Тема 4. Соціокультурна сутність науки

4.1. Наука як соціокультурний феномен

4.2. Наука і мораль. Етика науки

4.3. Етика і деонтологія

4.4. Основні етичні вимоги до сучасної наукової діяльності.

4.5. Наукове пізнання: свобода і контроль.

4.6. Проблема відповідальності у науці

7. Етичні питання спеціальних наук

4.1. Наука як соціокультурний феномен

Те, що наука є соціальним і культурним феноменом, є частиною суспільства й культури, означає: а) її залежність від різноманітних сил, течій і впливів, що діють у суспільстві; б) наука визначає свої пріоритети в соціальному контексті; в) вона тяжіє до компромісів; г) сама значною мірою детермінує громадське життя. Тим самим фіксується двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен, наука виникла, відповідаючи на певну потребу людства у виробництві й одержанні істинного, адекватного знання про світ, і існує, справляючи досить помітний вплив на розвиток всіх сфер громадського життя. Наука розглядається як соціокультурний феномен тому що, коли мова йде про дослідження її джерел, межі того, що ми сьогодні називаємо наукою, тоді розширюються до меж “культури”. І з іншого боку, наука претендує на роль єдино стійкого і справжнього фундаменту культури в цілому в її первинному – діяльнісному і технологічному розумінні.

Що є ознакою соціальності науки? По-перше, вона соціальна історично, тому що сформувалася з потреб суспільства, у тому числі прагнення до більш визначеного й точного знання.

По-друге, наука соціальна тому, що вона суб’єктна, тобто її “роблять” люди, але не будь-які, а підготовлені в інтелектуальному й світоглядному плані.

По-третє, у ній своєрідно відображене суспільство, його стан, рівень розвитку. Наука виходить на новий рівень, коли вона стає професією. З кінця ХІХ століття вона стає значною мірою соціально-значущою. До неї підключається все більше людей. Сучасне суспільство не може існувати без науки, воно повною мірою вийшло на техногенний рівень розвитку.

По-четверте, наука розглядається і як особливий соціальний інститут – третя, соціокультурна компонента триєдності її природи. Ознаками науки як соціального інституту є:

- самі суб'єкти (вчені), що об’єднуються в наукові співтовариства;

- “поділ праці” вчених (розрізнення експериментальних і теоретичних, фундаментальних і прикладних досліджень);

- визначена система інформації та комунікації (журнали, конференції, препринти, Інтернет і под.);

- наукові установи (інститути, лабораторії, кафедри, наукові співтовариства);

- матеріальні засоби забезпечення наукової діяльності – інструменти, прилади, експериментальні установки і под.

4.2. Наука і мораль. Етика науки

З часів Девіда Юма філософія, у повній злагоді зі здоровим глуздом, жорстко розмежовує науку і мораль: наука встановлює факти, “те, що є”, “суще”, мораль же визначає, “те, що повинно бути”, “належне”.

Етика науки – система уявлень, що відображають зміст і значення етичної складової науки. Як особлива дисципліна, етика науки ставить своєю метою прояснення й вивчення етичних норм, які використовуються в науковому пізнанні, а також аналізує конкретні колізії морального характеру, що виникають у ході просування науки.

Оскільки наукове пізнання здійснюється в складному соціокультурному контексті, етиці науки доводиться враховувати велику безліч факторів і нюансів найрізноманітнішої природи, залучених у хід наукового пізнання

Основне питання етики науки – проблема співвідношення наукового пізнання і ціннісного мислення. Існує розповсюджена точка зору, звана тезою ціннісної нейтральності науки. Вона полягає у твердженні, що наукова діяльність сама по собі байдужна до цінностей. Тому ціннісні судження про науку стосуються не її самої, а різних зовнішніх факторів.

З цієї точки зору відповідальності за застосування науки в деструктивних цілях (або з непередбаченими деструктивними наслідками) підлягають інші сфери громадського життя – влада, промисловість, бізнес. Теза ціннісної нейтральності сходить до вже згадуваного принципу Д. Юма, відповідно до якого твердження про те, що існує, і твердження про те, що має бути – логічно різнопланові; із суджень про факти не випливають які-небудь судження про належне.

Іншим вираженням тези ціннісної нейтральності є заява про те, що наука має тільки інструментальний зміст, тобто займається тільки засобами, а питання про цілі і зміст людських дій варто відносити до зовсім інших галузей – релігії, філософії, етики і под.

Будучи послідовно проведеною, теза ціннісної нейтральності науки повинна була б забезпечити повну автономію науки і звільнити вчених від обговорень етичних питань. Але ця теза є дискусійною. Існує ряд аргументів проти неї. Наведемо деякі з них.

1. Сама ця теза виникла лише відносно недавно у зв'язку зі становленням великої науки й залученням вчених у широкомасштабну модернізацію суспільства. Ця теза стала своєрідним ідеологічним прикриттям, що дозволяє експлуатувати наукове пізнання у всіляких (у тому числі морально непривабливих) цілях. Якщо ж підійти до науки історично, то виявляється, що, навпаки, становлення науки Нового часу було тісно пов'язане з моральними принципами. Сучасні дослідження в галузі історії та філософії науки показують, що сама нова наука стала можливою за наявності морально самостійної особистості з високорозвиненою самосвідомістю [18].

