1.3. Зв’язок філософії науки з іншими дисциплінами

Філософія науки – не єдина дисципліна, у якій наука постає під тим чи іншим кутом зору як об’єкт дослідження або осмислення. Як відзначалося, головне завдання філософії науки – це виявлення закономірностей її розвитку. Розвиток же науки – процес історичний; тому при засвоєнні даного курсу необхідно приділити належну увагу також й історії науки, і насамперед історії фундаментальних теорій і концепцій. Тим паче, що в процесі становлення й розвитку філософії науки діяльність багатьох видатних філософів науки (У. Уевелла, А. Уайтхеда, А. Койре, Р. Мертона, К. Поппера, Н. Хенсона, Т. Куна, С. Тулміна, П. Фейєрабенда, Д. Холтона, І. Лакатоса та ін.) пов'язана з постійним інтересом до історії науки як “емпіричного базису” своїх побудов – теоретичних моделей і різноманітних методологічних реконструкцій процесу росту наукового знання.

Інші ж філософи вважають, що історія науки може слугувати також і надзвичайно важливим джерелом проблем і рішень для філософії науки. Замість того, щоб винаходити методологічні концепції, встановлювати методологічні стандарти, норми і правила, опираючись винятково на філософію і логіку, філософ повинен звертатися також і до історії науки, для того щоб у її матеріалі відшукувати елементи своїх методологічних конструкцій, а не тільки перевіряти їх.

Крім історії науки, існують й інші дисципліни, у предметну область яких входить наука (в тому або іншому ракурсі). Це наукознавство. В широкому сенсі наукознавство часто трактують як своєрідне поєднання дисциплін, в предметне поле яких входить наука, хоч і входить у різних ракурсах. Це наукометрія (яка вивчають науку відносно точними методами), логіка науки, яка використовує для дослідження науки формально-логічні методи і різноманітні логічні розрахунки, соціологія науки, яка розглядає науку як соціальний феномен, у тому числі використовуючи засоби сучасної соціології; психологія наукової творчості, яка аналізує суб'єктивні передумови продуктивної наукової діяльності.

Таке різноманіття дисциплін відображає різноманіття зв'язків науки (і філософії науки) з іншими галузями знання та з іншими сферами людської діяльності.

1.4. Історичні типи взаємозв’язку філософії й науки

Протягом всієї історії науки, звідки б її не починати – з античності або з епохи Нового часу – зв’язок науки з філософією не переривався. Інша справа, що трактування цього зв'язку не було однаковим. Зведемо різноманіття таких трактувань до трьох основних типів; їх можна також називати моделями співвідношення науки й філософії.

Перший тип назвемо натурфілософським. Тут пріоритет належить філософії: філософське знання є більш важливим і значущим, ніж знання конкретно-наукове. Прихильники цієї моделі (один з яскравих був, наприклад, Гегель) думають, що будь-яке наукове знання можна одержати, “вивести” з філософії, а якщо це на сьогоднішній день не можна здійснити, то необхідно більш заглиблено розвивати філософію. Не випадково в одному з тезисів-гасел цієї моделі була славнозвісна гегелівська теза: “філософія – наука наук!”.

Другий тип, як правило, називають позитивістським за типом філософської системи. Тут перевага надається науці, причому маються на увазі, головним чином, ідеали природничих наук.

Третій тип характеризується “зваженими”, нерадикальними, оцінками співвідношення філософії й науки. Його прихильники орієнтуються на науковий аналіз, але з оглядом також і на цінності філософських традицій, їхні міркування й аргументації (категорії, ідеї діалектики, філософські принципи та ін.). На відміну від натурфілософської моделі, прихильники зваженої моделі не абсолютизують роль і місце філософії в науковому пізнанні. З їхньої точки зору філософія може забезпечити лише загальне бачення проблемної галузі науки, може визначити й оцінити різні підходи, але реалізація конкретного підходу в її вимірі – справа самої конкретної науки. Ця “зважена” модель ближче до реальної історії науки, більш адекватно відображає взаємний вплив науки й філософії.

Прикладом “зваженого” трактування співвідношення філософії та науки також можна вважати історію становлення квантової механіки і утвердження її як фундаментальної фізичної теорії. Так, великий сучасний історик і методолог науки Макс Джеммер у своїй відомій книзі з історії квантової механіки пише, що вплив філософського клімату часто виявляється вирішальним при створенні нових концепцій і «…що певні філософскі ідеї кінця дев’ятнадцятого століття не тільки підготували інтелектуальний клімат для формування нових концепцій сучасної квантової теорії, але й зіграли у цьому процесі вирішальну роль » [3]. Важливе місце в цьому процесі він відводить філософським працям Ш. Ренувьє, Е. Бутру, С. Кьєркегора і Г. Гьофдінга.

Відомий сучасний фізик-теоретик Аркадій Мігдал (1911-1991) так інтерпретує співвідношення фізики і філософії: «Серьйозна аукова робота неможлива без філософії, але філософії «конкретної» чи «прикладної».

