Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

ВСТУП

1. Становлення і розвиток порівняльної політології

2. Політична система: поняття, структура, критерії

2.1 Політична система як галузь політології

2.2 Структура як критерій порівняльного аналізу політичної системи

2.3 Основні критерії класифікації політичних систем

3. Особливості порівняльної методології в політичному дослідженні

3.1 Методологічні засади порівняльного аналізу

3.2 Політичні системи та їх середовище в порівняльному аналізі

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Політична теорія значною мірою опирається на дослідження, в основі яких лежить порівняльний метод. Через співставлення досліджуються різні політичні системи, політичні процеси, політичні інститути, політичні режими, політична культура, влада та інші категорії політичної науки. Актуальність цієї теми полягає в тому, що немає сенсу аналізувати окремі явища політичної життєдіяльності суспільства без конкретного соціально-політичного контексту, всезагального аналізу його передумов та наслідків, без проведення політичної аналогії та врахування досвіду інших держав.

Порівняльний (компаративний) метод полягає у співставленні однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних політичних системах, пошуку їх подібностей та відмінностей, динаміки та статики.

Теорія порівняльного методу була розвинена у таких працях, як: «Порівняльний аналіз політичних систем» Д. Лернера (1951-1952), «Порівняльне дослідження систем правління» Р. Макрідіс (1954), Г. Екстайн, Д.Ч. Аптер «Порівняльна політологія: хрестоматія» (1963), Зб. Бжезінський, С. Хантінгтон «Політична влада: США/СРСР» (1964), П. Шаран «Порівняльна політологія» (1992), Г. Голосов «Порівняльна політологія» (1995), Р. Чилкот «Теорія порівняльної політології. У пошуках парадигми».

У книзі «Теорія порівняльної політології. У пошуках парадигми» автор дає характеристику головних тенденцій і теоретичних напрямків в сучасних дослідженнях політики, спираючись на новітні методологічні досягнення. Аналізуючи зміни картини політичного світу в другій половині ХХ ст. та її етнічні і релігійні конфлікти, індустріалізацію і постіндустріалізацію, розпад старих і появу нових держав, він ставить питання про пошук нових парадигм у сфері порівняльної політології.

П. Шаран у праці «Порівняльна політологія» (1984) дійшов принципового висновку, що для функціонування політичних систем важливе значення має розуміння тих процесів, які відбуваються всередині самої системи, насамперед ті, що трансформують імпульси, які поступають на вхід системи, в легітимні політичні рішення.

Так, Р. Макрідіс у своїй праці «Порівняльне дослідження систем правління» зосередив свою увагу на змінах політичних процесів та виокремив тенденції подальшого розвитку порівняльної політології.

У спільній праці «Політична влада: США/СРСР» Зб. Бжезінський та С. Хантінгтон поділяли всі політичні системи на інструментальні та ідеологічні. Так, до інструментальних вони відносили політичну систему США, бо вона уособлює демократичні установи й інститути. У соціалістичних країнах, на їх думку, існували ідеологічні політичні системи, які є продуктом примусу. Вони створені партіями та їх лідерами силовими методами, хоча і з метою побудови нового суспільства.

У підручнику «Порівняльна політологія» Г. Голосова висвітлені походження і характер порівняльної політології, теоретичні засоби політичних досліджень, а також основні сфери їх застосування: політична культура та участь, зацікавлені групи, політичні партії, вибори, виконавча влада, парламенти і невиборні влади.

Виходячи з актуальності й ступеня наукової розробки проблеми, метою роботи є комплексне дослідження компаративістики, а також визначення особливостей його використання у вивченні політичних систем.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі необхідно розв’язати наступні завдання:

- висвітлити теоретичні аспекти порівняльної політології загалом та порівняльного методу в політичній науці зокрема;

- зробити оцінку та провести аналіз встановлення та розвитку компаративістики;

- дослідити проблемні аспекти використання порівняльного методу;

- охарактеризувати теорію політичних систем та методологію їх вивчення;

- визначити критерії, які порівнюються під час дослідження політичних систем.

Предметом дослiдження є порівняльний метод .

Об’єктом дослiдження є середовище політичних систем у порівняльному аналізі.

