9. Вплив хазяїна на паразита Вплив хазяїна на паразита спрямований на пригнічення життєдіяльності паразита або його знищення. Виділяють три групи реакцій відповіді організму хазяїна:

• клітинну реакцію, що проявляється, наприклад, збільшенням розмірів клітин, де локалізуються паразити;

• тканинну реакцію, що полягає у створенні навколо паразита сполучнотканинної капсули, яка певною мірою ізолює паразита від тканин хазяїна;

• гуморальну реакцію, що є імунологічною і полягає у створенні в організмі хазяїна антитіл у відповідь на антигени, які виробляє паразит. Найбільш гостро вона розвивається на личинковій стадії паразита, оскільки личинки дрібні й тісно контактують із тканинами хазяїна, а їх антигени мають більшу активність.

Імунні реакції хазяїна виникають у відповідь на дію антигенів двох різних типів: ті, що входять до складу організму паразита, і ті, що виділяються в навколишнє середовище.

Антигени першого типу, крім тих, що входять до складу покривів, звільняються тільки після загибелі паразитів. Вони дуже різноманітні, але в багатьох, особливо в родинних форм, часто бувають подібними. Тому антитіла на такі антигени мають слабку специфічність. Антигени покривів різноманітні і специфічні. Зазвичай вони глікопротеїнової природи і на різних етапах життєвого циклу паразитів можуть змінюватися, тому імунітет до них виробляється з деякими труднощами. Антигени другого типу специфічні. Це компоненти слини кровосисних паразитів, ферменти, що продукуються різними залозами гельмінтів.

Найпростіші, що паразитують поза клітинами, вкриваються антитілами і в такому вигляді втрачають свою рухливість. Внаслідок цього полегшується їх захоплення макрофагами. У деяких випадках антитіла забезпечують аглютинацію (склеювання) паразитів, які після цього гинуть. Внутрішньоклітинні паразити в макрофагах - лейшманії, токсоплазма - у випадку активації макрофагів антитілами можуть в них перетравлюватися. Проти багатоклітинних паразитів такі механізми імунного захисту недійсні. До неушкоджених покривів гельмінтів антитіла не прикріплюються. Тому імунітет при гельмінтозних захворюваннях частковий і дієвий переважно проти личинок: мігруючі личинки червів за присутності антитіл уповільнюють або припиняють свій розвиток. Деякі типи лейкоцитів, зокрема еозинофіли, здатні прикріплюватися до мігруючих личинок. Поверхня тіл личинок при цьому ушкоджується лізосомальними ферментами, що полегшує контакт тканин з антитілами і часто призводить до загибелі. Гельмінти, що прикріплюються до стінки кишки, можуть зазнавати дії клітинного імунітету слизової оболонки. При цьому гельмінти викидаються перистальтикою кишківника у навколишнє середовище. При багатьох паразитарних захворюваннях між хазяїном і паразитом встановлюються компромісні відносини: хазяїн адаптується до перебування в його організмі невеликої кількості паразитів, а їх існування в організмі хазяїна створює імунітет, що перешкоджає виживанню личинок, які повторно потрапляють в організм хворого. Такий стан називають нестерильним імунітетом. Нестерильний імунітет запобігає посиленню ступеня інвазії: часто у випадку загибелі паразита виникають серйозні тканинні реакції, здатні призвести до смерті хазяїна. Прикладом таких реакцій є місцеві і загальні ускладнення після загибелі личинок філярій у лімфатичних вузлах і в очах, а також цистицерків свинячого ціп'яка в головному мозку. Доки паразити живі, такі реакції взагалі не проявляються. Тому здебільшого система "паразит-ха- зяїн" тривалий час залишається у рівновазі.

Різні фактори генетичної і негенетичної природи зумовлюють різну сприйнятливість організму хазяїна до паразита.

До негенетичних чинників відносять вік, характер харчування, гормональний статус, супутні захворювання тощо. Наприклад, у дітей з порушеним білковим харчуванням тяжче перебігають амебіаз, стронгілоїдоз і пневмоцистоз, а тропічна малярія, навпаки, - легше. На фоні злоякісних пухлин товстої кишки і жіночої статевої системи тяжче перебігає амебіаз і трихомоноз.

