Що чекає тебе, Герусівко, природна перлина Полтавського краю?

Впродовж останніх п’яти років поспіль під час літніх канікул школярі Пирогівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Глобинського району (члени пошукової метеоритної групи “АСТРО-88”) проводять краєзнавчу експедицію “Герусівка – географічний центр Полтавської області”, а студія “ЛЕЛЕЧИЙ КРАЙ” цієї школи здійснює відеозаписи спогадів жителів цього краю – тих, хто не покинув рідного краю, а живе і житиме на споконвічній землі дідів-прадідів.

Остапенко Павло Олегович із села Красногорівка, який навчається на 5 курсі географічного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, в інтерв’ю розповів нам про те, як на правому березі річки Псьол поблизу села Герусівка з’явилася стела вказівника географічного центру Полтавської області 4 метри заввишки.

“Для провідних географів області це не було новиною чи загадкою.

Моя заслуга в тім, що я визначив на місцевості, де саме територіально знаходиться цей географічний центр.

Коли я ще навчався у школі, я вивчав географію рідного краю, займався краєзнавством і я знав, що десь у цьому місці знаходиться географічний центр. А де саме – ніхто не знав. (У кожній області вони там визначені. Однак у нашій області він не був встановлений). І мене це дуже зацікавило – я вирішив визна-чити, де він знаходиться територіально і зробити хоч яку-небудь позначку.

У грудні 2007 року я сидів вдома за картою. (Дістав точну військову топографічну карту нашої місцевості). На ній визначив, і вирішив піти встановити вказівник.

Наступного дня я зібрав своїх друзів. Взяли ми лопату, пилку, карту і пішли (так би мовити) прямим польовим методом визначити місце.

Я добре орієнтуюся по топографічній карті. Тож не було труднощі це зробити. Визначили і встановили.

Спочатку ми поставили дерев’яний стовп з вказівником. (Він, до речі, ще залишився).

Згодом, коли про це дізналася районна влада, за сприяння тодішнього голови районної ради встановили ми цю стелу. У встановленні я також безпосередньо брав участь. Зараз вона стала пам’яткою у нашому районі, у цій місцевості. І люди потроху цікавляться цим.

Мама моя родом із села Довгалівка. Вона – вчитель хімії та біології

Красногорівської школи. Активно займається екологічною політикою в районі і в області. За її сприяння був створений ландшафтний заказник “Географічний центр Полтавщини”, який охороняється законом.

Ця робота додала до природно-заповідного фонду ще частинку тієї землі, яку потрібно заповідати”.*

* Це інтерв’ю записане нами у селі Красногорівка 27 липня 2013 року. – О.М.

У сьогочасній Україні тому, хто вперше забажає потрапити до цього чарівного куточка Полтавської області, доведеться зіткнутися з певними труднощами.

На якійсь карті назва цього села, можливо, десь і з’явиться, проте на жодній дорозі (навіть на тій, що у Красногорівці перетинає автомагістраль Київ-Харків) мандрівник не побачить вказівника до села Герусівка (хоч відстань до цього села трішки більше одного кілометра). Відсутній також вказівник назви села і при в’їзді у це село.

Чи не є це ознакою того, що Герусівка приречена на вимирання – що ось-ось воно зникне назавжди з лиця сільської України?

Розташована на високому правому березі річки Псьол Герусівка (як і Красно-горівка та ближні села Припсілля) дивиться на схід у широку долину – на зелені луки, гаї та ліси, на поля стиглих пшениць – на сотню кілометрів аж до самої Полтави. Одним словом: неповторна диво-краса, яку, напевне, ніколи не вдасться повно і глибокодушно змалювати-оспівати жодному митцю.

Тут найглибші колодязі – 22 метри (для порівняння: у селах, що лежать на протилежному березі, у долині, – у Білоцерківці, у Бірках та інших селах – ще до цього часу у сільських дворах збереглися криниці-журавлі. І стоять у тих селах покинуті хати, а хвіртках біліють хустки – померли їхні господарі).

