4. Піднесення українського руху на початку 70-х рр.

У цей час українофобія потроху починає розвіюватися й українство знову оживає, уже зосередившись у Києві.

Неабияку користь приносить реалізація культурницьких програм українських громад. Навколо Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, створеного в 1873 році, гуртується ціла плеяда визначних українських науковців (В. Ан-

тонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський). Вони досліджують українську історію, філологію, етнографію. Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал був надрукований семитомним виданням під керівництвом Павла Чубинського.

У сфері музики з’являється перший професійний український композитор — Микола Лисенко. Художнє письменство збагатилося творчістю таких письменників, як М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а в Галичині — І. Франко. У Києві й водночас на степовій України з’являються зародки театру, найталановитішими митцями якого стали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Тобілевич.

5. Емський указ

Нове пожвавлення національного руху не могло не привернути уваги царського уряду.

За наказом Олександра ІІ була створена спеціальна комісія, яка мала б виробити стратегію боротьби з українським відродженням. Усі розроблені заходи подавалися до розгляду та затвердження Олександрові II в німецькому місті Емськ, де в цей час цар знаходився на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційніший щодо українства документ XIX століття — Емський указ.

На відміну від Валуєвського циркуляра, новий указ не лише забороняв друкування, а навіть ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям». Забороняли друкувати й видавати оригінальні твори та переклади, за винятком лише історичних документів і пам’яток; не дозволяли проводити сценічні вистави та читати україномовні твори.

Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?

У всі часи українська література була пов’язана з життям, соціальними та національно-визвольними прагненнями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути незалежність, намагатиметься створити свою державу.

Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налаштовані представники інтелігенції репресіями, заборонами та переслідуваннями намагалися викоренити навіть згадку про українську літературу як самобутню та незалежну.

6. Становлення нових стильових течій і напрямів

Українська література цього періоду знаменована появою нових стильових напрямів і течій. У 70–80-х рр. XIX ст. на зміну роман тизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця ХІХ ст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм (щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні властивості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку більшості літературних європейських народів, також позначилися на характері українського реалізму. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовили те, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників. Сааме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму в українській літературі другої половини XIX ст.