2. Відзначений раніше принцип Д. Юма про необхідність розмежування описових і нормативних висловлювань є чутливим. Відомий американський історик і філософ науки Т. Кун писав з цього приводу таке: «Множество современных философов показали, что существуют также весьма важные контексты, в которых нормативные и описательные предложения (тут синонімічно: висловлювання, твердження – В. Р.) переплетаются самым теснейшим образом. “Есть” и “должно быть” никоим образом не бывают всегда разделены так, как это казалось» [19]. У моральних дискусіях цілком можуть використовуватись посилання на факти.

3. Не відповідає дійсності ототожнення вченого з якимось абстрактним суб'єктом “чистого” пізнання. Насправді вчений – не комп'ютер, він не може бути запрограмований на вузькокогнітивну діяльність. Професія вченого – багатопланова; він виступає не тільки як дослідник, але і як викладач, експерт, просвітитель, суспільний діяч і под. Ніхто не звільняє його від загальнолюдських обов'язків цивільного і морального характеру.

Отже, якщо ми відкидаємо тезу ціннісної нейтральності науки як вихідний принцип, що протидіє етичному аналізу наукового пізнання, то далі відкриваються змістовні перспективи розгляду і вирішення різних соціальних, моральних та інших проблем, пов'язаних з науковим пізнанням у соціокультурному контексті.

4.3. Етика і деонтологія. У рамках етики виділяють особливу галузь, звану деонтологією (від гpец. – неохідне). Цей термін запропонував у XIX ст. англійський філософ Ієремія Бентам (1748–1832) для назви теорії моральної поведінки. Деонтологія науки має більш вузьку і конкретну сферу застосування, ніж етика науки в широкому сенсі. Зрозуміло, у деонтології заломлюються різні етичні концепції, але в цілому вона досить спеціалізована, націлена на розгляд конкретної професії та її внутрішніх аспектів. Скажімо, медична деонтологія охоплює коло проблем, пов'язаних з професійною діяльністю медиків, насамперед проблем відносин медиків з пацієнтами та їхніми родичами, а також взаємин медичних працівників між собою.

Етика науки як аналіз широкого соціально-етичного контексту наукової діяльності та деонтологія науки можуть бути трохи спрощено подані як зовнішня і внутрішня етика наукової діяльності. Деонтологічні вимоги становлять професійний кодекс честі вченого. Стисло зупинимося на деяких з них.

Від вченого вимагається підвищене прагнення до точності, скрупульозності й акуратності, що виражається навіть у певному педантизмі. Це поєднання суворого ставлення і водночас відомої терпимості до думок інших учених. Відомо, що як переконаність у власній непогрішимості, яка виражається в неприйнятті будь-яких інших позицій, так і зайва благодушність щодо всіляких точок зору, є поганими помічниками вченого. Вчений повинен вміти ставитися максимально неупереджено і до своїх власних, і до чужих поглядів. Це означає і здатність відокремлювати ідеї від особистостей: уміння без образи витримувати і приймати критику на свою адресу, критикувати інших лише шанобливо і лише конструктивно. У науковій деонтології існує ніби негласна презумпція поваги; зрозуміло, у науковому співтоваристві хтось більш авторитетний, а хтось – менш, але формально поваги гідні всі вчені (у тому числі віддалені географічно або історично). Тому обов’язок наукової ввічливості полягає у точному цитуванні джерела, у вказівці на ті роботи, які істотно вплинули на формування власної точки зору, у висвітленні в своїх публікаціях кола споріднених робіт незалежно від свого особистого до них ставлення.

Крім того, прийнято дякувати на сторінках наукового тексту за допомогу (матеріальну, концептуальну) у проведенні власного дослідження.

Найважливішою деонтологічною вимогою є також наукова чесність, що забороняє вченому навмисне привласнювати собі чужі результати, маніпулювати даними, виставляти на суд співтовариства свідомо недостовірний матеріал, імітувати експериментальну діяльність, що насправді не проводилася, публікувати тільки позитивні результати своїх досліджень, замовчуючи негативні й под. Особа, що вдається до подібних дій, втрачає повагу професіоналів і автоматично перестає входити в наукове співтовариство, тому що воно організоване етико-деонтологічними відносинами і, по суті справи, лише ними.

Додамо, що наукова сумлінність набуває в наш час особливого значення, коли експерименти стали настільки надскладними і дорогими, що їх ніхто не зможе повторити. У цьому випадку сама науковість експерименту, як підкреслює відомий французький вчений Р. Том, «…стає справою чистої деонтології», що стосується правильного використання інструментів, точності протоколів звітів і под. Наука повинна бути чесною і гранично відкритою; у цьому плані експерименти в закритих лабораторіях, пов'язані з таємністю (комерційні, військової і под.), не можуть вважатися в точному значенні науковими [20].