Майже до кінця минулого сторіччя (до перших років незалежності України) і тут вирувало життя, кипіла робота, раділо і співало село…

Тож гнітить і тривожить думка, що у рідному краї усе іде в шкереберть, не так, як хотілося б …

Асфальтна дорога, яку (як і до тисяч сіл) проклали ще в СРСР-івські часи, веде до тихого поселення, у якому доживають свій вік кілька родин корінних жителів. Натомість все настирливіше скуповують і заселяють уціліли хати заможні міщани із Києва, Москви та Санкт-Петербургу…

Максим Кущ, учасник краєзнавчої експедиції, сказав: “Подивіться на цю красу! Як добре, що її олігархи не викупили! ”

І ще живе у спогадах тутешніх жителів історія далека і близька, яка час від часу зринає з глибин людської пам’яті, сивої і задавненої.

* * *

Герусівка унікальна тим, що і до цього часу вона не має ані назв вулиць, ані номерів будинків. (Хіба що на паперах у Білоцерківській сільській раді). Прапрадіди та прапрабабусі будували своє житло і заселяли не лише над’яря, а й схили ярів. Між дворами вилася дорога, яка сполу-чала один “куток» з іншим. Корінні жителі цього села (нинішні дідусі та бабусі) називають ці “кутки» по-старому – зазвичай за прізвищами родин, які там проживали: Білани, Заїченці, Фененки, Бравунці, Бугаї, Гапченки, … Новоселівка.

У тих ярах уже ніхто не живе, і лише де-не-де у гущавині дерев та диких кущів видніються рештки хат, а на купах, що лишилися від глиняних стін, рясніє кропива та бузина. (І таке я бачив у Глобинському районі на місці зниклого села Пелехівщина, де залишилися заасфальтовані вулиці, а подвір’я та руїни селянських осель заплелися хмелем і перетворилися у нетрі, в яких виспівує щось полохливий птах. І таке здичавіння нам зустрічалося у походах в інших селах Полтавської області та Сумської областей).

“А було то колись, а було …” – як співається у пісні.

Багатство флори і фауни, краса ландшафту, чиста і життєрадісна душа українського села вабила, надихала і живила кіномитців минулого сторіччя. Тож приїздили сюди із кіностудії імені Олександра Довженка знімати фільми “Пропала грамота” та “Козаки ідуть”. (Як мені хотілося б, щоб у цих місцях з’явилася меморіальна стела – пам’ятка про славнозвісного кіноактора Івана Миколайчука, який був режисером кінофільму!)

Варто послухати живу, яскраву, емоційно-зворушливу розповідь закоханої у свою Герусівку Таран Тетяни Петрівни та інших жителів цієї перлини, щоб зрозуміти, що втрачає Україна:

“…Наша Герусівка, можна сказати, – знаменита.

Я пам’ятаю, коли я була у третьому класі (це у 1972 році), у нас знімали кінофільм “Пропала грамота”.

І герусянська дітвора – мої товариші, мої однолітки, старші, менші – ми теж брали участь у цьому фільмі.

Нас повдягали у такі сорочки полотняні, довгі. Чуби так понакуйовджу-вали. Хлопчакам понадягали перуки. Такі чудні всі були.

І дячок (не пам’ятаю, хто цю роль виконував, артист із Києва, з кіно-студії Довженка був) з нами водився – навчав грамоті. (За сценарієм, у ті роки сільських дітей навчали грамоті попи та дяки.)

І ото ми бігали там… Так було цікаво!

У цьому фільмі і батько мій покійний, царство небесне, Петро Савич, грав на скрипці. І ото ще там з Красногорівки два дядьки – один на бубні, один на гармошці. Оце троїсту музику організували. Боже! Повдягали на них брилі солом’яні, вуса понаклеювали.

