1.3. Аналіз методів дослідження конкурентоспроможності підприємств
На основі вивчення літературних джерел [2, 16, 17, 20, 34, 54, 125, 158–164] і власних досліджень можна стверджувати про існування проблемного простору в дослідженні конкурентоспроможності підприємств. Це, зокрема, стосується:
1. Поняття конкурентоспроможності і міри її оцінки.
2. Джерел і способів побудови конкурентної переваги.
Наведемо характеристики такого проблемного простору:
1. Конкурентоспроможність і міра її оцінки.
Конкуренція – це основний механізм ринкової економіки. Разом з її розвитком змінювалися форми і підхід до неї як до елемента ринку. Від початку існування конкуренції, тобто разом з розвитком ринкової економіки, здійснювалися спроби її обмеження. З метою захисту ринку держава змушена була забезпечити механізм конкуренції через законне регулювання, подолання нечесної конкуренції, заохочення розвитку малих і середніх підприємств, а також вилучення монополій і так званої монополістичної практики.
З економічної точки зору, конкуренція має на меті максимізацію прибутку з продажу чи користі із закупівлі продуктів і послуг через економічних суб’єктів. Вона означає суперництво за джерела постачання в центри виробництва і трудовий колектив, а також ринки збуту. Діяльність підприємств спрямована на пошук нових ринків і збільшення своєї участі в них через виключення чи обмеження конкурентоспроможних суб’єктів.
Існує причинно-наслідковий зв'язок між конкуренцією і структурою ринку. В залежності від структури ринку, конкуренція знаходить більш чи менш сприятливі умови розвитку. Найвищого рівня конкуренції підприємство досягає в рамках монополістичної конкуренції. З появою олігополістичних структур цей рівень зменшується. Проте монополіст не повинен доводити монополістичну поведінку, оскільки існує потенційна загроза нового входу на ринок. В міру зменшення кількості суб’єктів на ринку, на стороні пропозиції зростає загроза шкідливої для економіки редистрибуції доходів і задоволення потреб споживачів (ціни, якості, доступності).
Конкурентоспроможність є елементом конкуренції, проте конкурентоспроможністю іноді називається здатність суб’єкта до конкурування. Це поняття багатозначне і релятивне. Домінує думка, що конкурентоспроможність, як теоретична категорія, є важка до застосування в дослідженні реально існуючих економічних процесів, тому що вимагає порівняння з зовнішнім оточенням, так званим конкурентним об’єктом. В результаті того, що емпіричні дослідження по відношенню до конкурентоспроможності повинні випереджати визначення міри оцінки та їх ваг, а особливо вибір методів дослідження, пристосованих до суб’єкта аналізу, багато авторів, ведучи дискусії на тему конкурентоспроможності, не дають визначення цієї категорії. Деякі з них навіть протестують проти наголошування на ролі конкурентоспроможності з приводу її окреслення, малого значення і відсутності основ з емпіричної точки зору.
Від початку системної трансформації ведеться тривала дискусія про розуміння цього поняття і підбір міри його оцінки, а також умов, які формують його зростання.
Передусім потрібно підкреслити, що конкурентоспроможність найчастіше стосується міжнародного ринку, особливо в країнах Європейського Союзу, отже, відкритої економіки, що бере участь в міжнародному поділі праці. Йдеться про закордонний ринок, в якому виступає дана країна, підприємство, товари, марки. Наприклад, конкурентоспроможність окреслюється здатністю виробляти продукцію, яка витримає тест міжнародної конкурентоспроможності.
Існує також думка, що успіх на певному закордонному чи глобальному ринку визначає попередній виграш конкурентної боротьби на локальному ринку: державному і регіональному. Тому на такому ринку також спочатку треба здобути конкурентну перевагу і високу позицію. Отже, треба розрізняти конкурентоспроможність із врахуванням локального ринку.
Інше визначення поняття конкурентоспроможності стосується його суб’єкта, яким може бути держава, галузь, група держав, макрорегіон, організаційний елемент, тобто підприємство, установа, товар чи послуга. Таким чином, можна стверджувати, що конкурентоспроможність має багаторівневий характер.
