№1своєрідність літератури 17 ст.бароко як перший загальноєвропейськийнапрям. Педро кальдерона. ЖИТТЯ ЦЕ СОН

XVII століття — перехідна культурно-історична й літературна епоха. Криза ренесансного гуманізму та культури Відродження і пошуки нового синтезу.У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями — бароко та класицизмом, що частково вплинули і на літератури інших регіонів. Доба XVII століття характеризується боротьбою між відмираючим феодалізмом та новими буржуазними відносинами.Це час народних повстань і національно-визвольної боротьби, що охоплює багато країнДля XVII століття характерний нерівномірний розвиток окремих країн та регіонів, що сприяло подальшій експансії європейських держав.В історії більшості західноєвропейських літератур XVII століття є самостійною, особливою епохою, що за своїм змістом відрізняється від попередньої доби Відродження і від наступної доби Просвітництва.Література XVII століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів (Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродження гармонічність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники XVII століття розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження.Гострі протиріччя історичного процесу XVII століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії,Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін і Мольєр у Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних образів.-Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти. Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами,антитезами, паралелізмами, градаціями, оксиморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціюванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де Кеведо-і-Вільєгас, П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься: «Життя це сон» П'єса «Життя — це сон» є взірцевою драмою барочного мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригінальне втілення [13, c. 56].Кальдерон відтворив напружену духовну атмосферу епохи, намагаючись осмислити сенс життя особистості, її стосунки зі світом, Богом, долею. Час і простір у таких п'єсах досить умовні. Твори відзначаються високим ступенем алегоричності й метафоричністю мовлення. Дійсне і уявне, реальне і фантастичне сплітаються настільки тісно, що життя постає у вигляді «сну», де немає нічого певного, сталого, справжнього. [14, c. 63].Земний світ у Кальдерона нагадує то хаос, де діють стихійні сили, то галасливий ярмарок, де все вирує і продається, то театру, де люди постійно грають якісь ролі, а головним режисером життя виступає вища сила, не доступна розумінню .Людина у філософських творах іспанського драматурга охоплена неясною тривогою, бо знаходиться у полоні різних пристрастей і протиріч, блукає без дороги в мінливому й непевному світі, постійно борючись сама із собою. Шлях героїв Кальдерона до усвідомлення сенсу буття тяжкий і тернистий, сповнений втрат, розчарувань і сумнівів, але письменник вірить, що людина здатна перемогти себе і вистояти перед лицем невблаганноїдолі [14, c. 65].“Життя – це сон” – саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною і які вона будь-що прагнула осягнути .Одна з важливих філософських проблем доби бароко – чи здатна людина перемогти в собі зло (звіра) і як це зробити? — прямо пов'язана з вирішенням провідного філософсько-морального конфлікту драми «Життя — це сон» — конфлікту між, з одного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого — його справжньою долею.Саме тут і криється одна з головних причин надзвичайно інтенсивного використання Кальдероном метафори-антитези «людина— звір».Через усю п'єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й повинна долати не присуди долі, а себе — шляхом духовного й морального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра [18, с. 57]. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму.

№2 КЛАСИЦИЗМ ЯК НАПРЯМ 17 СТ.ПОЕТИЧНЕ МИСТЦТВО НІКОЛА БУАЛО

Класицизм — літературний напрям, який найяскравіше виявився у французькій літературі XVII ст. Поява класицизму ознаменувала початок чергового зміщення літературних полюсів європейської словесності. Якщо в античну епоху в царині літератури владарювали Стародавня Греція та Стародавній Рим, в епоху середньовіччя — латиномовна словесність, в епоху Відродження — Італія, в епоху бароко (першої половини XVII ст.) — Іспанія, то з середини XVII ст. законодавцем європейських художніх смаків стає Франція, література якої майже до початку XX ст. ініціюватиме зародження всіх основних художніх напрямів у літературах Європи.Класицизм став естетичним виразом абсолютистської монархії, що її уособлював король Людовік XIV (1643—1715), який заявив: «Держава — це я». Політичні основи монархічної ідеології започаткував кардинал Рішельє (1585—1642), який першим почав використовувати слово «батьківщина» в тому його високому політичному сенсі, що його нині вкладає в це поняття ввесь світ.

