Франція на початку XX ст.

Країна жила за конституцією 1875 р. як парламентська республіка.

Главою держави був президент, який обирався абсолютною більшістю парламенту на 7 років і міг бути переобраний на новий строк. Законодавчі акти президента мали більшу юридичну силу ніж парламенту.

Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші - довічно самими сенаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального виборчого права для чоловіків з 21 року.

Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту, хоча урядові акти і перевершували парламентські за значенням.

Місцевого самоврядування практично не існувало. Посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом.

Найвпливовішими були помірковані республіканці, які відстоювали інтереси великої буржуазії. На початку XX ст. зріс вплив партії радикалів - частини середньої буржуазії. Її лідери, особливо Жорж Клемансо, здобули популярність рішучими виступами проти монархістів та духівництва, викриттям зловживань поміркованих республіканців.

Під час парламентських виборів у 1902 р. перемогли ліві партії — радикали і соціалісти. Їхній урядом :

- було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної, церковної громади потрібно було оформлювати спеціальним дозволом парламенту;

- закон про відокремлення церкви від держави.

У 1906 р. Раду міністрів очолив радикал Клемансо. Уряд зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. Уряд обмежував свободу політичної діяльності трудящих, використовуючи поліцію і війська для розправи.

Зовнішня політика радикалів була спрямована на зближення з Англією з метою боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

Незважаючи на поразку у війні з Пруссією (1870-1871), Франція залишалася державою, що мала значні економічні можливості, а також величезною колоніальною імперією. Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток.

На відміну від Англії та Німеччини, Франція була аграрно-індустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті у с/г-ві. Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 рр. воно збільшилось на 3,6 мільйона, а населення Німеччини - на 26 мільйонів.

Темпи промислового розвитку були не набагато вищі, ніж у Англії (1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, за обсягом промислового виробництва - і від Англії. 5 головних банків Франції на чолі з «Французьким банком» сконцентрували у своїх руках 73 % загальної суми вкладів. 200 основних акціонерів «Французького банку» (200 сімей) контролювали майже всю економіку держави.

Тема 1.2 Росія, Німеччина, Австро-Угорщина на початку XX ст. Росія на початку XX ст.

Російська імперія залишалась з абсолютною монархією, влада царя не обмежувалась жодними виборчими органами. В управлінні країною діяли органи, створені ще у XVIII ст. Державна Рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно. Виконавчий орган самодержавства - Рада Міністрів, також мала консультативні функції. Сенат виконував функції Верховного Суду. Сенатори, призначені довічно царем, знайомили громадськість з новими законами, тлумачити та контролювати їх виконання. Державні посади обіймали вихідці з дворян. На місцях керували «предводителі дворянства», що обирались дворянством та затверджувались царем.

Політичне життя

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в Росії посилюється суспільний рух, т.я. стає зрозумілим, що країна потребує перетворень. Цей рух був представлений лібералами (представники земств), радикалами ( представники російської інтелігенції), соціалістами-революціонерами і соціал-демократами які відстоювали інтереси робітників, інтелігенції, селян. На території Росії жили представники понад 100 націй. Прагнення до національної свободи зумовило піднесення національного руху . У той же час посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовані проти неросійських народів. Серед таких організацій, (які мали назву чорносотенних), найвпливовішим були «Союз російського народу», який мав шовіністичний характер, зокрема, пропагував українофобські та антисемітські погляди; «Союз Михайла Архангела».

9 січня 1905 р. робітники Петербурга під керівництвом священика Гапона відправилися до царя з петицією про поліпшення умов їх життя. Похід закінчився розстрілом 5 тис. робітників. Події “кривавої неділі” сколихнули усю країну. Почалася революція, яка тривала до 1907 р. Завдання революції:

- вирішити аграрне питання: ліквідувати поміщицьке землеволодіння, викупні платежі, общини;

- встановити демократичний устрій з ліквідацією самодержавства;

- вирішити соціальні проблеми : 8-годин. робочий день, встановити розмір мінімальної заробітної плати. Систему соціального захисту;

- реалізація прав націй на самовизначення

Рушійні сили революції - це інтелігенція, частина підприємців, селянство, робітники, студенти, армія. Важливими подіями російської революції були масові страйки робітників, селянські виступи. Створюються Ради депутатів.