В багатьох публікаціях підхід до визначення конкурентоспроможності випливає безпосередньо із способів вимірювання такого явища. Наприклад, в роботі [87, с. 336] “міжнародна конкурентоспроможність державної економіки” визначається як “її цінова і позацінова конкурентоспроможність”. Схожою є позиція, що конкурентоспроможність підприємства означає прибутковість його продукції, вищу від обов’язкової процентної норми і значні шанси довготривалого розвитку, а також як результат схильності підприємства до технологічних, технічних і організаційних інновацій, що дають можливість отримання відповідних переваг і, як результат, домінування в даній галузі виробництва.
Конкурентоспроможність є ціннісним поняттям, що окреслює певний очікуваний стан, характерними рисами якого можуть бути, наприклад:
продаж продукції за кордоном з прибутком для держави;
здатність утримувати і навіть збільшувати частку ринку;
здатність стабілізувати розвиток за певний період.
Конкурентоспроможність можна визначити як здатність виробляти товар, ціна якого, якість і інші особливості є більш привабливими, ніж відповідні характеристики товарів, що пропонуються конкурентами.
Наслідком зацікавленості конкурентоспроможністю було стимулюван-ня прагнень до визначення показників її виміру. Найбільш відомий показник конкурентоспроможності, опублікований в “Global Competitiveness Report”, базується на наступному визначенні [36, с. 12]: “Конкурентоспроможність – це здатність народного господарства досягати динамічного економічного зростання через характерну політику, інституції та інші характерні риси”.
Серед існуючих поглядів домінує розуміння поняття конкуренто-спроможності як динамічного процесу, в якому виступають елементи результату і діяльності. На рівні країни вона ототожнюється з макроекономічними результатами, а також високою поглинальною, адаптаційною та інноваційною здатністю по відношенню до міжнародного оточення. Можна виокремити дві основні течії досліджень.
В першій (за Портером) конкурентоспроможність визначається ефективністю господарювання [88, с. 71], представники другої експонують зв'язок із закордонною торгівлею (спеціалізація). Однак, важко також не погодитися з тим, що конкурентоспроможність економіки – це значно більше, ніж конкурентоспроможність її економічних (господарюючих) суб’єктів, вимірювана ефективністю господарювання [89, с. 77–90]. Це залежить від умов макрооточення і особливо його інституцій, закону, політики, що формуються державою, та від особливостей підприємств, діяльності на фінансових ринках та розміру трансферу капіталу. Певна частина економіки має взагалі неконкурентний характер в результаті внутрішньогалузевого розвитку (всередині організації).
Розглядаючи конкурентоспроможність на мезо- і мікрорівнях, варто підкреслити динамічність підприємства і здатність втілювати і поглиблювати сучасні технології, успішність господарювання, якість продукції.
Конкурентоспроможність як мікроекономічна категорія, багатогранно сприймається в зв’язку з суб’єктом економіки, його потенціалом, можливостями і вміннями, а також структурою ринку і стратегічними можливостями. При цьому виділяють основну і ключову конкуренто-спроможність [90, с. 44].
Перша охоплює процеси і системи, які дають підприємству позицію лідера галузі, і пов’язана з умінням збільшувати підприємством споживчу вартість, прийняту клієнтом. Натомість, друга ототожнюється з уміннями, необхідними для здобуття тривалої конкурентної переваги на даному ринку, і не співпадає з основною конкурентоспроможністю, в склад якої входить операційна і системна конкурентоспроможність.
Операційну конкурентоспроможність визначають як конкретно технічні вміння, які є важливими з точки зору функціонування на певному ринку. Це може стосуватися технологій дистрибуції (розподілу), логістики, контролю тощо.
Системна конкурентоспроможність – це діяльність, що виконує підприємство в сфері загальної і витратної ефективності. Вона охоплює гарантію якості та підвищення вартості інноваційності. Гарантія якості пов’язана з політикою бездоганності, а також надійності, яка стосується якості продукції підприємства, методів роботи та управління. Така система впливає на зростання загальної ефективності підприємства, а також витратної ефективності. Вирішальну роль відіграє тут управління якістю в усьому циклі забезпечення – виробництва – збуту. Підняття цін полягає у введенні в дію процесів визначення якості виробленої продукції і послуг, з погляду на очікування виробником технічних параметрів, інноваційності, безпеки, тобто це елементи які до цього часу становили конкурентні риси.