Цікаво, що в найвідомішій трагедії французького класицизму, яка стала свого роду еталоном жанру, — трагедії П'єра Корнеля «Сід» — були порушені майже всі його правила: замість доби дія відбувається близько тридцяти годин (єдність часу); замість палацу, який зазвичай забезпечував класицистам єдність місця, дія відбувається в межах цілого міста; єдність дії перебивається введенням епізодичного персонажа, не зв'язаного з головною дією, а ще Корнель порушував звичну для трагедії форму віршового мовлення.Найбільшу популярність як теоретик класицизму одержав Никола Буало (1636- 1711). Свою теорію він виклав у віршованому трактаті "Поетичне мистецтво" (1674). Правда, основні принципи класицизму були висловлені раніше Декартом у його трьох листах до Гез де Бальзака, а також в інших творах. Мистецтво, на думку Декарта, повинне бути підпорядковане строгої регламентації з боку розуму. Вимоги ясності, чіткості аналізу поширюються філософом і на естетику. Мова добутку повинен відрізнятися раціоналістичністю, а композиція може будуватися тільки на строго встановлені правилах.Головне завдання художника - переконувати силою й логікою думок. Однак Декарт займався більше питаннями математики й природознавства, тому систематизованого викладу естетических ідей не дав. Це здійснив Буало в названому вище трактаті, що складається із чотирьох частин. У першій частині говориться про призначення поета, його моральної відповідальності, про необхідність оволодіння поетичним мистецтвом; у другий - аналізуються ліричні жанри: ода, елегія, балада, епіграма, ідилія; у третьої, явлющеися осередком общеестетической проблематики, дається виклад теорії трагедії й комедії; у заключній частині Буало вертається знову до особистості поета, розглядаючи етичні проблеми творчості. У своєму трактаті Буало виступає і як естетик, і як літературний критик; з одного боку, він опирається на метафізику, тобто на раціоналізм Декарта, з іншої на художню творчість Корнеля, Расина, Мольера - видатних письменників французького класицизмуОдним з основних положень естетики Буало є вимога у всім випливати античності. Він навіть виступає за збереження античної міфології як джерела нового мистецтва. У чому специфіка тлумачення античності французькими классицистами? Насамперед у тім, що вони в основному орієнтуються на суворе римське мистецтво, а не на древне грецьке. Свій блиск і достоїнство добуток повинне черпати в розумі. Буало жадає від поета точності, ясності, простоти, обдуманості. Він рішуче заявляє, що немає краси поза істиною. Критерієм краси, як істини, є ясність і очевидність, все незрозуміле некрасиво.Ясність змісту й, як його наслідок, ясність втілення - це основні ознаки краси художнього твору. Ясність повинна стосуватися не тільки частин, але й цілого. Звідси гармонія частин і цілого проголошується як неодмінна основа прекрасного в мистецтві. Усе, що мрячно, нечітко, незрозуміло, оголошується виродливим. Краса пов'язана з розумом, з ясністю, виразністю. Оскільки розум абстрагує, узагальнює, тобто має справа головним чином із загальними поняттями, ясно, чому раціоналістична естетика орієнтується на загальне, родове, загальтипове Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.Характер, згідно Буало, повинен зображуватися нерухливого, позбавленого розвитку й протиріч. Цим самим Буало ввічнює художню практику свого часу

3.Класицизм.Міщанин шляхтич

Класицизм — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним. У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури — Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого Заповіту. Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник. Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

— середні (наукові твори, елегії, сатири);

— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві.

4. Класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак.

5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви.

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Етапи розвитку классицизму

В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав. Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо. Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. Одним з представників класицизму був французький письменник, драматург і актор Мольє́р (Molière, псевдонім Жана Батиста Поклена). Незважаючи на класицистичні правила, дотримання яких було обов'язковим драматургії того часу, Мольєр створив художню досконалі комедії з напруженим сюжетом і цікавими характерами. У основі сюжетів його комедій лежить конфлікт, відомий класицистам, - протистояння пристрастей здоровому глузду. Комізм - у невідповідності реальних подій тому, як вони сприймаються персонажами. Цю загальну комічну настанову Мольєр насичує історично достовірними персонажами, розкриває найбільш типові характери. Талант Мольєра полягає в тому, що, розважаючи глядача, він його виховує, навертає до моральних цінностей. Головна проблема, на якій побудовано сюжет "Мішанина-шляхтича", відображає певний історичний етап розвитку буржуазії у Франції. Новоспечені буржуа, які накопичили чимало грошей, зароблених різними шляхами, почувалися рівними дворянам. Саме тому вони намагалися наслідувати дворянським манерам, зовнішньому стилю поведінки, одягу, способу життя.Саме про одного з таких буржуа - пана Журдена - розповів Мольєр у своїй комедії. Для міщанина Журдена вже саме дворянське ім'я є гарантією найвищих моральних цінностей, тому він беззастережно в усьому покладається на хитрого дворянина графа Доранта. Через їхні стосунки практично показані реальні суспільні відносини. Тому, сміючись над бідолашним Журденом, який будь-що хоче стати схожим на дворян та ще й дочку видати заміж неодмінно за шляхтича, ми разом з ним співчуваємо саме йому. Граф Дорант і маркіза Доримена представляють дворянство. До того ж на їх прикладі Мольєр показав, що й дворяни можуть бути неправдивими, вередливими, непорядними. Таким і є граф Дорант, який розтринькав свої статки й шукає багату наречену. Та й Доримена покохала його, переконавшись, що він багатий, бо дарує коштовні подарунки. Обоє вони також пошилися в дурні. Про справжні почуття тут і не йшлося. А от на кохання здатні інші герої - Люсіль і Клеонт, Ніколь і Ков'єль. Вони чисті серцем, тому й перемога на їхньому боці. Отже, проблема справжнього й несправжнього, проблема правди й неправди вирішується через смішні ситуації, у які потрапляють герої завдяки неправильному уявленню героїв одне про одного. Змальовуючи смішні події, що сталися з бідолашним Журденом, Мольєр піднімається до широкого узагальнення суспільних явищ, не забуваючи при тому про моральні уроки, без яких неможлива комедія класицизму.