10.2. Концепція росту наукового знання Карла Поппера

Зміна проблематики філософії науки після невдач неопозитивізму багато в чому пов'язана з діяльністю Карла Поппера (1902-1994), видатного австро-британського філософа, який основним завданням своєї методологічної концепції зробив аналіз розвитку наукового знання, і з кінця 40-х років чинив всезростаючий вплив на філософів науки.

Сфера діяльності представників філософії науки поступово починає зміщатися від проблем аналізу структури мови науки до проблем її розвитку. Це викликало пробудження широкого інтересу до історії науки.

Наукове життя, як не раз підкреслював Поппер, є одним з аспектів громадського життя, тому наука такою ж мірою підлягає перманентним змінам, як і суспільство. Отже, головне завдання філософії науки полягає не в обґрунтуванні знання (як вважали неопозитивісти), а у виявленні закономірності його змінюваності, точніше, закономірності росту наукового знання. Такому виявленню, переконаний Поппер, не допоможуть ні метод індуктивних узагальнень, ні логічний аналіз мови науки.

Свою першу фундаментальну роботу “Логіка наукового дослідження” Поппер видав у 1935 році німецькою мовою. Більш пізні його роботи – “Припущення і спростування», «Ріст наукового знання” (1963), а також збірка статей “Об’єктивне знання. Еволюційний підхід” (1972) і нарис “Реалізм і мета науки” (1983).

Перехід від аналізу структури наукового знання, чим в основному займалися логічні позитивісти, до дослідження його розвитку істотно змінив і збагатив всю проблематику філософії науки.

Неопозитивісти, відповідно до свого принципу верифікації важали можливою вичерпну перевірку гіпотез і теорій на істинність: теорія істинна, якщо вона перевірена фактами досвіду. Замість цього К. Поппер показує, що не все так просто. Змінюваність теорій, що має місце в розвитку науки, свідчить про те, що немає абсолютно істинних теорій; те, що ще вчора здавалося достовірним, завтра може виявитися сумнівним і навіть порочним. Тому процедури верифікації не тільки не гарантують істинності, але і вводять в оману дослідників.

Наведені (а також і інші) аргументи змушують Поппера відмовитися від стратегії верифікації і розробляти протилежну – стратегію “фальсифікації” (від англійського to falsify – спростовувати, доводити хибність), стратегію спростування. Якщо, згідно з верифікаційною стратегією, збіги фактів і теорії припустимо витлумачувати, всупереч переконаності неопозитивістів, як незавершене і неоднозначне, то фальсифікаційна стратегія стверджує, що розбіжність фактів і теорії остаточно і однозначно свідчить про невідповідність теорії фактам. Якщо успішна верифікація лише поглиблює впевненість дослідників у власній правоті, але не гарантує від помилок, то фальсифікація виявляє помилки. В цілому в науці завжди намагаються одержувати знання більш багаті на інформацією. Ці намагання реалізуються, згідно з Поппером, шляхом висування все більш глибоких (у порівнянні з попередніми) теорій.

Більш глибокі теорії: .

а) формулюють більш точні твердження, які витримують більш точні перевірки;

б) враховують, описують і пояснюють більше фактів;

в) описують і пояснюють факти докладніше;

г) витримують перевірки, яких не витримували попередні теорії;

д) пропонують нові перевірки, які раніше навіть не обговорювалися;

е) зв'язують або поєднують різні проблеми, зв'язок між якими раніше не вбачався [30].

Теорії перевіряються і спростовуються в наукових дискусіях, заснованих на критиці. К. Поппер висуває такі вирішальні критерії перевірки і спростування теорій – “змістовність”, “логічність” і “простота”. Вихідною умовою наукової (на відміну від будь-який іншої) критики, зауважує він, є чітке окреслення проблеми. Основним об'єктом наукової критики стають гіпотези, висунуті для розв’язання проблем. Та або інша гіпотеза, що витримала перевірку критикою, визнається теорією; хоча це і не оберігає її від подальшої критики. Спростування ж гіпотези означає усунення наукової помилки і констатацію потреби в новій, більш глибокій гіпотезі. Критика, спростування і поглиблення теорій і гіпотез забезпечує ріст наукового знання. Дієвість критики полягає в з'ясуванні неспроможності теорії або гіпотези вирішити ті проблеми, для розв’язання яких вона розроблялася.

Критику К. Поппер розуміє не прикладною процедурою, а фундаментальною методологічною складовою науки, що забезпечує її розвиток. Рушійною ж силою цього розвитку є не апріорні уявлення, а дійсно наукове знання, дійсно наукова його мова, наближення до істини шляхом критичного усунення порочних версій і помилок і шляхом конституювання все більш правдоподібних теорій.

Нарешті, критичний раціоналізм відмежовує, власне, сферу раціональності – науку – від псевдонауки, філософії, ідеології і подібних сфер, які постійно згубно впливають на науку.