Таким чином, конкурентоспроможність підприємств розуміється як:
процес, в якому учасники ринку, прагнучи реалізації своїх інтересів, роблять спроби представити корисніші від інших пропозиції цін, якості чи інших рис, що впливають на процес укладання угоди;
здатність підприємства до стабільного розвитку в тривалій перспективі, а також прагнення до утримання і збільшення частки ринку;
здатність до підтримання власної системи намірів, мети чи вартості;
здатність до збільшення підприємством внутрішньої ефективності функціонування через зміцнення і покращення позиції на ринку;
здатність до проектування, виробництва і продажу товарів, ціни яких, якість та інші особливості привабливіші від відповідних ознак товарів, пропонованих споживачам;
вміння досягати і/чи утримувати конкурентну перевагу;
суперництво і співпраця, що одночасно призводять до освоєння важливих технологій, потреб та вимог клієнтів.
В світлі дискусій над неоднозначністю визначення конкурентоспроможності і спроби оцінити її, варто наголосити, що теоретичні показники вимірювання конкурентоспроможності ширше визначені, ніж практичні можливості їх застосування. Особливо це стосується кількісних мір, пов’язаних з доступністю даних.
В оцінці конкурентоспроможності країни застосовуються більш спрощені міри, або розширені, часткові, що дають всебічні результати господарювання, як здатність до переформування ресурсів в конкурентну продукцію, з метою покращення якості життя на тривалий час. Це наступні міри:
а) макроекономічної ефективності: темп економічного зростання, зростання реальних доходів населення, сальдо рахунку поточних оборотів платіжного балансу, рівень інфляції, норма безробіття тощо;
б) ті, що стосуються закордонної торгівлі: роль вартості експорту, сальдо балансу закордонної торгівлі.
Поодинокі міри не відтворюють реального рівня конкуренто-спроможності, тому важливим є комплексний аналіз в певній системі ваг. Прикладом такого підходу є метод, застосований в доповідях, опублікованих міжнародним Інститутом Розвитку Управління спільно з світовими економічним форумом [36]. Конкурентоспроможність 49 держав там оцінили за 286 критеріями, зібраними в 4 групи: макроекономічна ситуація (68 критеріїв), успішність урядової політики (84 критерії), інфраструктура (74 критерії) і ефективність бізнесу (60 критеріїв). В попередній період кількість критеріїв була більшою і нараховувала 381 критерій, поділений на 8 груп – названі чинниками конкурентоспроможності.
Однак існує низка критичних зауважень до такого способу вимірювання через зведені показники. З погляду на потребу застосування багатокритеріального оцінювання пропонується конкурентоспроможність назвати сукупністю факторів під назвою Загальної продуктивності факторів (TFP – Total Factor Productivity) [91, с. 318].
Цей показник формується технологічними змінами чи зростанням капіталу знань. Зростання TFP охоплює зміни установ, зростання еластичності продукції і умов ринку, зростання якості і продуктивності публічних надбань, надання послуг, зростання якості політики уряду. Іншими словами, це широке розуміння конкурентоспроможності. Однак підрахування TFP є важким, коли потребує детального вимірювання вартості підприємства. Особливо визначення цього показника може бути сильно ускладнене зовнішнім оточенням країни. Інтерпретація рівня TFP може бути кропіткою, коли чинники конкурентоспроможності не повинні враховуватися одночасно.
На мікрорівні, тобто при оцінюванні конкурентоспроможності суб’єктів господарювання, беруться до уваги показники мікроекономічної ефективності. Це результати фінансово-економічної діяльності, а також джерела побудови потенціалу конкурентоспроможності (інновації, інвести-ції) і способи формування мікросередовища. Вони окреслюють позиції підприємства на ринку, тобто його роль і фінансову спроможність та можливість утримання тривалої переваги по відношенню до конкурентів.