Структуру курсової роботи складають вступ, висновки і три розділи. У першому розділі розглядається порівняльна політологія, її розвиток та становлення як науки. Також в цьому розділі подані основні види порівняльних досліджень, які найчастіше використовуються у сучасній компаративістиці та особливості сучасної української порівняльної політології.

Другий розділ складається з трьох підпунктів. У першому аналізується політична система як галузь політології, в другому розглядається структура та характерні ознаки політичної системи. Також подано основні критерії, які характеризують взаємозв’язки між політичними системами та в середині них. В останньому підпункті цього розділу аналізуються основні критерії класифікації політичних систем.

Третій розділ складається з двох підпунктів і присвячений розгляду порівняльної методології та середовищу політичних систем в порівняльному аналізі. Також розглядаються критерії, які використовуються при порівнянні політичних систем.

Обсяг курсової роботи становить 35 сторінок без списку використаної літератури. Список використаної літератури містить 21 позицію. З них іноземною мовою 1.

1. Становлення і розвиток порівняльної політології

Порівняльна політологія (компаративістика) – це одна із галузей політичної науки, яка вивчає політику за допомогою порівняння та зіставлення політичних об’єктів, процесів та явищ одного типу у різних політичних системах.

Першими витоками компаративістики вважаються праці Аристотеля, який свого часу здійснив огляд державних устроїв та звичаїв 158 грецьких міст-держав, а згодом (у праці «Політика») – порівняння міст-держав. Окрім Аристотеля, варто згадати й інших «перших компаративістів»: Платона (праця «Республіка», Цицерона (трактат «Про державу»). Згодом порівняння як метод аналізу використовували Н. Макіавеллі (праця «Володар»), Т. Гоббс («Левіафан»), Ш.-Л. Монтеск’є («Про дух законів»), Г. Спенсер («Засади соціології»), А. де Токвіль («Про демократію в Америці») та інші дослідники [7].

У другій половині ХІХ століття розпочалися бурхливі процеси, пов’язані з розвитком порівняльної політичної науки. У цей час порівняння стало не лише однією з загальних методик дослідження, але й поступово оформилося і як особлива галузь (окремий напрям) політичного знання.

Загальною точкою дотику дослідників порівняльної політології став початок п’ятдесятих років ХХ ст. Саме у цей період стартувало формування сучасної моделі порівняльної політичної науки, яку Д. Аптер називав “новою” порівняльною політикою. Цей висновок пов’язують із проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північно-західному університеті (США), головою та ініціатором якого був Р. Макрідіс. Еванстоунський семінар фактично дав поштовх процесу, який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах [11, С. 22-30].

Наступним кроком у розвитку порівняльної політології було створення у березні 1954 року Американською радою із суспільних досліджень Комітету з порівняльної політичної науки, очолюваного Г. Алмондом. Члени комітету розробляли нові теорії та методи компаративістики, їх значним досягненням вважаються дослідження, в яких вони використовували глобальне порівняння. Діяльність вчених Комітету Г. Екштейн назвав «золотим періодом розвитку порівняльної політології».

У 1950 - 1960 роках першість у розвитку порівняльних досліджень перейшла із США до Західної Європи. У 1952 році було створено Міжнародну раду соціальних наук (ISSRC) як адміністративну й наукову базу для забезпечення постійної роботи в галузі міждисциплінарних та міждержавних порівняльних досліджень. Але особливого значення ця установа набула після реорганізації у 1961 році. Її найважливішим досягненням, на думку Е. Шойха, стало формування наукової мережі, яка об’єднала дослідників-компаративістів. З ініціативи С. Роккана, який був головою Ради, у її структурі було створено два постійні комітети. Основною функцією першого (Standing Committee on Data – 1966 – 1967) було збирання й опрацювання даних, другий (Standing Committee for Comparative Research – 1967 - 1968) займався безпосередньо проблемами порівняльних досліджень. Обидва комітети стали організаційними центрами з підготовки міжнародних конференцій та популяризації ідеї створення архівів даних. Програма діяльності постійного комітету з порівняльних досліджень свідчила про розуміння її укладачами того, що головною проблемою є не навчання техніки збирання даних, але вміння аналізувати та інтерпретувати одержані результати [20, С. 14].

