1.2 Балетмейстери епохи просвітництва

Д. Річ (1682–1761 рр.) – популярний актор пантоміми «Арлекін Річ» і творець жанру англійської пантоміми. Його робота в театрі «Лінкольн ІннФілдс», де пантоміми йшли під музичний супровід. «Чаклун, або Історія доктора Фаустуса» (1723 р.) одна з популярних пантомім Д. Річа. Тут Д. Річ звертається до тем і образів італійської комедії масок. Він використовує прийоми майданного фарсу, буфонади, трюків, національної пластики, манери і техніки комедії дельарте. Це сприяло розвитку і стійкості жанру пантоміми в англійському театрі. У постановках Д. Річа велику роль грали декорації, перетворення, сценічні ефекти [7, с. 369].

Діяльність Д. Вівера (1673–1760 рр.) Він був на пів характерним танцівником, творцем комедійних і гротескових образів в театрі «Друрі-Лейн». Постановка пантомімні балету без діалогів «Витівки трактирних шахраїв» 1702 р. було вирішено в стилі італійських бурлеск з використанням національних танців. «Любовні пригоди Марса і Венери» 1717 р. – це перший дієвий балет-п'єса чистого жанру, в якому характер музики (комп. Г. Сімондс і Фербенкс) відповідав характеру героїв балету (поділ на «благородних» і гротескових). Виразним засобом вистави була пантоміма, сценічний і гротесковий танець. Чільну роль грала пантоміми, що ускладнювало сценічний танець. Гра героя була тісно пов'язана з усім ансамблем виконавців. Перші виконавці: Венера – Е.Сантлоу, Марс – Л. Дюпре, Вулкан – Дж. Уівер. Значення Вівера – у створенні трагічного балету «Міф про Орфея і Еврідіку» (1718 р.) на муз. Фербенкса. Еврідіка – Сантлоу, Орфей – Уївер.

Ф. Хільфердінг (1710–1768рр.) попередник Ж. Новерра. Навчався в школі при Віденському театрі, удосконалювався у М. Блонді в Парижі. Працював у Віденському театрі в 40–50-і р. Вів боротьбу за відділення балету від опери. Ідеї просвітницького класицизму знайшли конкретне відображення у творчості Ф. Хільфердінга. Він перетворив балет в мистецтво ідейно значне, психологічно глибоке, емоційно піднесене. З'явилися балети на сюжети сучасних авторів: «Ідоменей» Кребійона, «Альзіра» Ф. Вольтера, трагедія «Британіка» Расіна. Він звертався і до комедійним, жанрово-побутовим балетам. У них використовував прийоми комічної опери, вводив народну пластику. У зв'язку з цим змінювалася тематика сюжету, стиль, постановочні прийоми, техніка танцю та виконавську майстерність. Так відкривалася перспектива створення людських характерів на англійській балетній сцені Скасування маски (1752р.).

Франція – центр буржуазно-революційного руху в Європі. Велика роль французьких просвітителів у підготовці революції у 1789 р., розуміння ними театру як трибуни просвітництва. Д. Дідло – глава французьких просвітителів, засновник і редактор «Енциклопедії», автор трактату «Парадокс про актора». Боротьба Д. Дідло за природність і правдивість у сценічному мистецтві. Ще зберігалася театральна монополія і Королівська Академія музики була привілейованим театром. При театрі засновані школи – співу, танцю та інструментальної музики. Але театр мав обмежений репертуар, спектаклі відрізнялися вишуканістю і блиском. У живописі А. Ватто, Ф. Буше, Н. Ланкре, Л. Фрагонара утвердився стиль галантного століття рококо і це отримало відображення в театрі Королівської Академії [7, с.151].

Галантно-аристократичний характер носила і музика. В оперу активно вводилися пишні балетні сцени. На творчість французьких композиторів стала чинити сильний вплив італійська опера. Гастролі трупи Манеллі в Парижі (1752)році, що показала оперу-буф що викликала запеклі суперечки.

Ж.-Ж. Руссо і Д. Дидро виявилися прихильниками опери-буф. «Антібуффоністи» і «буффоністи» відображала боротьбу між представниками аристократичного і буржуазно-демократичного мистецтва. Провідні виконавці Академії – Франсуаза Прево (1680–1741 рр.), Ж. Балон (1676–1739 рр.), М. Блонді (1675–1747 рр.) Балерини М. Камарго (1710–1770 рр.) і М. Салле (1707–1756 рр.) є представниками двох різних напрямків в балетному мистецтві. Жвавість, блиск і технічна віртуозність, введення стрибків у танець, характерні особливості М.Камарго і М. Салле – це вдосконалення виразності, інтерес до дієвої пантомімі, виступ в «характерах танцю» (1729 р.) без маски, постановка пантомімних вистав («Пігмаліон» і «Вакх і Аріадна», 1734 р.) Вона попередниця Ж.Новерра у проведенні реформ в балетному театрі. Подальший розвиток техніки жіночого танцю і зміна виконавської манери пов'язане з творчістю Л. Лани (1733–1777 рр.), М. Аллар (1742–1802 рр.), Г. Гейнель (1753–1808 рр.)

Сформувався стиль французької школи класичного танцю в XVIII столітті. Це інтенсивний розвиток чоловічого танцю, превалювання віртуозності на шкоду образному початку у виконавському мистецтві. Прогресивні діячі Франції виступають проти «танцю заради танцю». Л. Дюпре (1697–1774 рр.) – продовжувач традицій ХVII століття і основоположник нової техніки чоловічого танцю ХVIII століття. Благородство і картинність пластики, гармонія і технічна досконалість. Розвиток техніки заносок і великих стрибків. Л. Дюпре – викладач танців, вчитель Ж. Новерра , Вестріса. Г. Вестріс (1729–1808 рр.) – родоначальник династії віртуозних танцівників. У трупі Академії (1749 р.) як танцівник серйозного жанру, що поєднує майстерність техніки і виразність танцю [ 11, с. 105].

Знайомство з реформами Ж. Новерра під час гастролей в Штутгарті. Вдосконалення майстерності. О. Вестріс – стає виконавцем головних ролей в балетах Ж. Новерра (Ясон, Геракл, Апеллес). Перенесення на сцену Академії балету «Медея і Ясон» (1770 р.), вставленого в оперу Ж.-Б. Де ЛаБорда Г. Вестріс – керівник балету (1761р.), балетмейстер («Ендіміон») і викладач танцю. М. Гардель (1741–1787 рр.) – танцівник, що відстоював канони академізму на паризькій сцені. Змагання з О. Вестріс. У 1772 р. забрали маски в опері Рамо «Кастор і Полукс» (роль Аполлона). М. Гардель – балетмейстер, постановник комедійних і мелодраматичних балетів.

Ж. Новер (1727–1810 рр.) – реформатор балету, який затвердив провідну роль драматургії в хореографічному виставі. Навчання у Л. Дюпре. Дебют Ж. Новерра в 1743 р. Робота в Берліні, Марселі, Ліоні. Постановка балетів в комічній опері у Ж. Моно – «Китайські свята», «Джерело юності» (1754 р.), «Фламандські розваги» (1755 р.), в яких зберігається принцип дівертісментного, але прагнення до стилістичного єдності.