9.7. Метод структурно-функціонального аналізу

Структурно-функціональний аналіз – це метод дослідження складних системних об'єктів на основі виділення в них структури – сукупності стійких відносин і взаємозв'язків між її елементами і їхньої ролі (функцій) відносно одне одного. Структура в рамках цього методу розуміється як щось інваріантне (незмінне) при певних перетвореннях, а функція – як “призначення” кожного з елементів даної системи (наприклад, функції якого-небудь біологічного органу, функції держави, функції теорії й т. д.). Основні вимоги (процедури) структурно-функціонального методу (який часто розглядається як різновид системного підходу) такі:

а) вивчення будови, структури системного об'єкта;

б) дослідження його елементів та їхніх функціональни характеристик;

в) аналіз зміни цих елементів та їхніх функцій;

г) розгляд розвитку (історії) системного об'єкта в цілому;

д) подання об'єкта як гармонічно функціонуючої системи, всі елементи якої “працюють” на підтримку цієї гармонії.

Структурно-функціональний метод розроблявся і одержав поширення, головним чином, у соціально-гуманітарних науках. У соціології цей метод зазвичай пов'язують з іменами американських соціологів Парсонса (1902 – 1979) і Роберта Мертона (1910 – 2003), у працях яких одержали розвиток ідеї раннього функціоналізму, що сформувався як особливий методологічний напрямок у рамках загальної антропології (Б. Маліновський, А. Радкліфф-Браун).

На формування методу структурно-функціонального аналізу також вплинув виниклий ще раніше системний підхід – сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем. До числа цих вимог належать:

а) виявлення залежності кожного елементу від його місця і функцій у системі з врахуванням того, що властивості цілого незвідні до суми властивостей його елементів;

б) аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

в) дослідження механізму взаємодії системи і середовища;

г) вивчення характеру ієрархічності, властивій даній системі;

д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи;

е) розгляд системи як динамічної, цілісності, яка розвивається.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта, який розвивається, і механізмів, що її забезпечують, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну картину.

Література до теми 9

Рузавин Г. И. Методы научного исследования / Рузавин Г. И. – М., 1974.

Методологическое сознание в современной науке. – К., 1989.

Лук`янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологвчної культури. – К. 2000. – 304 с.

Сачков Ю. В. Научный метод: вопросы и развитие / Сачков Ю. В. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 160 с.

Берка К. Измерения: понятия, теории, проблемы / Берка К. – М.: Прогресс, 1987. – 320 с.

Том Р. Экспериментальный метод: миф эпистемологов (и ученых?) // Вопросы философии. 1992. № 6. С. 106 – 114.

Меркулов И. П. Метод гипотез в истории научного познания / Меркулов И. П. – М., 1984.

Диалектика фундаментального и прикладного. – М., 1989.