29. Компетенція: поняття, значення та структура.

Компете́нція (лат. competentia, від compete — взаємно прагну; відповідаю, підходжу) — сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов'язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством.

Компетенція (юридичний термін) — сукупність юридично установлених повноважень, прав і обов'язків конкретного органа чи посадової особи; визначає його місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядування). Юридичний зміст поняття «компетенція» включає в себе такі елементи: предмети підпорядкування (коло об'єктів, явищ, дій, на які розповсюджуються повноваження); права і обов'язки, повноваження органа чи особи: відповідальність; відповідність поставленим цілям, задачам і функціям.

Компетенція (як категорія публічного права) — Це правовий засіб, дозволяючий визначити роль і місце конкретного суб'єкта в керівничому процесі шляхом законодавчого закріплення за ним певного об'єму публічних справ;

Компетенція є інтегральним результатом взаємодії компонентів:

мотиваційного що висловлює глибоку зацікавленість у даному виді діяльності, наявність особистісних смислів вирішувати конкретну задачу;

цільового пов'язаного з умінням визначати особисті цілі, порівнянні з власними смислами; складанням особистих проектів і планів; усвідомленим конструюванням конкретних дій, вчинків, які забезпечать досягнення ня бажаного результату діяльності

оріентаціітого що передбачає врахування зовнішніх умов діяльності (усвідомлення спільної основи діяльності, знання про коло реальних об'єктів; знання, вміння та навички, що стосуються кола) і внутрішніх (суб/об'єктно досвід, наявні знання, предметні і міжпредметні вміння, навички, способи діяльності , психологічні особливості і т.д.) Робота учня щодо власних сильних і слабких сторін

фунщіонального що передбачає здатність використовувати знання, уміння, способи діяльності та інформаційну грамотність як базис для формування власних можливих варіантів дії, прийняття рішень, застосування нових форм м взаємодії і т.д.

контрольного що припускає наявність чітких вимірників процесу та результатів діяльності, закріплення правильних способів діяльності, вдосконалення дій відповідно до визначеної та прийнятої мети;

оціночного пов'язаного зі здатністю до самоаналізу; адекватного самооцінки своєї позиції, конкретного знання, необхідності або непотрібності для своєї діяльності, а також методу його одержання

31. Адміністративно–правовий статус громадян: поняття, ознаки, елементи та види.

Кожний громадянин України володіє на її території всіма правами й свободами й несе рівні обов'язки, передбачені Конституцією України.

Ці конституційні положення є вихідними для адміністративно-правового статусу громадян, що визначається нормами конституційної, адміністративної й інших галузей права шляхом надання громадянам прав, свобод і покладання на них обов'язків у сфері управління, а також встановлення відповідальності громадян перед державою.

Обсяг і зміст адміністративної правоздатності визначається законами й прийнятими на їх основі актами управління, у яких містяться відповідні норми адміністративного права.

Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо. Наприклад, сімейні відносини можуть слугувати підставою для обмеження права на заняття посади у державному органі.

Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й покладені на них

обов'язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з державними органами і їхніми підрозділами й посадовими особами, а також з іншими суб'єктами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини громадян з іншими суб'єктами адміністративного права можуть виникати:

- на основі реалізації громадянами приналежних їм прав у сфері управління;

- у зв'язку з виконанням покладених на громадян обов'язків у сфері управління;

- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;

- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків.

Права громадян діляться по ступеню можливості їхньої реалізації на абсолютні й відносні.

Абсолютними, вважаються такі права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина. До них, наприклад, відноситься право громадян:

- брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;

- на вступ до загальноосвітньої школи;

- на особисту недоторканність;

Відносними є такі права, реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації в даному місці і на даний час. До них, наприклад, відноситься право громадян на вступ до вищого навчального закладу (його реалізація залежить від результатів складання вступних іспитів, наявності конкурсу); на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).

Обов’язки громадян розрізняють за таким же принципом:

Абсолютні обов’язки – це ті обов’язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства.

До таких обов’язків можна віднести: загальний обов’язок дотримуватись закону, сплачувати податки.

Відносні обов’язки – це обов’язки громадян в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ – обов’язки абітурієнта; вступ на державну службу – обов’язки, визначені Законом України про державну службу).