До основних методів оцінки конкурентоспроможності підприємств можна віднести наступні: факторний аналіз; аналіз ієрархій; метод вивчення корпоративного профілю; концепція ланцюга вартості; аналізу фінансової та виробничої ефективності підприємства; матричний метод, розроблений Бостонською консалтинговою групою; метод, що ґрунтується на SWOT – аналізі або аналізі ринкових стратегій конкурентів, метод, заснований на оцінці конкурентоспроможності товарів підприємств; метод оцінки за теорією ефективної конкуренції [163, 161, с. 11]. Серед методів визначення показників конкурентоспроможності підприємств виділяють вимірювальні, розрахункові, експертні, соціологічні, експериментальні та реєстраційні [162, с. 42–43]. Більшість методів оцінки конкурентоспроможності організацій ґрунтуються на застосуванні коефіцієнтів для аналізу виробничого, фінансового, інвестиційного потенціалів [164, с. 54].
В роботі [160, с. 22] запропоновано два варіанти алгоритму аналізу, що ґрунтуються на різних типах інформаційного забезпечення: параметричний аналіз на сонові якісної інформації та рейтингова оцінка з використанням фінансової звітності, звітів управлінського обліку та опитування експертів.
З метою типізації та узагальнення виділено наступні основні підходи до оцінки рівня конкурентоспроможності підприємств [165, с. 54]:
– опис конкурентної боротьби;
– узагальнення думок експертів;
– оцінка конкурентоспроможності підприємств по конкуренто-спроможності товару;
– розрахунок інтегрального коефіцієнта по фінансових і техніко-економічних показниках;
– аналіз прибутку, грошових потоків і вартості бізнесу.
Узагальнюючи, зауважимо, що по відношенню до конкуренто-спроможності і міри її оцінки, залишаються відкритими такі проблеми, як:
уточнення визначення з погляду на брак загального схвалення;
спосіб вимірювання її рівня через верифікацію різних методів;
визначення способів покращення мікроконкурентного стану в країнах, що проходять системну трансформацію;
методи визначення різниці мікроекономічної ефективності між конкурентами.
Наступні відзначені особливості стосуються вибору застосованих методів визначення конкурентоспроможності (елементів її структури). Тут виступає пристосування методів з різних наукових дисциплін, особливо стратегічного управління, маркетингу та економетрії. Застосовують одночасно методи багатьох критеріїв, багатофакторні та спрощені (наприклад, роль на ринку, рентабельності капіталу).
Зазначені методологічні відмінності стосуються еволюції не тільки поняття конкурентоспроможності, але й застосовуваних методів її визначення.
В європейських країнах, що перебувають на етапі системної трансформації, звертаються до кількісних та якісних методів, особливо обумовлених в конкурентоспроможності традиційних чинників. Це частково пов’язано з обмеженою можливістю і витратами на отримання даних, необхідних для оцінки стану та динаміки конкурентоспроможності суб’єктів господарювання, що спираються на методи багатьох критеріїв. У високорозвинених країнах домінуючу роль відіграють кількісні методи.
В процесі дослідження якісних аспектів конкурентоспроможності застосовується анкетний (опитувальний) метод. У пошуку більш точних, однорідних відповідей щоразу частіше використовується методи оцінки експертів.
У пропонованому дослідженні оцінка та визначення на її основі шляхів підвищення конкурентоспроможності підприємств харчової промисловості здійснюються з використанням кластерного аналізу, факторного аналізу та концепції ланцюга вартості.
Застосування кластерного аналізу обумовлюється дослідженням різноманітних типів підприємств харчової промисловості з урахуванням множини параметрів. Під кластерним аналізом розуміють формування множини обчислювальних процедур, що використовуються при класифікації об’єктів. Класифікація підприємств та споживачів за різними критеріями і параметрами є надійною основою розуміння ринку і дозволяє, зокрема, розробляти ефективні маркетингові технології просування продукції на виділених сегментах ринку.
Автором вибрано в якості критерію кластеризації досліджуваних підприємств харчової промисловості показник їх конкурентоспроможності.
Конкурентоспроможні підприємства не розподіляються рівномірно в ринковій економіці, а, як правило, пов’язані в кластери, причини виникнення яких безпосередньо пов’язані з детермінантами конкурентної переваги і є проявом їхнього систематичного характеру [80].
