8. Досягнення української поезії

Найвидатніші українські письменники 70–90-х рр. XIX ст. виявляли свій талант і в прозі, і в поезії, і в драматургії. Яскравим свідченням такої різнобічної обдарованості є творчість Івана Франка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Бориса Грінченка.

Визначним явищем української поезії цього періоду стали збірка Івана Франка «З вершин і низин» та його лірична поема «Зів’яле листя». Франко не лише збагатив українську поезію тематично, ідейно та жанрово (у його творчості поряд із громадянськими мотивами з’являються мотиви трагічного кохання, розчарування, сумнівів), але й урізноманітнив її новими образами, строфами, ритмами та римами, алегорично-символічними тропами.

З поетів-реалістів народницького напряму найвидатнішими є Олександр Кониський («Порвані струни»), Борис Грінченко (автор численних поезій і перекладів), Іван Манжура («Степові думи та співи»). Їхня творчість характеризується перевагою громадських тем: «нещастя й сучасні злидні» селянства, соціальний і націнальний гніт, заклики до праці на користь рідного народу. Що правда, у цих творах публіцистика бере перевагу над мистецтвом.

Громадянські мотиви переважають й у творчості Павла Грабовського. Життєвий і літературний шлях поета виявився надзвичайно тернистим (20 років з відведених йому 38 ми він провів під наглядом поліції, в ув’язненнях та на засланнях). Поезія Грабовського просякнена справжньою, щирою любов’ю до рідного краю та народу; у своїх збірках «Пролісок», «З чужого поля», «Доля» він не обмежується розповідями про недолю та злидні народні, а викриває причини насильства, створює образи мужніх борців, здатних виступити проти кривд, утисків і беззаконня. Тому цілком зрозумілі антидекадентські настрої Грабовського як поета-аскета, поета-громадянина. Він виступав принциповим противником так званої «чистої поезії» з її індивідуалістичними рисами, з естетич-

ними вимогами, милуванням, захопленням красою природи. І хоч у літературному доробку Грабовського є зразки прекрасних ліричних поезій, проте перевагу він віддає всетаки громадянським мотивам. На його думку, «штуки для штуки» (тобто мистецтва заради мистецтва) немає й не може бути в дійсності». Програмним твором П. Грабовського стала поезія «Я не співець чудовної природи», яка є визначальною й для всієї творчості поета. Він доводить, що митець не може бути осторонь від суспільно-політичного життя, його творчість покликана служити народові, П. Грабовський є найтиповішим представником поета-громадянина в красному письменстві 70–90-х рр. XIX ст.

Визначний лірик, поет-філософ, поет-громадянин Володимир Самійленко насамперед цікавий для нас своїми сатиричними поезіями («На печі», «Патріотична праця», «Ельдорадо» тощо). У його творах правдивий, чистий, подекуди ущипливий гумор переростає в гострий сарказм, коли висвітлюються вади українських «запічних» патріотів, що дбають про громадянські справи лише подумки, лежачи на печі та зв’язавши «свій язик, щоб кохати безпечно ідею»:

Кожна піч українська —

фортеця міцна:

Там на чатах лежать патріоти…

(«На печі»).

Привертає увагу творчість Якова Щоголева (збірки «Ворскло», «Слобожанщина»). У його поезіях, писаних чистою, народною мовою, постають давні звитяги козацтва, героїчне минуле запорожців. Ранні твори Щоголева романтичні, а в пізніших — порушуються соціально-громадянські проблеми.

Переклади М. Старицького та Б. Грінченка (переважно поезій XIX ст.) не лише долучали українців до світової культури, а й заперечували концепцію М. Костомарова про українську літературу як літературу «для домашнього вжитку». Завдяки поетам-сподвижникам складних і суперечливих 70–90-х рр. ХІХ ст. українська поезія розвивалася, готуючи підґрунтя для нечуваного злету віршованого слова на початку нового століття.