У червні 1905 р. відбулося повстання на панцернику «Потьомкін». Піком революції став всеросійський жовтневий страйк. Фіналом 1905 р. були грудневі зіткнення робітників із владою в Москві, що переросли в барикадні бої. Грудневе збройне повстання було придушене і революція пішла на спад.

Під тиском розмаху революції 17 жовтня 1905 р. цар підписав Маніфест, за яким:

- створювався виборний законодавчий орган – Державну Думу;

- проголошувалися демократичні свободи;

- надання робітникам гарантій соціального захисту;

- підготовка аграрної реформи.

Царська влада зуміла відносно стабілізувати політичну ситуацію в країні. Проте основні протиріччя в Російській імперії не були розв'язані.

Зовнішня політика

Причиною Російсько-японської війни 1904-1905 рр. стали взаємні територіальні претензії Росії та Японії. Воєнні операції російських військ проходили невдало. У грудні 1904 р. внаслідок зрадницьких дій генерала Стесселя капітулював Порт-Артур. У 1905 р. Росія зазнала поразки: у лютому під Мукденом та в травні біля острова Цусіма. Символом мужності та військової відваги став героїзм російських моряків крейсера «Варяг». Росія програла війну. За Портсмутською угодою від 23 серпня 1905 р. Японія отримала частину Ляодунського півострова з Порт-Артуром, південний Сахалін, південну вітку Китайської східної залізничної дороги і Корею у сферу впливу.

Соціально-економічний розвиток

Наприкінці XIX - початку XX ст. Росія за темпами економічного розвитку займала 5 місце у світі. Зростала кількість великих підприємств, створювалися монополії у формі синдикатів, посилювалася роль великих банків. У с/г-ві з’явилися заможні селяни, кооперативи, нові сорти культур, породи худоби. У той же час технічне оснащення знаходилося на низькому рівні, 80 % робітників були малокваліфіковані, панував іноземний капітал, промислових товарів на душу населення вироблялося менше ніж у розвинутих країнах. Росія залишалася аграрною країною (77 % населення зайнято у с/г-ві). Поміщицьке землеволодіння було малодохідним, більшість населення тягнули напівзлидарське існування.

У 1906 р. російський уряд очолив Петро Столипін, який став ініціатором перетворень. Головною справою життя Столипіна стала аграрна реформа:

1. Селяни звільнялися від викупних платежів та общинної залежності і могли отримати общинну землю у власність

2. Надання селянам права викупати землю поміщиків.

3. Допомога селянам через Селянський банк кредитами для купівлі землі і створення власних господарств - хуторів

4. Переселення селян з перенаселених центральних районів до окраїн (Сибіру, Казахстану та Середньої Азії) + допомога транспортом, кредитами

5. Організація на селі дорожнього будівництва, медичної та ветеринарної допомоги, агрономічних консультацій, будівництва шкіл та сільських храмів.

Внаслідок таких заходів у Росії формувалося високорозвинуте землеробство. Урожайність у 1906-1914 рр. зросла на 14 %. Залишки хліба незабаром після початку реформ становили сотні мільйонів пудів, різко зросли валютні надходження, пов'язані з експортом зерна. Розвиток с/г-ва сприяв і розвиткові російської промисловості. Успіх аграрних перетворень був можливим лише за умови збереження внутрішньополітичної стабільності в країні. Столипін вживав активних заходів для придушення революційного руху. Втім з 1910 р. в Росії розпочалося нове революційне піднесення, хвиля терористичних актів. Сам П. Столипін був вбитий у 1911 р.

Незважаючи на складні політичні процеси, економічне зростання Росії продовжувалось. Напередодні Першої світової війни Росія досягла найвищого рівня соціально-економічного розвитку у своїй історії.