги від Папи, Данило розриває угоду з Ватиканом та вступає у відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою.

Здійснюючи самостійні переможні походи, Данило зміг відвоювати землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Однак новому масовому наступу Орди він не зміг протистояти. У відповідь велике монголо-татарське військо у 1258 р. на чолі з Бурундаєм рушило на Галицько-Волинське князівство. За вимогою монгольського хана Данило визнав себе васалом Орди та зруйнував всі укріплення навколо міст. Після цього орда Бурундая покинула Русь. Ця невдача підірвала здоров’я Данила, і у 1264 р. від хвороби князь помирає.

Старшим залишився Василько Романович. Він правив у Володимирі, володіючи лише частиною Волині. Літопис: «він жив у мирі з навколишніми країнами: з Польщею, Німцями, Литвою» і «був великим філософом». Його син Володимир Василькович правив частиною Волині у 1269-1288 рр. Він був людиною освіченою, багато часу проводив за переписуванням книг і рукописів. Літописець називав його «книжник великий і філософ, якого не було перед цим у цілій землі». Зі смертю Володимира у 1289 р. закінчується Галицько-Волинський рукопис.

Більшу частину Галицько-Волинського князівства унаслідував син Данила – Лев Данилович (1264-1301 рр.). Він розширив володіння князівства, приєднавши до своїх володінь Люблінську землю в Польщі та повернув частину Закарпаття, у тому числі, Мукачеве. Переніс столицю в місто Львів, відбудував фортеці, які зруйнував його батько.

За часів правління його сина Юрія І (1301-1315 (1308) рр.) влада знову зосереджується в одних руках. Скориставшись внутрішніми чварами в Золотій Орді, він розширив південні кордони держави до нижньої течії Дністра і Південного Бугу. Однак у 1302 р. змушений був поступитися зміцнілій Польщі Люблінською землею. Як і дід Данило, прийняв королівський титул. У 1303 р. заснував самостійну Галицьку церковну митрополію. Стабілізувався суспільний розвиток держави, розквітли міста, піднеслася торгівля.

Після смерті Юрія І князівство перейшло до його синів Андрія та Лева ІІ (1315-1323 рр.). Вони правили спільно, дуумвіратом. Однак після загибелі у боротьбі з Ордою Андрія та Лева ІІ, які не встигли залишити по собі нащадків, починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Увірвалася пряма лінія династії Романовичів. Це посилило вплив галицького боярства.

Останній князь – їх 14-річний племінник Юрій ІІ Болеслав (1323-1340 рр.). Його мати Марія була сестрою Андрія та Лева ІІ, а батько був польський князь Тройдент. Він був охрещений в католицькій вірі й отримав ім’я Болеслав. Однак, зайнявши галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім’я Юрій. Вихований в традиціях західної культури, Юрій ІІ Болеслав сприяв переселенню німців і поляків на українські землі, лояльно ставився до католицизму і його поширення на українські землі. Джерело: «Божою милістю був князем і дідичем королівства Русі, … став розмножати число латинників і їх віру, … принаджував з різних країв католицьких священників і богословів, бажаючи защепити їхню віру в русинів». Він продовжив самостійну політику своїх попередників, спробував обмежити владу бояр. Незадоволені бояри його отруїли. Оскільки князь не мав спадкоємців, престол перейшов до його зятя – литовського князя Любарта.

В середині ХІV ст. (1340 р.) держава розпалася та її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь, Поділля – під Литвою, Буковина – у складі Молдавського князівства.

Галицькі і волинські бояри запросили на престол Любарта (Дмитра), сина Литовського князя Гедиміна. Однак Польща і Угорщина не дали йому можливості оволодіти галицько-волинським престолом. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ захопив Львів, Володимир, у 1349 р. оволодів значною частиною Галичини. У цю боротьбу вступила й Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 р. У ІІ пол. ХІV ст. (1387 р.), за часів польської королеви Ядвіги, вся Галичина опинилася під владою Польщі. Після литовсько-польсько-угорської війни на Волині утвердився Любарт Гедимінович. Волинське князівство потрапило в залежність від Литви.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Однак Галицько-Волинське князівство, будучи спадкоємцем Київської Русі, відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

• стало новим після занепаду Києва центром політичного й економічного життя;

• зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, забезпечивши українському народові умови для збереження його як окремого національного організму;

• продовжило дипломатичні традиції Київської Русі, понад сто років після падіння Київської держави і встановлення золотоординського іга представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені.

Культура Галицько-Волинського князівства

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур – європейського католицизму і православ’я. Це спричинило формування нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після цього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам’янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам’ятками письменства – Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою XIV – XV століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв’язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з ХІІІ століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.