На сьогоднішній день політологи по різному оцінюють роль порівняльної політології. Частина дослідників вважає компаративістику однією з методик дослідження політичних систем, інші визначають її як окрему галузь політичної науки.

Аналіз провідної наукової періодики з політичної порівняльної науки спричинив зміну напрямів дослідження політичних систем. Так, у період з 1989 по 2004 рік пріоритетна дослідницька увага зосереджувалась на демократичних і державних інститутах (виборах, політичних партіях, бюрократії, федералізмі, децентралізації тощо); економічних і наднаціональних процесах (економічному розвитку, глобалізації, наднаціональній інтеграції тощо); соціальних акторах (соціальних рухах, громадянському суспільстві, групах інтересів, включаючи бізнесові, профспілках тощо); політичних режимах (їх різновидах, демократизації та питаннях занепаду демократії); політичному порядку (війні, революціях, націоналізмі, етнічних конфліктах, насиллі тощо).

А. Романюк визначив низку факторів, які спричинили активізацію розвитку порівняльної політології у 50-х роках:

1. Потреба інформації щодо системи управління та функціонування різних держав світу, їх політичні характеристики, так як добре дослідженими в той час були лише США та Англія, частково-Франція, а решта держав потребували глибокого дослідження.

2. Зростання взаємозалежності між державами після Другої світової війни, причинно-наслідкові зв’язки між ними, боротьба ідеологій та загроза третьої світової війни.

3. Визнання незалежності багатьох колоніальних країн Африки та Азії у 50-60-х рр., що спричинило збільшення націй, збільшення держав-членів ООН, перерозподіл голосуючих держав та зміну балансу сил на міжнародній арені.

4. Відчутну роль відіграв також суб’єктивний чинник, який полягав у впливі значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та під час Другої світової війни до США, на розвиток порівняльної політології. Серед емігрантів були вчені зі світовим ім’ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс Моргентау, Герберт Маркузе, Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони, безумовно, сприяли залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики європейських країн, звідки приїхали самі особисто [11,

С. 22-30].

Подальший розвиток компаративістики вчені поділяють на декілька етапів. Перший етап пов’язують із виходом у світ у 1955р. праці Р. Макрідіса «Вивчення порівняльного управління». В цій праці вчений зосередив свою увагу на змінах політичних процесів та виокремив тенденції подальшого розвитку порівняльної політології.

Другий етап вчені пов’язують із розвитком системного та біхевіорального методів компаративістики. Системний метод полягав у тому, що досліджували не лише державу та її політичні інститути, а системно досліджувались такі політичні явища як групи опору, громадські організації та інститути тощо. Суть біхевіористського методу проявлялась в аналізі політичної поведінки у різних державах світу. Проте, у цьому методі був значний недолік. Попри значну увагу на поведінці окремих індивідів та їх груп, упускався їх зв'язок з політичними інститутами.

Особливістю цього періоду бурхливого розвитку національно-визвольних рухів у африканських та азіатських країнах-колоніях було бажання країн Латинської та Центральної Америки знайти ефективний курс розвитку, який би змінив авторитарний режим у напрямку розвитку демократичної моделі. Ці події сприяли розвитку нових теоретичних моделей. Вченими, які зробили вагомий внесок у дослідженнях цих моделей були М. Вебер та Т. Парсонс. Їх праці вважали фундаментом для досліджень теорії розвитку, яка була характерною для цього періоду розвитку порівняльної політології. Принциповою працею щодо модернізаційних процесів у країнах Третього світу була книга Г. Алмонда та Д. Колемана «Політика просторів, що розвиваються», яка сформулювала новий напрям у дослідженнях означених країн протягом наступного десятиріччя [4]. Політологічні дослідження згодом мали наслідки, їх результатом стало вивчення політичних інститутів та соціальних культур, які вчені розглядали у прикладному значенні, або які були малознаними.