А людей скільки збиралося!

Чути уже в рупор кричать: “Розпочинається зйомка”.

Було жінки – з грядок. Корови позаганяли. Ми, дітвора мала, біжимо там, де кіно знімають. Сідаємо на горі…

Як пекло знімали – котли були. Якось там вогонь розпалювали…

Видовище було таке, що словами важко переказати.

Господи! І нечисті там – понаряджувані артисти. І відьми, і дияволи. О рятуй!

Стільки людей, глядачів, односельців було – трави не видно! Стільки людей сидить! Ми спостерігаємо, дивимося. Краса!

І на конях козаки. У них шапки з такими верхами, із шаблями. Їдуть.

Два коники були, вчені. (Раніше тут і ферми були, і конюшні.) Один білий такий був, звався Дублікатом. А інший – гнідий, гарний – Кімат.

У третій клас я ходила. І не побоялася я залізти на цього коника. Навчили мене як їхати. Я теж верхи їздила. Це було дуже цікаво!

Та уся дітвора… “Дозвольте покататися”. Як дозволять ті, що догля-дали за тими кіньми. Ото посадять нас, розкажуть, як триматися на коні.

Ми всі, дітвора, брали участь – і в зйомках, і допомагали. Прийдуть і кажуть: “Дайте…”. То огірочка, то помідорчика, то те…

Всі селом… Ми такі були раді, що у нашому селі знімалося це кіно і що ми будемо такі відомі!

І коли зробили цей фільм і через декілька років привезли нам. (Ще у нас був сільський Будинок культури). І прокручували цей фільм, так людей було в клубі! Неможливо було повернутися, не було як дихнути де чим. Усі прийшли на перегляд цього фільму.

Мені уже сорок сім років, а, мабуть, у тому році показували по теле-візору оцей фільм “Пропала грамота”.

Так я своїй дітворі кажу: “Оце, синочок, дивися: Он мамка ваша. У сорочці… Оце я. У третій клас ходила. Десять рочків мені було…”

У такій сорочці, як ото нічна, а то – з полотна. Спекотно нам. А ми старалися! Такі ж були, як і ви зараз. (Це вона звертається до своїх слухачів-учасників краєзнавчої експедиції. – О.М.) Усі були учасниками цього фільму – дітвора, усі.

Боже! Були такі миски, отакий стіл дерев’яний. Цей дячок. Кіска так у нього заплетена, така шапочка. Як оце батюшка зараз вдягається. В такому дячок цей був одягнений.

Та було ж біжимо. Ще й босоніж – взувачки не було. А будячок як кольне в ногу. Ми ж не звикли босоніж гасати. Як кольне в ногу. А ми не кривимося: ми ж – артисти, ми ж – учасники цього фільму.

Ми ще і гроші заробляли. Оце познімаємося цілий день, і давали нам по карбованцю. На ті гроші хлібина коштувала 16 копійок. Ану одержати один карбованець у день.

Ми, дітвора, встигали все: зранку гусей попасти і корову пригнати, і по

хазяйству… Бо батьки ж на роботі тоді були: мама в ланці моя працю-вала, а батько – у столярніі. А ми старалися.

А тоді з ланки машиною жінок привозили на обід подивитися на це кіно, як знімають. То людей було сила-силенна.

І не було оцього крику, не було оцього гаму. Всі діти були такі задоволені. Не було хуліганства. Ніде нічого. Бо всі були при роботі.

Серед дітей головну роль у фільмі “Пропала грамота” виконував мій однокласник Володимир Кикоть. Він був у цьому фільмі сином того козака, який мав багатодітну сім’ю. І він їде на коні із шаблею, у смушевій шапці, на оцьому коневі, Кіматові. Там і деякі слова він ще казав.