Вплив хазяїна на паразита – клітинна реакція, тканинна реакція, гуморальна реакція. Інвазійний процес – сукупність усіх захисних і патологічних реакцій організму, які виникають у відповідь на проникнення і дію збудника. Вірулентність – це ступінь патогенності паразита. Інвазійна (паразитарна) хвороба – це крайній ступінь розвитку інвазійного процесу, що проявляється певними клінічними, патолого- анатомічними, біохімічними, мікробіологічними й імунологічними ознаками.Організм хазяїна для паразита – середовище першого порядку (Є.Н.Павловський). Зовнішнє середовище, в якому існує хазяїн, – середовище другого порядку. Зовнішнє середовище впливає на паразита не безпосередньо, а через організм хазяїна. Паразитоценоз – сукупність особин усіх видів паразитів, які одночасно живуть в окремій особині певного виду хазяїна (Є.Н.Павловський). Паразитоценологія – наука про паразитоценози. Симбіоценоз – сукупність особин усіх видів організмів (віруси, рикетсії, бактерії, гриби, найпростіші, гельмінти, членистоногі) разом з організмом хазяїна. Поняття про симбіогеоценоз розробив український паразитолог

10. Епідемічний осередок, за визначенням Л.В. Громашевського, – місце перебування джерела збудника з навколишньою територією у тих межах, в яких заразний чинник може передатись оточуючим.

У конкретній епідемічній ситуації можна говорити про "сімейні осередки”, "вуличні осередки”, осередки у дитячих і медичних закладах тощо. Нові зараження можуть виникати через різні проміжки часу, які, однак, не перевищують тривалості збереження збудника поза його джерелом. Отже, осередок існує в просторі й часі. Його вважають ліквідованим лише тоді, коли в його межах повністю припиняється циркуляція збудника.

   Інтенсивність епідемічного процесу буває різною. Розрізняють три її  ступені: спорадичну захворюваність, епідемію і пандемію.    

Спорадична захворюваність – звичайний (мінімальний) рівень захворюваності, властивий конкретній інфекційній хворобі у певній

місцевості або країні. Для багатьох інфекційних хвороб вона ототожнюється з поодинокими випадками захворювання.

Епідемія характеризується значним підвищенням рівня захворюваності  порівняно із спорадичною   (у 3-10 і більше разів).

Пандемія – масове розповсюдження інфекційної хвороби, яка значно перевищує інтенсивність епідемій, що спостерігались при конкретній хворобі в історичних умовах, які склались на певній території.

Наприклад, у благополучні роки захворюваність на грип становить щоденно 1 випадок на 1000 жителів. Такий стан свідчить про епідемічне благополуччя і оцінюється як спорадична захворюваність. Під час епідемії грипу кількість хворих зростає у 5-10 разів, тобто грип уражає близько 1 %  населення. Зрідка спалахує дуже жорстока епідемія грипу, яка охоплює 25 % населення і більше, що свідчить про наявність пандемії.  

11. Трансмісивні хвороби — група паразитарних та інфекційних захворювань людини і тварин, збудники яких передаються комахами та членистоногими. Зараження відбувається при укусі комарами, кліщами, блохами тощо, при потраплянні інфікованих виділень переносників на шкіру і слизові оболонки та ін. шляхом. Розрізняють облігатно-трансмісивні хвороби, що передаються тільки специфічними переносниками (малярія, москітна гарячка, кліщовий та вошовий поворотні тифи, жовта гарячка, сезонні енцефаліти — кліщовий та комариний, шкірний лейшманіоз та ін.), та факультативно-трансмісивні хвороби, збудники яких розповсюджуються різними шляхами (повітряно-крапельним, травним, безпосередньо від людини до людини), в т. ч. переносниками (чума, туляремія, гарячка Ку).

Облігатно-трансмісивні хвороби відносять до кров'яних інфекційних хвороб, бо вхідними воротами і основним середовищем для розмноження збудника є кров та лімфа. Багатьом трансмісивних хвороб властива природна вогнищевість.