Ще одна теорія, яка розвивалась у період другого етапу, була теорія модернізації. Саме вона спричинила розвиток раціонального вибору, а також неоінституціоналізму. В дослідженнях в рамках цієї теорії вчені часто опирались на вивчення політичних інститутів, які є фундаментальним об’єктом вивчення у неоінституціоналізмі. Раціональний вибір прийшов у політологію ззовні — з економічної теорії й соціології. У цій теорії не дотримано принципу складного й розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбувається за структурного аналізу), всю увагу зосереджено на окремій ділянці соціальної діяльності (актор, діяч, суб'єкт).

Бурхливо розвивалась і теорія раціонального вибору. Засаднича теза цієї теорії: суб'єкт (ним може бути й індивід, і група) використовує найповнішу інформацію, доступну на той момент ціною прийнятних витрат, щоб якнайдешевше досягти власної мети. Найпершим досягненням теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багатоманітність людської діяльності до певних спрощених моделей — ігор — і в кожній із них визначає оптимальні для конкретних суб'єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні й широко використовуються для пояснення та прогнозування соціальних і політичних явищ [16, С. 352-463].

Третій етап (70-ті рр. ХХ ст.) у часі співпадає із кризою компаративістики. Криза виявилась у тому, що велике нагромадження інформації про різні держави світу, їх політичні процеси, соціальну та культурну сфери не використовувались вченими та не знаходили прикладного значення. На цьому етапі активізувалася критика біхевіористського методу. Прихильників цього методу звинувачували у просуванні західної моделі модернізації та в обслуговуванні зовнішньої політики розвинутих країн. Використання біхевіористського методу спричинило певне спрощення політичної картини світу. Ця критика призвела до відсутності переваги певного методу та до універсалізму підходів. Характерною особливістю цього періоду стало широке застосування економічних показників та значна роль економіки у дослідженнях порівняльної політології, їх орієнтація на емпіричні матеріали.

Терористична атака США, яка відбулась 11 вересня 2001 р. є викликом сучасного періоду розвитку порівняльної політології. Ця подія зосередила увагу дослідників-компаративістів на арабських країнах та країнах, що розвиваються Африки та Азії, а також розширила спектр політичних інститутів, що досліджувались, а, отже, і географію досліджень.

Сьогодні найчастіше використовуються такі види порівняльних досліджень, як «case-study», бінарне, регіональне, тематичне, крос-національне й крос-темпоральне порівняння.

Щодо суті «case-study» погляди західних та російських вчених розходяться. Західні вчені (А. Лейпхарт, Дж. Сарторі, Н. Смелзер, У. Теліс) виокремлюють його як самостійний метод, а російські вчені (Г. Голосов, М. Ільїн, Т. Мітрохіна, Л. Сморгунов) вважають його одним із видів порівняльного дослідження, оскільки, за допомогою «case-study» об’єкт досліджується у порівнянні з іншими.

Основними типами «case-study», на думку А. Лейпхарта, є: «1) теоретичні – традиційно аналіз однієї країни або випадку здебільш є описовим; інтерпретація існуючої теорії для опису окремих випадків; 2) інтерпретативні – пояснення існуючої теорії для опису окремих випадків; 3) генерування гіпотез – аналіз випадків для формулювання гіпотез; 4) випадки, які підтверджують теорію; 5) випадки, які спростовують теорію; 6) девіантні – дослідження окремих випадків, які є відхиленнями від норм» [21].

Існує типологія «case-study» запропонована Р. Хаг’ю, М. Харроном, М. Бреслі. Вони поділяють випадки на: «представницькі – дослідження типових випадків; прототипні – вивчення конкретних випадків, що стануть типовими; девіантні – аналіз окремих випадків, які є відхиленнями від норми; критичні – перевірка теорії в менш сприятливих умовах».[цит. 7].

Здійснюючи «case-study» порівняння, дослідник аналізує кілька держав, але при цьому застосовує аналогію. Прикладом цього є праці Б. Мура «Соціальні джерела диктатури і демократії» (дослідження капіталістичних демократій Англії, Франції, США та азійського фашизму (Японія), комунізму (Китай) і парламентської демократії (Індія); Р. Бендікса «Королі або народи» (аналіз традицій, інститутів та соціального розвитку Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії і Японії); Т. Скокпол «Держави і соціальні революції» (порівняння французької, російської та китайської революцій).