Ми, коли прийшли до школи, перейшли в четвертий клас, Боже! так ми цього Володю… Він був у нас як кінозірка. Де які кращі цукерки – Володі, пиріжків купимо – Володі. У їдальню ми, дівчата, за руки ведемо. І він було носа задере – знімався у такому славнозвісному кінофільмі.

У нас була зустріч однокласників. Не всі поз’їжджалися. Згадували про цей фільм. І сміялися: “Володю, а ти пам’ятаєш, як ти на Кіматові їхав?” – “Та пам’ятаю, пам’ятаю… Ви й досі будете мені цукерки приносити?”

Всі згадували, сміялися. І понині не зітерлося з нашої пам’яті.

І буває йдемо. Оце доходимо до цього місця – згадуються ці події: “О Боже! Оце тут знімалося пекло… А оце туди, як понад річкою ідеш, оце тут був пором. Оце там – переправа. Козаки їхали… А оце на горі, біля Чепурної, – теж знімали …” (таку сцену) Мимоволі воно в голові само згадується. Згадуєш, як ото “в кіно” прокручується, все згадується. Боже! Скільки років минуло, а воно не стирається з пам’яті…

Пам’ятаю, як знімали уривки з фільму “Пропала грамота” на поромі, а потім на горі. Ми спостерігали, як усе це робилося…

Сільські хати усі під соломою були. А вони ще брали очерет. Де вони отой очерет набирали? Накривали поверх соломи оцим очеретом. Рівняли, щоб рівненько-рівненько було. Наліплювали на вікно, що воно не видно. Одні кружальця. Ото такі вікна. Маскували. Оце заходять до двору – будуть знімати. Одягають оцю сім'ю у вишиті сорочки… Все-все. Від старого до малого – усі в українському.

Вохрою підводили хати. Глина така червона. Жінок і чоловіків перевдягали.

Тини. У них такі секції були, як паркани зараз – секціями. Їх вони привезли з собою. Швидко – раз, раз… Впихають ті тини, підкопують.

І соняшники штучні. Коли дивитеся фільм, то ви не розберете, що це не натуральний сонях. Біля кожної садиби. Оці мальви, ружі..

Усе було настільки красиво зроблено. І люди старалися. Усі якось розуміли.

І погода відповідала усьому цьому. Як іде зйомка – так наче сам Бог погоду посилав нам усім. Гарно, сонечко, небо голубе, краса.

Тут же і млин був там, де оце дорога на Герусівку була, не асфальто-вана, а ґрунтова. (А пізніше його розламали). У фільмі видно цей вітряк, такий здоровенний.

Чудово виходило. Усі були задоволені.

Пройдіться по селу. У будь-яку хату зайдіть. Усі вам розкажуть. Усі пам’ятають про той фільм. Майже у кожній хаті це видовище бачили.

Скільки років минуло після тих зйомок! Ми з діток повиростали… А й досі так приємно, коли згадуєш: “Господи! он я, дітлашок, бігав у тій полотняній сорочці, посміхався, життєрадісний, без всяких суєт теперіш-ніх, без проблем…”

Коли переглядаємо і переглядаємо цей фільм, хочеться дивитися і дивитися. І ніколи не набридає.

Мої син і дочка, як глянуть в кіно, кажуть: “О мамко! Ми вже тебе впізнали… Ми вже й дідуся Петра впізнали”.

Ця па’мять залишилася на все життя… Ми, жителі цього села, будемо берегти пам’ять. Вдячні кіностудії Довженка. Ми дуже-дуже вдячні, що наша Герусівка славнозвісна стало в нас. Популярна.

Оце дачники приїжджають із Києва, з Москви: “А это правда, что у вас фильм снимали?” А ми з гордістю говорими, що це – наша Герусівка і ми були учасниками цього фільму.

Приїжджі люди приїздять до річки відпочивати, з фотокамерами.

