**1.Підхід до питання делегованої законотворчості в сучасних демократичних державах**

Проблема делегованої законотворчості не є предметом дослідження у вітчизняній юридичній літературі та науці в силу того, що наша правова наука апелюючи до принципу розподілу влад відносить законотворчу діяльність виключно до компетенції парламенту.

Однак сучасна практика багатьох зарубіжних країн переконливо свідчить про те,що діяльність уряду не вичерпується лише виконанням законів.

Разом з тим практика делегованої законотворчості розповсюджена в таких країнах як США, ФРН, Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Іспанія.

Згідно з домінуючим уявленням, яке закріплено в енциклопедичних виданнях, делегована законотворчість – видання урядом за дорученням парламенту н.п.а., що мають вищу юридичну силу. Це делегування є не що ін. як передача самого права на прийняття актів вищої юридичної сили органу, який за своїм статусом і компетенцією таким правом не володіє.

В Конституціях та конституційному праві ЗК, якщо їх проаналізувати ми виділяємо 3 групи держав щодо практики існують такі підходи до практики делегованої законотворчості:

1. основний закон прямо забороняє законотворчу діяльність уряду: Росія, Україна, Білорусія;

2. Конституція не містить прямої вказівки щодо делегованої законотворчості: Англія;

3. Конституція санкціонує законотворчу діяльність уряду і суворо регламентує цей процес

В державах, конституція яких не виражає відношення до делегованої законотворчості, подібна практика достатньо розповсюджена. Принцип: дозволено все, що прямо не заборонено законом. Якщо мати на увазі країни, де практика делегованої законотворчості санкціонована конституцією, то тексти конституцій цих країн містять повний перелік суспільних відносин, які ні за яких умов можуть бути упорядковані ін. н.п.а. крім законів. Тільки законами:

• порядок виборів до парламенту та о.м.с.;

• приватизація;

• питання оподаткування;

• права, свободи та обов’язки громадян та їх гарантії;

• визначення видів злочинів та мір покарання за них;

• діяльність громадських об’єднань та ПП ;

• організація судів та прокуратури і їх юрисдикція;

• визначення форм власності ;

• визначення підприємств та галузей економіки, де приватизація заборонена;

• грошова система держави;

• визначення розмірів матеріальної винагороди президента, депутатів парламенту, членів уряду і суддів.

Дещо своєрідна практика делегованої законотворчості має місце в Іспанії: Конституція цієї країни закріплює 2 види законів,що приймаються парламентом :

1. органічні( конституційні) – практика делегованої законотворчості виключається ;

2. звичайні ( поточні) – якщо відносини не входять в коло органічних, парламент може передавати за певних умов та підстав уряду повноваження приймати акти делегованої законотворчості і регулювати певні відносини, приймаючи акти вищої юридичної сили ( найчастіше називаються декретами).

** 2.Практика делегованої законотворчості в зарубіжних країнах **

Конституційна практика ЗК щодо делегованої законотворчості дозволяє виділити 2 способи делегування:

• прямий – означає, що парламент приймає акт на підставі якого уряд отримує право на делеговану законотворчість з прямою вказівкою на те, який орган і на який термін і з яких питань отримує це право;

• непрямий – означає, що парламент приймає так звані закони – каркаси, які містять принципи без конкретизації яких повноцінне виконання цих законів неможливе, тому Уряд видає акти, що конкретизують закон але і мають вищу юридичну силу.

Будь – яке делегування законодавчих повноважень вимагає ініціативу парламенту чи уряду. Конституції ФРН, Іспанії прямо вказують на те. Практика абсолютної більшості країн свідчить про те, що це право належить органові, який раніше усвідомить необхідність делегованої законотворчість.

Конституція Франції наділяє правом ініціативи на делеговану законотворчість Уряд.

Умови делегування:для надання законодавчих повноважень урядові, мають бути дотримані вимоги:

• визначення конкретного терміну користування цими повноваженнями;

• чітке визначення цілей цих повноважень;

• визначення кола питань щодо делегованої законотворчості.

Крім основних вимог акти парламенту про делегування законодавчих повноважень урядові мають відповідати таким додатковим умовам:

• по формі сам акт про делегування повноважень повинен мати форму закону і прийматись відповідно до правил законодавчого процесу;

• акти парламенту про делегування повноважень, які мають форму закону не можна приймати за скороченою процедурою.

У зв’язку з практикою є питання про затвердження актів, які уряд приймає на підставі делегованої законотворчості. За цією підставою країни. Що допускають пряме делегування поділяють на 3 групи:

1. держави, Конституції яких вимагають обов’язкового затвердження таких актів уряду парламентом ( Франція);

2. держави, конституція яких зобов’язує уряд ставити на обговорення і затвердження парламенту не всі акти, а лише ті, що прямо вказані в конституції (ФРН);

3. країни, де затвердження не існує, тобто конституція такої процедури не вимагає.