Нотний приклад № 91
«Ой у лузі та ще й при березі» Українська народна пісня
Підголоскова поліфонія сформувалась у народному багатоголоссі. Її прийоми часто використовуються композиторами при обробці народних пісень та у творах, написаних у народному стилі.
Поняття про строгу та вільну поліфонію
Поліфонію (контрапункт) прийнято поділяти на два види: строгу та вільну.
Строга поліфонія, що переважала у вокальній музиці ХV–ХVІ ст. (a caрpella – без інструментального супроводу), відзначалась особливою плавністю, урочистістю, благозвучністю.
У зв'язку з таким характером і вокальною природою цієї музики, а також з тогочасним ступенем розвитку гармонічного мислення, поліфонія строгого стилю була підпорядкована цілому ряду обмежувальних (з точки зору пізніших стилів) форм.
Мелодії відзначались строгою діатонічністю й будувались на натуральних ладах. Переважав плавний мелодичний рух окремих голосів, уникались стрибки на септіму, на збільшені, зменшені та складені інтервали.
Ритміка, як у цілому, так і в окремих голосах, відрізнялась плавністю, без вживання дрібних тривалостей, дрібних синкоп і т.ін.
Гармонія у своїй основі була тільки консонуючою, звучали мажорні та мінорні тризвуки та їх секстакорди, дисонанси допускались лише в якості:
а) плавно введених прохідних та допоміжних звуків на слабких (рідше на відносно сильних) долях;
б) приготовлених низхідних затримань на сильних та відносно сильних долях.
Поліфонією вільного стилю прийнято називати поліфонію ХVІІ-ХХ ст., у якій використовуються всі гармонічні засоби, властиві епохам, що охоплюються цими межами.
Через те, що протягом цих століть, по суті, відбулась зміна цілого ряду стилів, часто із значними відмінностями між ними, то ясно, що "вільний стиль" – поняття збірне.
Надзвичайна широта цього поняття допустима лише у плані протиставлення стилів ХVІІ-ХХ ст. строгому стилю ХV-ХVІ ст., більш однорідному по суті.
Загальний огляд інвенційних форм
Найбільш розвинуті й самостійні поліфонічні форми відносяться до імітаційної поліфонії.
Дійсно, якби на протязі всього поліфонічного твору всі голоси (наприклад, 4 голоси) виконували різні мелодії, то в усьому творі не було б достатньої тематичної єдності, і це було б складно для сприйняття.
В основу інвенційних форм (від лат. inventio – "видумка") покладено прийом поліфонічного розвитку, іменований імітацією.
Суть імітації (від лат. imitatio – "наслідування") полягає в тому, що мелодичний зворот, викладений в одному голосі ("propost'ою"), далі відтворюється іншим чи декількома голосами ("rispost'ами"). Попередній голос під час імітації продовжує свій рух, утворюючи протискладення до неї.
Прийоми використання імітації надзвичайно різноманітні. Вона служить основним засобом розвитку музичної думки в інвенційних формах, надаючи творам зв'язності та логічної єдності.
Невелика дво- чи триголосна інструментальна п'єса, побудована на основі імітаційного розвитку, називається інвенцією чи прелюдією.
Часто імітація проводиться безперервно, тобто імітується вся мелодія в цілому, в іншому або інших голосах, причому імітуючі голоси вступають раніше закінчення мелодії в початковому голосі. Така форма імітації називається каноном (чи канонічною імітацією).
Вищою інвенційною формою є фуга. Вона сформувалась на основі своїх попередниць-форм – мотету та річеркару – та завершила собою розвиток поліфонічного багатоголосся протягом декількох століть. Особливого розвитку фуга набула в першій половині ХVІІІ ст. у творах Баха та Генделя.