Володимир Кирилович Винниченко

візитна картка української літератури в Європі, зачинатель української фантастики, лікар людських душ, «прозаїк з Божої ласки»

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенден-ціями, модерном, символізмом (В. Неділько)

Обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської (А. Річи-цький)

Павло Григорович Тичина "Шукання й шукання, праця і вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший" - О. Гончар.

Сонячний кларнетист

Поет, мабуть, світового масштабу. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа (С. Єфремов)

Тичина - кларнетист, можливо, був найвизначнішим ліриком у свої класичні роки (1914 - 1924) (Василь Барка)

...Людина високого дару і великих творчих сил (Є. Сверстюк).

«Він став придворним поетом, бо не хотів розділити долю найближчих друзів, які в роки сталінських репресій загинули чи надовго зникли в таборах. Більшовики багато що могли йому нагадати. Хоч би й вірш "Пам'яті тридцяти"...» (В.Гриневич)

”Не віриться, що він людина з обличчям, паспортом і прізвищем. Його можна лишити на самотньому острові серед океану, де не було б жодної людини, — він і там би творив свої пісні серед пальм і звірів. Чи багато світових поетів так уміють? Хіба що, і то до певної міри, — Вітмен і Рембо. Павло Тичина — це голос самої землі, що вперше заговорила людською мовою”(Є.Маланюк).

«Музичність заполонила все його світосприймання – і саме слово зробилося для нього не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку. Який сам по собі народжує думки й почуття…» (О.Білецький).

«Феномен Тичини – феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за стра-шні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погоди-вся на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інфор-мацією. У цих умовах поет міг лише конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надто-дило все менше й менше, аж поки поет у Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функ-ції… У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других – заслали в концтабори, третіх – розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом» (В.Стус).

Максим Тадейович Рильський

«… він мав талант до праці, споряджений таким першорядним мотором, я к любов. Він любив свою творчу працю так само, як любив жінку, природу, мисливство, життя – любив для них, а не для себе» (Ю.Лавріненко).

Володимир Миколайович Сосюра "Глибинно-бентежний березень та замріяно прозорий вересень" - М. Стельмах

найніжніший лірик, український соловейко

"Такий я ніжний, такий тривожний..."

Ти весь, поете, у цих словах!

Твій кожен вірш, рядок твій кожний

Життя тривожності пропах (М. Рильський)

Микола Григорович Фітільов (Микола Хвильовий, Юлія Уманець, Стефан Каррль, дядько Микола,)

талант, що прагнув до зір" (М. Жулинський),

"основноположник справжньої нової української прози" (О. Білецький)

...Завжди він гостро бачив, гостро відчував і гостро реагував на критику (Г. Костюк)

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, Дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорстокий до себе й до інших, хворобливо враз-ливий і гордий, недоторканий і суворий (В. Коряк)

«Спалахнув яскраво і магічно огнецвіт його фантазії на видноколі молодої української літератури, та не згас. У хаосі трагічних катаклізмів нашої історії не загубився його му-жній і чистий голос. Він долинає до нас із надзвичайного минулого, у якому цей «м’яте-ний комунар» і романтик вимріював свою сірооку «мятежну» наречену» (М. Жулинсь-кий).

...Шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського (М. Рильський)

“Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я…” (М.Хвильовий)

«У його творі закодовано вибір, що невблаганно поставив перед українським комуністом, роздвоюючи його самосвідомість: вибір між вірністю фанатичній догмі й синівською любов’ю до Матері-України…» (І.Дзюба).

