6.3. Фундаментальні і прикладні дослідження в науці

Крім рівневого поділу наукового знання і пізнання (дослідження), у філософії науки прийнятий також і поділ за спрямованістю дослідження, за безпосереднім відношенням його до практики. У цьому сенсі наукові дослідження (а також нерідко і самі наукові дисципліни) поділяють на фундаментальні і прикладні. Завданням фундаментальних досліджень є пізнання законів, які керують поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Ці закони і структури вивчаються в “чистому вигляді”, як такі, безвідносно до їхнього можливого використання. Тому фундаментальні дослідження (і науки) іноді називають “чистими”.

Безпосередня мета прикладних досліджень – застосування результатів фундаментальних досліджень для розв’язання не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. Тому тут критерієм успіху служить не тільки досягнення істини, але і ступінь задоволення “соціального замовлення”. На стику прикладних наук і практики розвивається особлива галузь досліджень – розроблення, що переводять результати прикладних досліджень у форму технологічних процесів.

Прикладні науки можуть розвиватися з перевагою як теоретичної, так і практичної проблематики. Наприклад, в сучасній фізиці фундаментальну роль відіграють електродинаміка і квантова механіка, застосування яких до пізнання конкретних предметних галузей утворює різні галузі теоретичної прикладної фізики – фізику твердого тіла, квантову електроніку і под. Подальше застосування їхніх результатів на практиці породжує різні “практичні” прикладні (у тому числі технічні) науки – металознавство, фізику лазерів і под., прямий зв'язок яких з виробництвом здійснюють відповідні конкретні розробки. Технічні науки, головним чином, є прикладними.

Як правило, фундаментальні наукові дослідження випереджають у своєму розвитку прикладні, створюючи для них теоретичний наробок. У сучасній науці на частку прикладних наукових досліджень припадає до 80-90% всіх досліджень і асигнувань. Одна з нагальних проблем сучасної організації науки – встановлення міцних, планомірних взаємозв'язків і скорочення термінів руху в рамках циклу: фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – розробки – впровадження.

6.4. Поняття методології .

Наука протягом всієї своєї історії накопичила значний арсенал різноманітних засобів, прийомів і методів дослідження. Їхню систематизовану сукупність, подану у вигляді концептуальної системи знання, зазвичай називають методологією.

В загальному плані (не обов'язково стосовно науки) поняття “методологія” має два основних значення: а) система певних правил, принципів і операцій, застосовуваних у тій або іншій сфері діяльності (у науці, політиці, мистецтві і под.); б) вчення про цю систему, загальна теорія методу.

Прийнято розрізняти філософську, загальнонаукову і часткову (конкретно-наукову) методологію. В першій розглядаються філософські методи і принципи, їхня роль в науковому пізнанні. У другій аналізуються методи і принципи, спільні для багатьох наук, а у третій – методи для окремих груп наук. Крім того, у філософії науки використовується багаторівнева концепція методологічного знання, що обґрунтовує виділення таких щаблів, або методологій:

а) філософських методів;

б) загальнонаукових методів;

в) конкретно (або частково) наукових методів.

Вважається, що кожен рівень має відносну автономію і не дедукується з інших. Однак найбільш загальний рівень може виступати як можлива передумова розвитку більш низького рівня.

На цій основі виділяють внутрішньо-філософську і власне професійну методології, а період відособлення методології та набуття нею самостійного статусу датують 50–60-ми роками ХХ століття.

У методології науки однією з необхідних умов успіху наукового дослідження є адекватність застосовуваного методу досліджуваному об’єкту, органічність їхнього поєднання. Якщо припустити протилежну ситуацію, коли наукові дисципліни намагаються вивчити свій об'єкт з використанням неадекватних йому методів дослідження, то відразу стане зрозумілою правомірність даного методологічного постулату. Підміна методів може приректи дослідження на провал або одягти його в шати псевдо- або антинауки, чому особливо сприяють прийоми неадекватної аналогії, редукування, пов'язані з переносом особливостей і характеристик однієї предметної сфери на іншу або принципове (надмірне) їхнє спрощення.

Коли проблеми не можуть бути розв’язані старими методами або коли досліджуваний об'єкт має таку природу, до якої старі методи не застосовні, тоді умовою вирішення завдання стає створення нових засобів і методів. Важливою особливістю методології є тісна взаємодія з науковою практикою, так що, з одного боку, методологія може запропонувати напрямні принципи для наукового дослідження, а з іншого, – сучасний розвиток наукової практики може внести зміни в зміст методології.

На відміну від наукового методу, методологічний принцип має менш жорстку структуру. У нього відсутня властива науковому методу операціональна та інструментальна чіткість; алгоритмічність у нього також пом'якшена. Більша частина працюючих у науці методологічних принципів сформувалася в міру розвитку фізичного пізнання. Наведемо огляд найбільш відомих з них.

Принцип відповідності орієнтує вченого будувати нову теорію таким чином, щоб у граничному випадку її можна було б звести до старої теорії.

Принцип спостережуваності орієнтує вченого будувати нову теорію таким чином, щоб у її концептуальний базис входили тільки спостережувані величини, тобто величини, що допускають входження в процедуру верифікації (редукцію до мови спостереження), наприклад, у рамках гіпотетико-дедуктивної моделі.

Принцип доповняльності стверджує, що для одержання досить повного опису суперечливого за своєю природою об'єкта необхідно поєднувати, принаймні, дві картини (хоча в деякому сенсі протилежні одна одній) як такі, що доповнюють одна одну. Наприклад, описуючи мікрооб'єкт (скажімо, електрон), можна використати корпускулярну картину (описуючи електрон як частинку), або хвильову картину (описуючи електрон, що піддається дифракції). Хоча окремо ці картини несумісні, проте повний опис електрона як мікрооб'єкта потребує їхнього поєднання, як таких, що доповнюють одна одну.

Література до теми 6

Рузавин Г. И. Методы научного исследования / Рузавин Г. И. – М., 1974.

Методологическое сознание в современной науке. – К., 1989.

Лук`янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологвчної культури. – К. 2000. – 304 с.

Сачков Ю. В. Научный метод: вопросы и развитие / Сачков Ю. В. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 160 с.

Берка К. Измерения: понятия, теории, проблемы / Берка К. – М.: Прогресс, 1987. – 320 с.

Том Р. Экспериментальный метод: миф эпистемологов (и ученых?) // Вопросы философии. 1992. № 6. С. 106 – 114.

Меркулов И. П. Метод гипотез в истории научного познания / Меркулов И. П. – М., 1984.