Ми, буває, оце пасимо корів біля Псла, а вони питають: “А де? А покажіть приблизно, де знімали фільм…” – “Та, оце ж отут…”

…Природа трохи занедбана нині. Тоді острова на Пслі не було. Там чисто було. (Острів виник після того, як бульдозерами назгрібали із берега у річку пісок, коли прокладали через річку труби місцевого газопроводу. – О.М.) Тоді річка текла широким рукавом. По обидва боки були жовті лілії. Гарно. Гусей стільки на воді плавало! Зараз ніде не побачите тієї гуски, щоб пливла…

Режисером був Іван Миколайчук (нині покійний). Пам’ятають люди його в нас. Він товаришував з моїм батьком. У гостях був не раз. Дуже такий добрий чоловік. Любили вони співати разом. Одного разу Іван Миколайчук прислав батьку вітальну листівку.

І ще один фільм знімали (не пам’ятаю, в якому році, мабуть, у 90-х роках) – “Козаки ідуть”. Теж кіностудія Довженка... ”

Пам’ять про ті події живе, допоки живуть ці люди. Що потім? Забуття?

Чому б добрим людям та й самій кіностудії імені Олександра Довженка не увічнити пам’ять про зйомки фільму режисером Іваном Миколайчуком у Герусівці – встановити камінь з меморіальною табличкою на горі, у географіч-ному центрі Полтавської області.

А ще Тетяна Петрівна Таран залюблена в українську пісню, співає душею і вишиває рушники, випікає смачний хліб та пиріжки.

Від весняного теплого дощу до осінніх заморозків у садибі господині Тетяни та господаря Олексія буяє різнобарв’я квітів.

“Квіти я люблю з дитин-ства. Цю любов мені привила моя матуся, Євдокія Василівна. Майже тридцять років уже мами немає, і я насаджую квіти в пам'ять про неї. Я стараюся це подвір’я зберегти як пам'ять про свою родину. Із року в рік з’їжджаються сюди мої брати і сестри, племінники, мої діти, внуча цього року привозили, коли приїздили у відпустку. Ми зі своїм чоловіком для свого внучати облаштували дитячий майданчик. Своїми руками я зліпила такі фігурки. Все це для улюбленого онука. Як народився він на світ, у мене з’явилося таке натхнення”. З народженням внучата у Тетяни Петрівни прокинувся хист до ліплення різноманітних природних створінь: гусачка, жабеняти, їжачка, грибів тощо. Вона їх розфарбувала живими кольорами. Тішиться вона тим, що живе на рідній землі: “Любимо ми свою Герусівку, любимо людей…”

Шукає архівні документи про долю своїх рідних, які зазнали репресій, герусянин Гончаров Олександр Данилович і звертається до працівників сільської ради та обласного архіву з проханням допомогти.

Жителька цього села Хоменко (Лихошва) Ніна Павлівна (1932 року народження, нині вона уже покійна) розповіла нам про те, як німецько-фашистські загарбники, відступаючи восени 1943 року спалили Герусівку:

“Як виходив німець, палив хати. Палив хати по-страшному. Оце село майже було спалене. Вибором деякі хати залишилися. Усе воно пішло димом.

І заходить він до нашого двору. (А ми жили на тому боці села). У нього смолоскип такий великий. Їх два підходять. Німці. І щось же по-своєму джеркотять, джеркотять. А мама були в сінях. Та й кажуть: “Діточки! Ідіть прохайте німця, щоб він хати не спалив”.

А нас було троє: я – сама старша, сестра Галина – з 1938 року, а брат Вітя – 1941 року народження. І ми всі втрьох – я сама старша, одного – за цю руку, другу – за ту – і йдемо до німця. (Всхлипує).

Тільки так доходимо, я раз – у його ноги впала. Обхопила його ноги: “Не пали, пане, не пали! Пане, не пали! Нам треба десь жити”. Прошу, плачу. Діти зі мною ті (брат і сестра) теж плачуть. Я плачу і вони плачуть.