При формуванні кластеру підприємства здійснюють одне на одного взаємний вплив, що стимулює їх розвиток і, як наслідок, призводить до розробки нових шляхів у конкуренції і породжує нові можливості. Кластер може бути засобом для подолання замкнутості, інертності, негнучкості окремих підприємств, а також змов між суперниками, які зменшують або повністю блокують сприятливий вплив конкуренції і появу нових конкурентоспроможних підприємств.
Наявність кластерів сприяє покращенню обміну інформацією й підвищенню ймовірності появи нових підходів до формування конкурентних стратегій на ринку.
Застосування факторного аналізу при кластеризації дозволяє зменшити розмірність задачі кластеризації, а також визначити семантики сформованих кластерів. Крім цього застосування факторного аналізу в рамках технології кластеризації обумовлено його можливостями як інструмента вивчення і пояснення зв’язків, що існують між вихідними змінними, та можливістю чисельної оцінки таких зв’язків.
2. Джерела і способи побудови конкурентноспроможної переваги.
Досі немає певного консенсусу щодо розуміння категорії конкурентної переваги підприємств. Причиною цього може бути підпорядкування визначення поняття певній меті дослідження. Оскільки в науковій літературі конкурентна перевага підприємств визначається неоднозначно, то можна аналізувати і описувати її джерела без визначення самого поняття, якого вони стосуються.
Зацікавленість конкурентною перевагою теоретиків, аналітиків, стратегів виникла тому, що вона є основою тривалого процесу формування і перетворення вартості на більшому рівні, ніж це вдається конкурентам, якщо вона є джерелом кращих результатів підприємства від конкурентів і має важливе значення для стратегії підприємства і можливості конкурування.
Найчастіше вважається, що конкурентна перевага означає краще пристосування підприємства на ринку по відношенню до конкурентів. Водночас краща адаптація підприємства на ринку становить тільки передумову досягнення нею конкурентної переваги. Вона перетворюється в перевагу тільки тоді, коли стає субститутом витрат. Тут йдеться про кращу ефективність діяльності в порівнянні з конкурентами, що дає можливість більшого рівня реалізації очікувань інвесторів, кадрів управління і працівників [92, с. 2].
В результаті суть конкурентної переваги зводиться до того, що підприємство робить щось краще, завдяки чому досягає кращих результатів. При цьому розрізняють ринкову перевагу, на формування якої мають вплив клієнти, і конкурентно залежну від “механізму” ізоляції. Ринкова перевага підприємства, що досягається застосуванням інструментів конкурування, не завжди означає володіння конкурентною перевагою, яка пов’язана з перевагою ресурсів і проявляється в досягненні підприємством результатів. Вважливим є, щоб основою застосування таких інструментів була важка для наслідування конкурентна перевага.
Інакше виступає визначення переваги як здатності до реалізації стратегії конкурентоспроможності підприємства, яка полягає в досягненні і утриманні конкурентної переваги. Передусім, вона ототожнюється з поняттям конкурентоспроможності. Конкурентним на ринку може бути тільки підприємство, що володіє конкурентною перевагою в певному місці, у певний час (статичне затримання), а також вмінням здобувати і підтримувати (зміцнювати) цю перевагу (динамічне затримання).
Досягнення тривалої конкурентної переваги в ринковій економіці є умовою функціонування підприємства тривалий період. Конкурентна перевага може бути досягнута у зв’язку з оточенням в результаті пристосування до нього краще, ніж конкуренти через внутрішні джерела, що виникають з ресурсів підприємства і його вмінь. Структура ринку, на якому працює підприємство, здійснює тиск, на який воно мусить результативно реагувати, щоб досягнути кращої позиції. Це реакція пристосування обіймає сферу постачання, збуту, технологію, організаційні і майнові форми тощо. Реалізація внутрішніх джерел переваги вимагає виділення потенціалу конкурентоспроможності серед його споживачів в ефективний спосіб. Для цієї мети необхідними є такі умови:
спостереження споживачами важливих відмінностей підприємства по відношенню до інших;
ця відмінність є результатом використання переваг;
відмінність, як і переваги, є довготривалою.