Профілактика більшості трансмісивних хвороб проводиться шляхом зменшення чисельності переносників (дезінсекція). За допомогою цього заходу вдалося ліквідувати такі трансмісивні антропонози, як зворотний тиф, флеботомна лихоманка, шкірний лейшманіоз. При природно-вогнищевих трансмісивних хворобах нерідко більш ефективними є заходи щодо зниження чисельності диких тварин - джерел збудників (наприклад , гризунів при чумі і пустельному шкірному лейшманіозі; застосування захисного одягу і репелентів; у ряді випадків - вакцинація (при туляремії, жовтій лихоманці), хіміопрофілактика (при сонній хворобі). Велике значення мають проведення меліоративних робіт, створення навколо населених пунктів зон, вільних від диких гризунів і переносників збудників трансмісивних хвороб.

12.

Найпростіші (Protozoa) - одноклітинні тваринні організми, налічують понад 65 000 видів, багато з яких паразити.

Будова: тіло найпростіших складається із цитоплазми, ядра і клітинної мембрани (тонка пелікула, що зберігає властивості живої цитоплазми, і щільна кутикула); цитоплазма диференційована на зернисту рідку ендоплазму і більш в'язку склоподібну ектоплазму; в ній знаходяться органели загального і спеціального призначення. Органели загального призначення забезпечують життєдіяльність організму і притаманні будь-якій клітині. Органелами спеціального призначення є скоротливі вакуолі, що беруть участь в осморегуляції і виділенні рідких продуктів обміну речовин, травні вакуолі, органели руху: псевдоподії, джгутики, війки. Між джгутиком і тілом найпростіших може знаходитися виріст цитоплазми - ундулююча мембрана, що є додатковою органелою руху; кількість ядер може бути від одного до декількох (однакові чи різні за формою і функцією).

Живлення: гетеротрофне, поглинання їжі шляхом фагоцитозу і піноцитозу або осмотично; міксотрофом є евглена зелена, яка на світлі живиться аутотрофно, як рослина, а в темряві - гетеротрофно.

Розмноження: безстатеве (поздовжній та поперечний поділ, множинний поділ) і статеве (кон'югація, копуляція).

У зовнішньому середовищі більшість найпростіших утворюють цисти, що забезпечує їх тривале перебування в несприятливих умовах.

Класифікація: базується на наявності певних органел руху й особливостях життєвого циклу. За новою зоологічною класифікацією (1980) найпростіші (Protozoa) є підцарством, в якому виділяють типи: Саркомастігофори (Sarcomastigophora) - мають джгутики або псевдоподії, об'єднують у підтипи Мастігофори (Mastigophora) (мають один або більше джгутиків) і Саркодові (Sarcodina) (мають псевдоніжки); Апікомплекси (Apicomplexa) - паразити, мають апікальний комплекс органел для проникнення у клітину хазяїна; Ціліофори (Сорhora) - мають війки.

13. Медична гельмінтологія – наука про паразитичних червів – гельмінтів, які є збудниками захворювань гельмінтозів.

Гельмінтози поділяються на трематодози, збудниками яких є сисуни, цестодози – викликані стьожаками, нематодози – круглими червами.