Ну, він не палив хату. А там соломка для корови складена була – він пішов і підпалив ту соломку. А біля неї парканчик стояв. Тато пішли, щоб парканчик той відтягти, щоб не згорів. А німець витяг зброю і хотів стріляти.

А я знову біжу до нього, та знову до його ніг впала: “Пане, не треба, не треба!” (Всхлипує).

Він теж щось заджеркотав по-своєму, і вони пішли із нашого двору. І хату нашу не спалили. Це була хата на тому боці, на краю аж.

Найстрашніше, що воно почало горіти звідтіль, від ярка. І там димить, там димить. “Та невже це хати горять? Та невже …?” – усі люди насторо-жилися. І не знаємо, куди діватися і що робити.

І вони – від двору до двору: то там підпалять, перейдуть сюди підпалять. І отак весь час підпалюють. Підпалять хату – горить й сарай…

І таке пожарище – що дорогою ніяк проїхати. Голова колгоспу хотів дорогою проїхати. Він не проїхав – не міг він коня прогнати туди. Отаке згарище було! Страшне! Страшний вогонь, диму хтозна-скільки.

Це найстрашніше було. Вогонь – де запалили, а де й сам вогонь пере-кидався із хата на хату. Дуже страшне було. Крику багато було, плакали дуже люди. Це таке страшне було.

І це після обіду вони палили, і в ніч позалишалися люди без даху над головами. І кожне прийде, у кого хата ото залишилася – туди насходить-ся хтозна-скільки: “Та я хоч отут присяду. Та я отут посиджу, у затишку”. Таке страховище було!

А вранці коли повставали – самі чорні стіни стоять усюди: і на цьому боці, і на тому боці. Немає ніде нічого. Корови, які залишилися, ревуть. (Німці корів забивали, на автомашини вантажили і вивозили. Куди вони, чи щоб армію годувати, чи куди – не знаю).

Корови ревуть, люди плачуть. Не знають, куди притулитися. Це саме страшніше було.

А ті (військові частини Радянської Армії, що наступали – О.М.) звідти б'ють, із Білоцерківки, а ці (німецькі військові частини – О.М.) – десь звідси б'ють.

А ми ж там над горою жили. Туди-сюди снаряди без кінця літають. Мого батька ледь снарядом не вбило, вдома, біля хати… Снаряд повз вухо їх пролетів, влучив у деревину, і так скрутило-скрутило і кинуло ту деревину. А тато залишилися, спасибі Богу, живими…

Люди накидали бур’яну на хату. Тоді хто, як міг, так робив дах над головою. Усякі де які бур’яни, де які соломки, де що, палички ото всякі…

Ліс же вирубали. Будували міст, щоб було як переїжджати. (Міст же німці підірвали). То вирубали, лише самі кущики залишилися, таке було як пальчик дерево. Не було ні дерева, нічого.

І ото де хто що знайшов – робили так як ото на курені. А тоді на хаті (у кого стеля не впала), робили, щоб вода трохи стікала. І так ото жили.

Дощ іде, вода по стінах тече. Це страшне було, після пожарища.

Плакали, кричали. Таке страшне робилося. А все одно. Одна до одної балака: “Ми вже не німецькі. Як не було, але ми вже, наші, не німецькі”…

Після війни дуже важко було.

Все пережито. Дружні люди були – допомагали один одному і все пережили…”

Насамкінець Ніна Павлівні Хоменко з сумом сказала: “Все пройшло, все минуло… Поступово все щезло. Нема ніде нічого. Бригада теж розвалилась… Скільки було худоби, скільки було всього! І людей нема. Молоді усі – у місті. Старі повимирали. Кончилась Герусівка. Кінець Герусівці вже прийшов. Оце ще залишився якийсь десяток старожилів, таких як я. Домрем… Розвалилось, розсунулось – нема ніде нічого...”

23 серпня 2013 року. Олександр МАТВІЄЦЬ,

учитель Пирогівської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

слідопит

29