Тема 4. Українська культура 13-15 століть.

Семінарське заняття 2 аудиторні години.

1. Мета заняття: розкрити сутнiсть української культури, iсторичний характер та структуру, що означає принцип поділу культури, і яка необхідність у її дотриманні.

2. План заняття (розрахунок навчального часу)

п\п	Навчальні питання	Розрахунок часу, хв.
1	Вступ	5 хв.
2	Архітектура й будівництво.	10 хв.
3	Живопис й іконопис.	10 хв.
4	Малярство.	10 хв.
5	Книжкова мініатюра.	10 хв.
6	Скульптура та різьблення.	10 хв.
7	Декоративно-ужиткове мистецтво.	10 хв.
8	Музичне мистецтво та спів.	10 хв.
9	Висновок	5 хв.
Разом:		80 хв.

3. Організаційно-методичні вказівки

• Розгорнута евристична бесіда дає можливість свідомого оволодіння знаннями, розвиває уміння вести полеміку, аргументовано і доказово виступати перед аудіторією, систематизувати накопичені раніше знання.

• Схема 4.1.1., Таблиця 4.1.2. Карта України.

• Питання для самостійного контролю знань:

походження та iсторичнi типи української культури;

поняття історія української культури;

форми української культури, двi ознаки сутностi;

класифiкацiя української культури;

шляхи розвитку, удосконалення культури;

особливостi розвитку культури на українських землях.

• Список основної та додаткової навчально-методичної літератури:

Греченко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2008.

Дещинський Л.Є. Історія української та зарубіжної культури. – К., 2007.

Шейко В.М. Історія культури. – К., 2004.

Шейко В.М. Історія української культури. – К., 2006.

Юрій М.Ф. Історія світової і вітчизняної культури. – К., 2007.

Вступна частина: 5 хв.

Формування мети та завдань заняття, наголошення плану його проведення, рішення організаційних питань семінарського заняття тощо.

Основна частина: 70 хв.

Перевірка самостійного відпрацювання курсантами та слухачами завдань. Наданих для самостійного опрацювання.

Розглядання учбових питань семінарського заняття, шляхом виділення з кожного питання окремих, найбільш важливих моментів.

Підготувати за вказівкою викладача реферати з тем:

Проблеми і перспективи розвитку української культури у після монгольський період.

«Руська правда» - основний закон Литовського князівства.

Подолання спроб знищити православ’я на українських землях.

Зародження та формування культури української шляхти.

Проаналізуйте основні напрямки культури після монгольської доби.

4. Зміст навчальних питань

Опрацьовуючи питання 4-ї теми слід пам’ятати, що головною метою теми є ознайомлення з історією української культури 13-15 століть, яка визначалась ефективністю влади, особливостях, якісних сторонах.

1 учбове питання. Перше учбове питання присвячене проблемі влади, яка є центральною в історії української культури. Архітектура і мистецтво — це дві царини, які найбільше потерпіли від татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров'ї фактично було припинене і розвивалося тільки на території Галицько-Волинського князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило Галицький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони засновували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половині XIII століття починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кремінці, Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успення та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль набуває нових форм — переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками.

З кінця XIV століття на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійницями (у Луцьку, Меджибожі, Кремінці). Головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але і шляхта, зміцнілі міські і сільські общини. Зміцнюються культурні зв'язки з Західною Європою, в Україні працюють майстри з Угорщини і Польщі. Всі ці тенденції відбиваються в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних храмів, в яких разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.

2 учбове питання. У другому питанні для зрозуміння суті української культури велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації і практичної реалізації в конкретних умовах того чи іншого суспільства або держави. Найбільш популярною темою мистецтва XIII століття було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику). З творів київського живопису відомі ікони «Богоматір Печерська» (близько 1288 року), «Ігорова Богоматір», «Микола з житієм». Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальовані м'яко, детально виписано одяг;

У XIV столітті посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій «Різдва Христова» і «Успення Богородиці» вже були побутові і пейзажні елементи. Вони присутні в розписі стін Кирилівської церкви у Києві (XIV століття), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV століття), вірменського собору у Львові (XIV — XV століття).

3 учбове питання. Розглядаючи трете питання, необхідно звернути увагу на те, що малярство відігравало провідну роль серед образотворчих видів мистецтва. Його майстри працювали передовсім у монументальному малярстві, іконописі та книжковій мініатюрі. Маляр був досить помітною фігурою в суспільстві, однак про тогочасних майстрів (між ними були як духовні особи, так і світські) відомо небагато, навіть їхні імена збереглися лише з кінця XIV ст. Основна лінія мистецького розвитку вела до наростання питомої ваги світських майстрів і розбудови міських осередків світського малярства. Цей процес розпочався вже у княжі часи й поглибився в наступний період. За браком джерел важко говорити про його хід у Києві, де документально зафіксовані лише лічені майстри. Зовсім немає відомостей про митців Волині. У Галичині активним малярським осередком виступає Перемишль. Специфічну особливість його мистецької ситуації визначила належність малярів до середовища духовенства або їхні найтісніші стосунки з ним, наприклад, священиком був Гайль — виконавець малярських замовлень короля Владислава II Ягайла.

4 учбове питання. Четверте питання семінарського заняття є ключовим для зясування особливостей української культури 13-15 століть. Найменш відомою сторінкою історії українського малярства другої половини XIII — першої половини XV ст. є мініатюра рукописних книг. Скромний характер уявлень про неї випливає не лише з нечисленності вцілілих пам’яток: на відміну від інших видів мистецької творчості, вона не знайшла відображення у писемних джерелах. Розповідаючи про численні церковні пожертви князя Володимира Васильковича, Галицько-Волинський літопис жодного разу не згадує про малярське оздоблення рукописів. Єдиною автентичною пам’яткою цього середовища є частково поновлена мініатюра із зображенням св. Василія Великого та Єфрема Сирина у датованому 1288 р. "Паренесисі" Єфрема Сирина (РНБ).

5 учбове питання. Порівняно скромне місце в мистецькому житті українських земель XIII — першої половини XV ст. посідала скульптура. Належна до цивілізації східного християнства, Україна зберігала його настанови щодо ролі й місця пластичних мистецтв у культурному процесі. Скульптура хоч і набула певного поширення, але явно залишалася на другому плані, поступаючись малярству. Однак розвиток скульптури на українських землях виходив не лише із східнохристиянської традиції. Сюди потрапляли окремі твори західноєвропейських майстрів — прикладом може бути згадана в Галицько-Волинському літопису червоно-мармурова водосвятна чаша із зміїними головами, яку король Данило привіз для церкви Богородиці в Холмі з Угорщини. Бували на цих теренах, очевидно, майстри із Заходу, як це мало місце ще в XII ст. З другої половини XIV ст. на включених до складу Польщі землях Галичини виникають умови для поширення західноєвропейської скульптурної традиції та розвитку місцевого її варіанта.

6 учбове питання. Слід звернути увагу на те, що у XIII — на початку XIV ст. найвизначніші здобутки декоративно-ужиткового мистецтва пов’язані з княжими замовленнями. Починаючи з другої половини XIV ст. у нових історичних умовах зберігає значення церковне замовлення й зростає роль міського цехового ремесла, що найвиразніше простежується на західноукраїнських землях. З напливом майстрів з Німеччини та Польщі тут набуває організаційних форм міське цехове ремесло західноєвропейського зразка. Найкраще воно відоме у золотарстві на львівському ґрунті. Вже наприкінці XIV та в першій чверті XV ст. у документах міського архіву названо декілька золотарів, окремі з них — вихідці з німецьких міст та Кракова. Одночасно архівні матеріали фіксують групу золотарів вірменського походження. Це дає підстави твердити, що у Львові вже з другої половини XIV ст. у декоративно-ужитковому мистецтві витворювалася характерна для місцевого середовища пізнішого часу ситуація співіснування та тісного взаємозв’язку двох мистецьких традицій. На роль золотарства у Львові вказує згадка в акті 1408 р. міського золотаря. З-поза Львова з майстрів розглядуваного часу за виставленим у Перемишлі документом 1369 р. відомий лише "коваль срібла" Матвієць.

7 учбове питання. Потрібно зауважити, що музичне мистецтво XIII — першої половини XV ст. розвивалося переважно у звичних формах і жанрах, про які можна скласти уявлення як із давніх джерел, так і на основі пізніших записів. Це пісенний фольклор, церковний спів та інструментальна музика. Поступові зміни історичних реалій і форм суспільного життя зумовлювали появу в музиці нових елементів. Зміцнення міст й утвердження їхніх привілеїв сприяло появі нових замовників і нових форм музичного мистецтва. Складається новий тип побутової музики, тісно пов’язаної з міським середовищем. Язичницькі обрядові співи втрачають своє культове призначення, наповнюються новим історичним змістом і вливаються у фольклорну практику. Героїчний епос попередньої доби — билини — поступово згасає і перетворюється, з одного боку, на нові епічні жанри — історичні думи та пісні, а з іншого — на побутові фольклорні жанри (балади). З’являються нові музичні інструменти — кобза, лютня.