Я розумію під прикладною філософією не дещо, що стоїть над наукою, а якісний бік досліджень, яка допомагає окреслити межі припустимого рішення, і в кінці роботи осмислити отримані результати і дати їм правильну інтерпретацію (пер.авт.)»[4].

Література до теми 1

Стёпин В. С., Горохов В. Г. , Розов М. А. Философия науки и техники. М.: Наука, 1996, глава 1. – 400 с.

Философия и методология науки (ред. В. И. Купцов). – М.: Аспект-Пресс, 1996. – 511 с.

Алексеев И. С. Наука // Большая Советская Энциклопедия. – 3 изд.

Бернал Дж. Наука в истории общества / Бернал Дж. – М.: ИЛ, 1956. – 735с.

Вернадский В. И. Из истории идей // Ратніков В. С., Макаров З. Ю. Історія та філософія науки. Хрестоматія. – Вінниця, 2009. – 416 с.

Надточаев А. С. Философия и наука в эпоху античности / Надточаев А. С. – М.: МГУ, 1990. – 286 с.

Гайденко П. П. Эволюция понятия науки / Гайденко П. П. – М.: Наука, 1980. – 256 с.

Гайденко П. П. История новоевропейской философии в её связи с наукой / Гайденко П. П. – М. : Наука, 2000. – 260 с.

Тема 2. Природа науки

2.1. Проблема розмежування науки і ненауки

2.2. Наука як особливий тип знання

2.3. Науковий та інші типи знання

4. Мова науки.

2.5. Основні функції науки

2.1. Проблема розмежування науки і ненауки

Чим відрізняється “наука” від “ненауки”, “наукова теорія” від “ідеології”, від “поглядів”, від “художнього вимислу”, від ”релігії”? Крім чисто академічного інтересу, що проявляють до цього питання філософи, іноді він переводиться в чисто практичну площину, а це відбувається завжди, коли від відповіді на нього залежать певні суспільні відносини.

Історичним прикладом є боротьба з кібернетикою та генетикою в Радянському Союзі. Ці науки були оголошені владою “ненауковими”, а люди, що займалися ними, – агентами імперіалізму. Багато кого з них було заслано до концентраційних таборів. Зазіхання на створення – нехай навіть у дуже віддаленій перспективі – штучного інтелекту або оголошення незалежності – хоча б неповної – наслідуваних властивостей від навколишнього середовища становило загрозу існуючому порядку речей, і носії загрози були нейтралізовані.

У наш час, як втім і в усі минулі часи, боротьба з носіями радикальних ідей не припиняється в рамках самого наукового середовища. І аргумент “ненауковості” найчастіше є вирішальним. І це також пов’язане з тим, що поява і загальне визнання нових наукових ідей може зруйнувати існуючий порядок речей, у якому є загальновизнані авторитети. Справа ускладнюється тим, що неможливо займатися наукою поза суспільством і суспільними відносинами, а це означає, що завжди існували і будуть існувати люди, для яких заняття наукою є засобом зміцнення свого матеріального становища й просування по суспільних щаблях.

З іншого боку, певний консерватизм у науці, звичайно, необхідний. Він є тим фільтром, який необхідно перебороти новій теорії, новій концепції для доказу своєї життєздатності. Поспішне прийняття будь-якої нової теорії стало б іншою крайністю, що не дозволяє просунутися хоч по якому-небудь шляху хоч скільки-небудь. Крім того, і нововведення також привабливі для тих, хто хотів би зіграти на них, та й просто для недостатньо освічених і при цьому недостатньо самокритичних людей, які щиро прагнуть облагодіяти людство, вистачає.

Тому проблема “науковості” або, як її називають, проблема демаркації (розмежування) відіграє важливу роль. Відмітимо, що ще у ХІХ ст. видатний англійський філософ та історик науки У. Уевел вказував на головну рису пізнавальної діяльності – вміння відрізняти істинну науку від того, що нею не є. В наш час стають актуальними такі питання. Яка уявна конструкція може претендувати на роль наукової теорії? На дослідження чого варто витрачати час, сили, засоби? Чому треба навчати наступне покоління вчених (а це теж час, сили, засоби)? Що і на підставі яких критеріїв можна визнати концепцією природознавства? Що думають з цього приводу самі вчені, ми обговоримо далі, тим більше, щодо цього у філософії науки існують різні точки зору, різні позиції.

Як видно з попередньої теми, наука – це досить складне, багатобічне і багатоаспектне утворення із численними зв’язками. Трохи спрощуючи цю складність і багатоаспектність, будемо далі розглядати науку як своєрідну триєдність:

- науки як особливого знання;

- науки як особливої діяльності;

- науки як особливої форми соціальної організації цієї діяльності, як своєрідного соціально-культурного інституту.

Головним продуктом наукової діяльності є об'єктивно-істинні знання про світ. Саме їхнє виробництво становить основну цінність, мету й призначення науки. Всі її соціальні функції базуються на цьому призначенні, аж до перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства, тому що перевороти в техніці і технології, викликані впровадженням наукових знань у виробництво, припускають попереднє одержання таких знань.