4. Зміст навчальних питань

Вступ.

1 учбове питання. Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. в Україні співіснували традиційна православна освіта і нечисленні школи західного типу. Слово "школа" щодо православних освітніх закладів трапляється в джерелах лише від середини XVI ст. Ймовірно, на той час вони вже засвоїли деякі загальноєвропейські організаційні форми. Також очевидно, що процес такого засвоєння почався значно раніше від першої згадки про це. Так, у першій половині XVI ст. при церкві в Сяноку вже існувала школа, у якій 1550 або 1551 р. переписувач Власій виготовив "Апостола". Можливо, у цій же школі навчався син сяноцького протопопа Михайло Васильович, відомий як переписувач Пересопницького Євангелія 1556 — 1561 рр. Одним із найраніших прямих писемних свідчень є і згадка про початкову школу першої половини XVI ст. у Красноставі. У грамоті 1550 р. король Сигізмунд Август, при обміні королівської садиби на церковну дозволив використати колишню свою ділянку для школи, яка, зрозуміло, на той час вже існувала. 1577 р. волинський шляхтич Василь Загоровський згадував школу при церкві Іллі у Володимирі, яка теж, можливо, функціонувала вже в першій половині XVI ст.

Загалом освіта, як і в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи.

Можна припустити, що навчання і далі тривало при багатьох церквах і в усіх великих монастирях. На користь цього свідчить значне поширення письменності в українському суспільстві. Оскільки писемна українсько-білоруська мова мала статус державної у Великому князівстві Литовському, то нею повинні були володіти не лише державні урядовці (насамперед писарі), а й решта представників суспільної верхівки. Священики, так само як і ченці та низка світських осіб, у цей час фігурували як переписувачі книжок. Володіли українсько-білоруською мовою й окремі шляхтичі, про що свідчать їхні підписи та дарчі записи в документах. Важливо наголосити, що письменність була поширеною й серед жінок-шляхтянок.

2 учбове питання. Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.

Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк). І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.

3 учбове питання. Малярство, як і в попередній період, було найважливішою складовою частиною мистецького процесу. Зберігали творчу активність давні осередки малярської культури, одночасно зросли нові, зокрема на західноукраїнських землях все більшого значення набирав Львів, що розвивався як центр світської культури, хоч зберігало свою роль і перемишльське середовище, у якому виразніше виступав релігійний елемент. В історичній перспективі перемишльський осередок більше був звернутий до минулого, тоді як еволюція мистецької культури Львова вибудовувала йому блискуче майбутнє.

Упродовж усього століття функціонувала традиційна структура професійної діяльності майстрів малярства, зокрема зберігалася визначальна роль храмового ансамблю у розвитку релігійної малярської культури. У станковому малярстві продовжувалася розбудова ядра ансамблю оформлення інтер’єру храму. В класичному його варіанті іконостас доповнювався монументальними іконами "Страстей" та "Страшного Суду", внаслідок чого склався унікальний у світовій мистецькій практиці триєдиний комплекс декорації інтер’єру храму в станковому малярстві. З перелому XV — XVI ст. його центральна частина — іконостас — поповнюється верхніми рядами.

Відомості про майстрів малярства, які працювали на українських землях перед серединою XVI ст., як і раніше, походять передусім з Перемишля та Львова. За даними міського архіву, наприкінці XV — в середині XVI ст. у Перемишлі працювала група взаємопов’язаних майстрів з білого духовенства. З другої третини XVI ст. краще відоме мистецьке середовище Львова. З-перед середини століття поодинокі майстри віднотовані джерелами також у Києві, Володимирі (Тишко, 1545), Самборі (Мишко, 1549), Сокалі (Мойсей, 1546), Стрию (Василь, 1545) та Холмі (Іван, 1545). У рамках малярського напряму європейської орієнтації працюють приїжджі майстри, виразно зазначається роль Кракова у розвитку цієї течії на західноукраїнських землях. Малярі польського походження в цей час документально підтверджені лише у Львові та Белзі (Вацлав, 1536). Як і в попередній період, поза збереженими джерелами залишаються дані про майстрів з монастирських середовищ, проте аналіз писемних відомостей про майстрів київського малярського осередку допровадив до висновку про діяльність на території міста розбудованої мережі монастирських малярських майстерень, початки якої простежуються від святого Алімпія Печерського.

Хоч кількість відомостей про майстрів малярства, які працювали на українських землях перед серединою XVI ст., зросла, вони зберігають випадковий характер, тому повніше уявлення про мережу малярських осередків виробити не вдається, хоч не може підлягати сумніву, що засвідчена джерелами від середини XVI ст. розбудована мережа малярських осередків західноукраїнських земель мусила формуватися задовго перед тим.

Сторіччя перед серединою XVI ст. не мало переломного характеру. Структура малярського процесу не пережила істотних змін — за винятком початку активізації від його середини книжкового малярства, хоч у розвитку окремих напрямів відбулися зрушення, які справили помітний вплив на його подальшу еволюцію.

Висновок.