Відмінності між підприємствами помітні на ринку і повинні бути віддзеркалені в чомусь, що становитиме критерій вибору, зробленого споживачами. Таким критерієм є користь (споживча цінність), яку хоче отримати покупець, купуючи продукт/послугу. Оскільки споживча цінність (користь), оцінювана споживачами, відрізняється у різних сегментах і ринках діяльності, джерела конкурентної переваги не мають універсального характеру.
Різна величина впливу джерел внутрішніх переваг проявляється на оточенні, що має важливе значення при формуванні стратегії розвитку. Вона може бути значною чи мало важливою. Підприємство у формуванні переваги шукає реальні джерела, які будуть надійними, унікальними та винятковими. При цьому інші критерії не обмежують простору пошуку джерел переваг (наприклад, матеріальність, динаміка, відкритість і кількість джерел). Пошук і формування джерел конкурентної переваги, а також їх утримання повинні бути адекватними стратегічній меті. По відношенню до цього повинно бути сприятливе оточення, що створює шанси і економічну безпеку в галузі, яка полягає в побудові спеціальної позиції через кращі зв’язки з оточенням (держава, клієнти, конкуренти, постачальники).
Зв’язок між джерелами переваги та їх інтегрованим впливом на конкурентну перевагу підприємства запропоновано на рис. 1.2.
М.Портер вирізняє два типи переваги, зокрема вартісну перевагу і диференціацію. Існуючий характер переваг економічних суб’єктів є основою визначення типу стратегій конкурування, тобто стратегії вартісного лідерства і диференціювання. Цікаву концепцію типів конкурентної переваги підприємства запропонував К.Облой. Автор приймає для аналізу 4 базові переваги [93, с. 3]:
природну позицію,
зв’язок між ціною та якістю,
систему послуг, що збільшує цінність (вартість) заміни,
систему обслуговування, що формує високі бар’єри входу.
Перевага зв’язку ціни з якістю проявляється в можливостях збільшення рентабельності діяльності через зростання рівня цін в результаті збільшення попиту. Джерелом цього є підвищення якості функції продукту/послуги.
Наступний тип переваги має свої джерела в достатньому виборі споживачів і виходу проти їх очікувань, у формуванні довготермінових зв’язків між постачальником і замовником (інвестування), розв’язання проблем замовників через пристосування пропозицій продукції/послуги, спираючись на визначення очікувань і потреб. Наступне джерело такої переваги знаходиться в активності післяпродажних послуг з використанням побудови міцних бар’єрів, що стосуються змін постачальника через клієнта. Тип переваги розуміється, на думку К.Облоя, як “побудова вхідного бар’єру”, і базується на позитивному зворотному зв’язку. Його джерело – формування і контроль різних стандартів (наприклад, якості).
Рис. 1.2. Джерела і типи конкурентоспроможної переваги підприємства
Основою конкурентної переваги, як уже згадувалось, є її джерела. Природним джерелом переваги є локалізація, тобто доступ до ресурсів та патентів і їх контроль.
Маючи на увазі конкуренцію конкурентоспроможності, в динамічному зв’язку, можна стверджувати, що сучасне середовище, змінне і складне також в структурному сенсі, спонукає відхід від побудови джерел переваг внутрішніх з екстенсивного простору (сучасні високі технології у виробництві і організації). Джерела конкурентної переваги все ж таки еволюціонують від простоти до складності і модифікацій, важкості у привласненні і наслідуванні. Їх втілення і використання вимагає вищої кваліфікації менеджерів і працівників. Це перехідний процес від кількісних до якісних визначників конкурентоспроможності.
Побудова останніх вимагає довшого часу і зміни інструментів впливу держави з боку попиту в напрямку пропозиції, особливо в період формування наукової інфраструктури (дослідження, формування, навчання), інформаційної бази, договірних процедур та мережі координації діяльності підприємств (формування регіональних інструментів, територіальних сполучень) з неієрархічною структурою.
Зовнішні джерела переваги підприємства можуть бути наступними: доступ до факторів виробництва, природні умови (носії енергії, ґрунти, поклади, клімат) та легалізація.