Бінарне дослідження - це метод вивчення двох держав, вибраних за об’єктом дослідження. За допомогою цього методу виділяють спільні та відмінні риси політичного життя. Вчені виділяють два типи бінарного дослідження: пряме та непряме. Пряме дослідження ставить наголос на ідентичності та своєрідності досліджуваної держави та ґрунтується на історичному аналізі досліджуваного об’єкта, а непряме базується на суб’єктивному бачені дослідника держави, що розглядається.

А. Пршеворські та Г. Тьюні виокремили дві стратегії порівняльних прямих бінарних досліджень: максимальні подібності та різниці країн. У першій стратегії обираються схожі країни і спільні риси цих держав не використовуються при їх аналізі. При застосуванні другої - обирають дві максимально різні країни, при аналізі виокремлюють спільне та відкидають відмінності із пояснення. Сьогодні в дослідженнях у порівняльній політології найчастіше використовують стратегію максимальної подібності [1, С. 79–83].

«Регіональне дослідження» («regional» або «area study») – це тип дослідження, яке використовується для порівняння регіонів, зокрема – груп країн, обраних через схожість їх географічного, історичного, економічного, політичного, соціального чи культурного розвитку» [цит. 17, С. 58]. Таке дослідження дозволяє детальніше та конкретніше дослідити об’єкти, адже поле дослідження до певної міри географічно обмежується. Недоліком цього дослідження є те ж обмеження, яке не дає змоги аналізувати та порівняти об’єкт в цілому.

Політологи визначили ряд рекомендацій щодо проведення порівняльного аналізу, а саме:

1) для того, щоб використати стратегію порівняння схожих країн і створити «потужну» теорію, слід обмежити просторову сферу, тобто, не досліджувати всю Латинську Америку, а тільки субрегіон (наприклад, Центральну Америку);

2) використовувати теорії «середнього рангу», побудовані на мультиваріативному емпіричному аналізі;

3) включати до аналізу культурні змінні разом з економічними та інституціональними;

4) розглядати регіональні дослідження в контексті глобальних проблем і тенденцій – це допоможе уникнути регіонального провінціалізму [17, С. 59].

Тематичне порівняння («thematic comparison») подібно як регіональне дослідження грунтується на порівнянні. Використання цього різновиду порівняння є корисним у комплексному вивченні питання на теоретичному рівні і зазвичай відбувається у співпраці з іншими науковцями на практиці, бо дозволяє розглянути тему аналізу комплексно на концептуальному рівні [8, C. 54-64].

Крос-національне порівняння («cross-national comparison») – це порівняння держав, яке на думку А. Пршеворські та Г. Тьюні повинно здійснюватись на двох рівнях: мікросоціальному (порівняння та аналіз суспільств загалом) та системному(аналіз та порівняння окремого критерію суспільства).

У порівняльній політології виокремлюють два види крос-національного дослідження. Перший базується на визначенні спільних критеріїв та їх аналізі, а другий – на порівнянні держав через призму історичних ситуацій.

Крос-темпоральні порівняння («cross-time comparison») - це тип досліджень у порівняльній політології, основним критерієм порівняння в яких є час. Це порівняння зміни певного явища політичної системи у певний період часу. Таке порівняння використовують насамперед у дослідженнях влади.

Наявність цих різновидів порівняльних досліджень свідчить про розвиток та динаміку порівняльної політології та дозволяє зробити висновок, що науковці у цій сфері, використовуючи такий широкий спектр досліджень, займались пошуком нових, більш ефективних та більш продуктивних шляхів та напрямів дослідження у компаративістиці та вдосконаленням її інструментарію та методології. Порівняльна політологія пройшла доволі складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реальних політичних і процесів. Порівняльна політологія почала розвиватися одночасно зі становленням політичної науки. В своєму розвитку вона пройшла три етапи: Етап інституціоналізму, етап девелопментаризму та етап неоінституціоналізму. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в 50–их роках ХХ ст. В Україні компаративістика набуває популярності у межах становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На нинішньому етапі цю школу найповніше презентують наукові студії, здійснювані на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Застосування цього методу дало змогу осягнути політичну систему сучасної України в її цілісності, показати трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної та Східної Європи порівняно з тим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшли друком колективні та персональні монографії [16, С. 352-363].