Тип Plathelminthes – ПЛОСКІ ЧЕРВИ

     Клас Trematoda (трематоди) – СИСУНИ

        Родина Fasciolidae

 Фасціола (печінковий сисун) – Fasciola hepatica

-         Жовчні протоки печінки, жовчний міхур

 Фасціола гігантська – Fasciola gigantica

-         Жовчні протоки, жовчний міхур

 Фасціолопсис – Fasciolopsis buski

-         Тонка кишка

        Родина Dicroceliidae

 Ланцетоподібний сисyн (дикроцеліум) – Dicrocoelium lanceatum

-         Жовчні протоки, жовчний міхур

        Родина Nanophyetidae

 Нанофієтус – Nanophyetus salmineola schikhobalowi

-         Тонка кишка

        Родина Paragominidae

 Легеневий сисун – Paragominus westermani

-         Розширення дрібних бронхів

        Родина Heterophydae

 Метагонімyс – Metagonimus yokogawai

-         Тонка кишка

        Родина Opisthorchidae

 Котячий сисун (опісторхіс) – Opisthorchis felineus

-         Жовчні протоки, жовчний міхур, протоки підшлункової залози

 Китайський сисун (клонорхіс) – Clonorchis chinensis

-         Жовчні протоки, жовчний міхур, протоки підшлункової залози

        Родина Schistosomatidae

 Шистосома кров’яна – Schistosoma haematobium

-         Вени сечового міхура і статевих органів

 Шистосома Менсона – Schistosoma mansoni

-         Мезентеріальні і гемороїдальні вени

 Шистосома японська – Schistosoma japonicum

-         Мезентеріальні і гемороїдальні вени

 Schistosoma intercalatum

-         Мезентеріальні вени

     Клас Cestoidea (цестоди) – СТЬОЖКОВІ ЧЕРВИ

  Ряд Pseusophyllidae

 Стьожaк широкий – Diphyllobothrium latum

 Стьожaк чайок – Diphyllobothrium dendriticum

-         Тонка кишка

  Ряд Cyclophyllidaeа

        Родина Dilepididae

 Дипілідіyм – Diphilidum caninum

-         Тонка кишка

        Родина Hymenolipididae

 Ціп’як карликовий – Hymenolepis nana

-         Цистицеркоїди – у війках тонкої кишки

-         Статевозрілі – у тонкій кишці

 Ціп’як щурячий – Hymenolepis diminuta

-         Тонка кишка

        Родина Taeniidae

 Ціп’як озброєний (свинячий) – Taenia solium

-         Тонка кишка, цистицерки – у тканинах

 Ціп’як неозброєний (бичачий) – Taeniarhynchus saginatus

-                    Тонка кишка

Геогельмінти - це черв'яки, у яких дозрівання яєць до инвазионного (заразного) стану відбувається в грунті, тобто поза організмом господаря.

14. Тип Членистоногі (Агthropoda). До членистоногих належить більш як 1 млн видів. Це найбагатший представниками тип тварин. Цьому сприяла поява ряду прогресивних ознак — ароморфозів та ідіоадаптацій, властивих цьому типу. Разом з тим у членистоногих є багато спільних ознак із кільчастими червами, що вказує на їхню філогенетичну спорідненість.

Для тварин, які належать до Типу Членистоногих, характерні:

1) тришаровість, тобто розвиток трьох зародкових листків у ембріона;

2) білатеральна симетрія;

3) гетерономна членистість тіла, яка проявляється в тому, що сегменти тіла мають різну будову і виконують різні функції;

4) злиття сегментів у відділи тіла;

5) поява чле­нистих кінцівок, що являють собою багаточленний важіль;

6) диференціація м'язів і поява смугастої мускулатури;

7) зовнішній хітинізований скелет, який захищає від впливів зовнішнього середовища і призначений для прикріплення  м'язів;

 8) порожнина тіла — міксоцель, яка утворюється під час ембріонального розвитку в результаті злиття первинної і вторинної порожнин тіла;

 9) наявність систем органів: травної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової,  ендокринної, статевої.

Внутрішня будова представників Типу Членистоногі

Травна система складається з трьох відділів: переднього, середнього та заднього, який закінчується анальним отвором. Середній відділ має травні залози.

Органи дихання. Будова їх залежить від умов життя: у водних форм —зябра, які здатні використовувати розчинений у воді кисень, у наземних — легені та трахеї, які пристосовані до ви­користання кисню повітря.

Органи виділення у різних класів побудовані неоднаково. У деяких це дуже видозмінені метанефридії (видільні залози ракоподібних), у інших видільні органи нового типу — мальпігієві трубочки (у павукоподібних і комах).

Кровоносна система. У порівнянні з кільчастими червами вона більш прогресивна у зв'язку з наявністю пульсуючого органа — серця, яке розташоване на спинному боці тіла. Проте на відміну від кільчастих червів у членистоногих кровоносна система незамкнена.

Нервова система така ж, як у кільчастих червів; складається із надглот­кового ганглія, навкологлоткових комісур, черевного нервового ланцюга. Але у членистоногих відбулося злиття нервових вузлів, особливо у головному відділі. Крім нервової системи функцію регуляції виконують ендокринні залози.

Членистоногі характеризуються численними пристосуваннями до різних умов середовища, різноманітною будовою органів дихання, живлення й руху.

Класифікація Типу Членистоногі: