5.3 Класифікації великих соціальних груп
За характером зв’язку:
групи, що виникли під впливом об’єктивних соціальних Зв’язків даної спільноти (соціальні страти, етнічні групи тощо);
групи, належність до яких є результатом свідомого прагнення індивіда до об’єднання на основі загальних цілей і цінностей (підприємство, корпорація, лабораторний комплекс, партії, громадські об’єднання, школа тощо).
За тривалістю існування:
більш тривалі (страти, нації);
менш тривалі (мітинги, аудиторії, натовп)
За характером організованості:
групи, що виникли випадково, стихійно (натовп, публіка);
групи, що організовані свідомо (асоціації, партії).
Також виділяють умовні і реальні групи; закриті та відкриті
За рівнями дослідження (Б.Грушин):
глобальний – людство в цілому;
субглобальний – т.зв. мегагрупи, тобто спільноти, організації, рухи, які мають світовий, інтернаціональний характер (світові релігії, наддержавні організації та ін.);
соцієтальний – окремі суспільства і країни, їх населення, народи, а у випадку однорідних за національним складом суспільств – нації;
субсоцієтальний – великі групи, які утворюють ті чи інші структури окремих суспільств: страти, нації, професійні, релігійні, соціокультурні групи;
мікрорівень – всі існуюючі малі групи.
4. Структура великої групи (див. Рисунок 5.1)
Рисунок
5.1 – Структура великої групи
6 Лекція 6 соціальна психологія малої групи
6.1 Поняття «мала соціальна група», її ознаки
Феномен малої групи безпосередньо стосується індивіда. Саме в малій групі відбуваєтеся формування людини як особистості, індивідуальності, набуття нею досвіду соціальної взаємодії, реалізується її вплив на процеси в різних ситуаціях соціуму.
Мотивами об’єднання людей у групи є потреба у спілкуванні, інших формах взаємодії з конкретними індивідами; важливість завдань, які розв’язує певна група; дія зовнішніх чинників, що винагороджують за участь у групі.
Сутнісними ознаками малої соціальної групи є тривалі безпосередні контакти індивідів (спілкування, взаємодія). Такі контакти властиві, наприклад, сім’ї, спортивній команді, релігійній секті.
Зосереджуючись на окремих ознаках малих груп, одні вчені тлумачили їх як сукупність ідеалів, уявлень і звичок, що існують і повторюються в кожній індивідуальній свідомості (Ф. Олпорт), інші — як обмежену сукупність («тут і тепер») індивідів, що взаємодіють (А. Донцов). Найточніше відобразити сутнісні ознаки малої групи дає змогу синтез цих підходів.
Мала група — невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об’єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування.
6.2 Головні підходи у вивченні малої групи
Мала соціальна група та процеси, що в ній відбуваються, постійно привертали увагу вчених. На початку XX ст. важливим етапом у формуванні соціально-психологічного наукового мислення було дослідження соціальної фасилітації (підвищення швидкості або продуктивності діяльності людини внаслідок актуалізації у її свідомості образу іншої людини чи групи людей, як суперників чи спостерегачів за її діями) та соціальної інгибіції (погіршення продуктивності діяльності, її швидкості і якості, стримування дій індивіда під впливом присутності інших). Різноманітні уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали передумовою кристалізації різноманітних напрямів у її вивченні. Найпомітніші серед них: діяльнісний, організаційно-управлінський, параметрична концепція, соціометричний, соціологічний, школа «групової динаміки», психоаналітичний, інтеракціоністський.
Діяльнісний напрям. Заснований на принципі діяльності. Накладання його на дослідження соціальної групи сприяло побудові теорій групової активності. Йдеться про стратометричну концепцію групової активності А.Петровського. У межах цього напряму М.Ярошевським запропоновано програмно-рольовий підхід до дослідження наукового колективу, а Г.Андреєвою розробляється модель соціально-перцептивних процесів у спільній діяльності.
Організаційно-управлінський підхід. В його основу покладені уявлення про соціальну організацію та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, що належать до цього підходу, мають яскраво виражений прикладний характер і орієнтовані в основному на психологічне забезпечення виробництва.
Параметрична концепція. Пов’язана з ім’ям російського вченого Л.Уманського. Її основна ідея полягає в передбаченні, що поетапний розвиток малої (за Уманським — контактної) групи здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально-психологічних параметрів. Тому найзначущіші дослідження стосуються організаційних, емоційних і динамічних характеристик групи.
Соціометричний підхід. Заснований Дж.Морено на виокремленні двох структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення індивідів у різних формах життєдіяльності і мікроструктури — психологічних взаємин особистості з оточенням. Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом побудови якого є узгодження обох структур. Цей підхід (метод) має вивчати систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно неї перебудовувати макроструктуру, розв’язувати всі суперечності в суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповідно до їхніх симпатій, оскільки ефективність діяльності людини залежить від оточення.
Соціологічний напрям. Пов’язаний з експериментальною діяльністю Е.Мейо, який виокремлював дві системи взаємин у групі — формальну і неформальну, а також розкрив роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, належність до групи). Пізніше стали розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між людьми. Виявилося, що в первинних групах така дистанція є мінімальною, в них відбувається особистісно забарвлене сприймання учасниками один одного, а у вторинних — дистанція більша, взаємини в них побудовані на вимогах спільного завдання. Йдеться про те, що у первинних групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних — рольове.
Школа «групової динаміки». В основу цього підходу покладено «теорію поля» К. Левіна, згідно з якою поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психологічних детермінантів. Центральна ідея «теорії поля» була розвинута відповідно до вивчення груп. Дослідження функціонування груп із заданими характеристиками отримало назву «групової динаміки», оскільки проблематика аналізу зводилася до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективності діяльності, особливостей взаємозв’язку групи з індивідом та іншими групами. Розглядаючи групу як динамічне ціле, яке більше за його частини, представники цього напряму окреслили увесь спектр проблем малої групи: внутрішньогрупові конфлікти, способи розв’язання групових рішень, групова згуртованість, керівництво і лідерство, стилі лідерства, кооперація та ін.
Психоаналітичний підхід. Його теоретичним джерелом є психоаналіз З.Фройда. Психоаналітичне дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп. Спільним для теорій, які виникли у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються. Одержані у психотерапевтичних і тренінгових групах дані іноді екстраполюються на ширші соціальні спільноти, а це не завжди правомірно і коректно.
Інтеракціоністський підхід. Його представники виходять з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю учасників групи та взаєминами між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві.
Охарактеризовані напрями, безперечно, не вичерпують усього спектра уявлень про групу, очевидно їх перелік і градація зазнаватимуть змін, передумовою чого є динамічне соціальне буття людства у постіндустріальну, інформаційну епоху, про що свідчить хоча б спілкування і взаємодія у мережі Internet.