Юрій Іванович Яновський (Георгій Ней, Юрко Юрченко, Юрій Ней, ТО-МА-КІ (товариш майстер кіно)

«він у прозі був поетом» (Ю.Смолич)

..Життя нас нагороджує великою кількістю людей - зірок, які не гаснуть у нашій пам'яті , які живуть у тобі, зогрівають тебе своїм теплом, своєю мудрістю. До таких світлих, незабутніх людей і належить Юрій Іванович Яновський (Матвій Талалаєвський)

Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям (О. Довженко)

Годі думати, що я буду іншим. Навіть якби мене доля позбавила не половини шлунку, а руки, я й тоді писав би, як пишу…(Ю. Яновський О. Гончару)

Валер’ян Петрович Підмогильний (Лорд Лістер)

"університет на дому",

представник "розстріляного відродження"

Важко повністю уявити собі молоду українську післяреволюційну прозу без творчості своєрідного й талановитого майстра слова В. Підмогильного (Ю. Смолич)

Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення. Менше за всіх інших він упадав у лірику. Він був одним, може, єдиним справді великим українським прозаїком, - не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою (Ю. Шевельов)

«І коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість» до міста, то я собі мо-жу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріха-ми, щоб лишатися романтиками їх» (В.Підмогильний).

«Дар правдивого спостереження життя, уміння заражати читача настроями, тримати його увагу напруженою на протязі всього оповідання — становлять невід'ємну властивість творчости Валеріяна Підмогильного» (Ю.Клен).

«Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справ-жнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу…» (В.Підмогильний).

Павло Михайлович Губенко (Остап Вишня, П. Грунський, П. Михайлович, ) Король українського тиражу, майстер сміху, великий сміхотворець, ангел гумору і сатири, філософ-інтелектуал, безпартійний патріот, майстер сміху, гуморист і гуманіст

"Остап Вишня - справжній мисливець і при тому поет полювання" ( М. Рильський)

«Друг людини, друг природи й праці, Грізний ворог нечесті і зла». (М.Рильський)

«Умер великий правдолюб, син українського народу» (В.Сосюра)

Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того грому боялися усі плазуни й негідники. Я гордий, що мав право називати Остапа Вишню своїм другом (М. Рильський)

Усмішки Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні (Микола Хвильовий)

Треба любити людину. Більш ніж самого себе. Любити, між іншим, - це дуже тяжка робота (Остап Вишня)

Остап Вишня - справжній мисливець, і притому поет полювання (М. Рильський)

Правда… тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті. Я ніколи не зрадив правду (Остап Вишня)

Нікого з нас так не любив народ, як Остапа Вишню (В.Сосюра)

Браконьєри – дуже несимпатична порода роду людського, що ганьбить почесне звання охотника-людини (Остап Вишня)

Ніколи не сміявся без любові до вас усіх ..." (Остап Вишня)

Були на полюванні. Не вбили і не застрелили нічого. Для мене це — типове явище. Коли я приходжу, як завжди, додому “попом”, без нічого, — всі спокійні”(О.Вишня)

«Залюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі. Такого «простака» грає він і в автобіографії» (Ю.Лавріненко).

«У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом… І так мені хотілося, щоб усміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші…» (О.Вишня).

«Багато його усмішок – це розгорнуті сцени, де дійові особи живуть і діють немовби на підмостках, вони такі сценічно довершені, що самі просяться, аби їх зіграли…»

«А як він викристалізовував, поетично оформляв драматичний елемент своєї усмішки! Багато його усмішок — це розгорнуті сцени, де дійові особи живуть і діють немовби на підмостках, вони такі сценічно довершені, що самі просяться аби їх зіграли! В Остапа Вишні, безперечно, був сильний талант драматичного гумориста» (Юрій Бурляй)

 «Друг людини, друг природи й праці, Грізний ворог нечисті і зла» (Максим Рильський).

«Розум Остап Вишня мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поети-чність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові — невгасної любові до народу, до Вітчизни, до  краси життя і мистецтва» (Олесь Гончар)

«Усім своїм єством хотілося  бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед  народом, а служить йому, чудесному нашому народові, милуватися з  нього і раду-ватися з того, що я маю честь велику, чудесну, незрівнянну  і неповторну честь належати до свого народу. Ніколи я не зрадивІ інтересів свого народу!» (Остап Вишня)

«У народі найбільше знані  три українці: Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко і Остап Вишня»  (Максим Рильський).