Тема 8. Українська культура другої половини хіх – початку хх ст.

1. Мета заняття - розкрити сутнiсть, структуру української культури, її класiфiкацiю та формування, зрозуміти, яке місце культурні процеси зазначеного періоду займають в історії українського народу.

2. План заняття (розрахунок навчального часу)

п\п	Навчальні питання	Розрахунок часу, хв.
1	Вступ	5 хв.
2	Проблема культури модерну в Україні.	35 хв.
3	Скульптура та архітектура.	35 хв.
4	Висновок	5 хв.
Разом:		80 хв.

3. Організаційно-методичні вказівки

• Пізнавальна лекція дає можливість свідомого оволодіння знаннями, розвиває уміння вести полеміку, аргументовано і доказово виступати перед аудіторією, систематизувати накопичені раніше знання.

• Схема 8.1.1., Таблиця 8.1.2. Карта України.

• Список основної та додаткової навчально-методичної літератури:

Греченко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2008.

Дещинський Л.Є. Історія української та зарубіжної культури. – К., 2007.

Шейко В.М. Історія культури. – К., 2004.

Шейко В.М. Історія української культури. – К., 2006.

Юрій М.Ф. Історія світової і вітчизняної культури. – К., 2007.

Змістовна частина:

• визначення значення політичних знань в історії людства;

• визначення взаємозв’язку з іншими дисциплінами та темами (між предметний зв'язок);

• надання переодізації історії політичної думки;

• постановка та висвітлення актуальних проблемних питань.

Заключна частина:

• формуються висновки з розглянутої теми;

• визначаються завдання для самостійної роботи, даються методичні рекомендації щодо самостійного опрацювання питань теми.

Методичні вказівки щодо самостійної роботи під час підготовки до наступних занять.

• Вивчити матеріал теми згідно рекомендованої літератури та конспекту.

• Самостійно опрацювати контрольні запитання згідно рекомендованої літератури.

• Самостійно опрацювати питання номер три.

• При необхідності доповнити конспект лекцій навчальним матеріалом згідно контрольних запитань.

• Підготуватись до семінарського заняття.

Питання для самостійної роботи.

1. Вплив складних політичних умов у другій половині ХІХ ст. на розвиток української культури.

2. Заборона українського книгодрукування.

3. Переслідування української інтелігенції.

4. Заснування у Львові культурно-освітніх товариств.

5. Новації в українській культурі початку ХХ ст.

6. Театр корифеїв.

7. Український неоромантизм.

8. Український авангард.

4. Зміст навчальних питань

Вступ. В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загаль­нослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

1 учбове питання. Культура модерну в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. і досі залишається дискусійною темою в літературі. В радянській історіографії історія української культури 2 половини ХІХ – початку ХХ ст. була занадто політизована. В академічних виданнях з історії України історія культури подавалася у світлі ленінської теорії "2-х культур": буржуазно-поміщицької та народної, демократичної. Буржуазна культура кінця ХІХ – початку ХХ ст. (за радянською термінологією "період імперіалізму") переживала кризу (Історія Української РСР: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1967. Т.1. – С.682). Ця культура відбивала "інтереси національної буржуазії". Представники цієї культури, стверджувалося в офіційній багатотомній "Історії Української РСР", проводили в своїх творах ідеї "відрубності" України, "безкласовості" української нації, "єдиного потоку" в українській культурі. Типовим представником буржуазно-націоналістичної культури кінця ХІХ ст. був М.Грушевський (Історія Української СРСР: В 8 т. 10 кн. – К.: Наукова думка. 1978. Т.3. – С.500).

Другим важливим постулатом радянської історіографії було твердження про "єдність розвитку передової російської та української культур". Передова російська культура відігравала вирішальну роль у "зміцненні демократичного напряму української культури".

У цілому, новітні явища в українській культурі на рубежі ХІХ–ХХ ст. у російських і навіть пострадянських виданнях тлумачились як декаданс, занепадництво, регрес. Модерн – "декадентський напрям у мистецтві і літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст." Таке визначення подає "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (– К. 2002. – С.535).

Сучасні українські автори – культурологи, літературознавці, мистецтвознавці та історики широко вживають поняття "модерн" в українській культурі. На думку відомого українського філософа, автора "Нарису історії культури України" М.Поповича, модерн – це "суб’єктивна течія" в культурі, це "складне різнолике явище, яке з легкої руки критиків стародумів одержало спільну назву "модерн", "декадентами, модерністами чи символістами" народницька естетика "вилаяла всіх, хто писав у різних нових манерах". На думку М.Поповича, яка може вважатися спірною, український модерн "різко відрізнявся від російського" і в Україні вплив модерну йшов з Польщі на Галичину і звідти – на Наддніпрянщину" (Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 2001. – С.504, 505).

2 учбове питання. Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруд­дя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ри-гера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Висновок. Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.