Конкурентна перевага становить проблему в економічних дослідженнях з огляду на:
1) часте узагальнення цього поняття без віднесення до предмету дослідження (підприємство, ринок, розділ, галузь, продукт, послуга, економіка);
2) незрозуміле розрізнення причинно-наслідкового зв’язку в подальшому вживанні понять конкурентної переваги, конкурентної позиції та джерел переваги і чинників успіху;
3) відносний характер цієї категорії (в стосунку до лідера, або виробничого конкурента чи ідеальної моделі);
4) реконструкція оточення, що створює можливість відтворення, визначається новими джерелами.
Це призводить до того, що досліджуючи інтегровану конкурентну перевагу, її джерела та типи, з погляду на обмежену доступність даних, застосовуються суб’єктивні методи, які дають розрізнену оцінку результатів. На їх основі формуються різні пропозиції, в залежності від рівня знань і досвіду.
З економічної точки зору, суть проблеми конкурентної переваги підприємств передбачає індивідуальний підхід при окресленні різних дистанцій, асиметрії чи прогалин в порівняльних дослідженнях. Джерел конкурентної переваги може бути дуже багато, зовнішнє їх спостереження чи результати досліджень, отримані методом опитування, можуть бути неповними. Водночас експертні методи, які слугують для поглиблення результативності, мають обмежений вплив на якість результатів. Це вимагає проведення спільного аналізу з підприємствами, хоча б етапу аналізу техніки дослідження і пошуку достовірних кількісних даних дослідниками [40].
Цілісний дослідницький підхід до аналізу конкурентоспроможності підприємств охоплює так званий “ланцюг елементів конкуренто-спроможності”, в склад якого входять наступні ланки: конкурентна позиція, інструменти конкурування, конкурентоспроможна перевага та потенціал конкурентоспроможності. Найчастіше вихідним пунктом досліджень є встановлення наслідків, а потім визначення причин, однак застосовують і зворотній напрям аналізу чи досліджень. Це стосується досліджень конкурентоспроможності на мікро- і макрорівнях.
Основу відмінностей в методиці таких досліджень формують прагнення одних дослідників до понятійної систематизації, основою якої є попередні емпіричні дослідження (власні чи запозичені), що беруть до уваги реальність, а інших – до опису перспектив конкурентоспроможності на основі прийнятих передумов. У другому випадку маємо зв’язок з потенційною конкурентноздатністю, основою якої є прогнозовані зміни середовища, особливо технологічного, потреб клієнтів, норми і вартості.
Відмінності в методиці досліджень економістів виникають також з прийняття змінних умов побудови конкурентної переваги. Тут йдеться про джерела переваги, що можуть походити ззовні, особливо зі сформованої структури сектору, і з середини підприємства, тобто зі стану способів побудови потенціалу конкурентоспроможності.
Висновки до розділу І
1. Конкурентоспроможність підприємства передбачає ефективне використання власних та залучених коштів завдяки стратегічним діям, які дають можливість збільшувати прибутковість підприємства і зміцнювати його ринкові позиції. Конкурентоспроможність підприємства можна аналізувати одночасно як в контексті конкуренційних переваг, так і ланцюгу причинно-структурних зв’язків, які надають можливість поглиблення наших знань про умови, причини і механізми, завдяки яким підприємство має конкурентні переваги.
2. Джерела конкурентної переваги підприємства визначаються діями, які мають місце в процесі проектування, виробництва, маркетингу, продажу і популяризації своєї продукції. Кожна з цих дій може в певний спосіб формувати реляційну позицію підприємства в зоні вартості чи формувати підстави для диференціації. Аналіз джерел конкурентної переваги вимагає систематичного методу досліджень усіх дій підприємства. Застосування такого аналізу допомагає дослідити ланцюг вартості, виокремлення в якому стратегічно важливих дій підприємства дає змогу відслідковувати рух коштів та існуючі чи потенційні джерела диференціації.
3. Ланцюгом вартості називається сукупність виокремлених дій, таких як виробництво, доставка, дистрибуція і маркетинг. Підприємства можуть приймати різні рішення щодо цих дій, оскільки самі хочуть залишатися на заангажованих позиціях. На рівень вертикальної інтеграції підприємства вказує кількість стадій ланцюга вартості, від яких підприємство є заангажованим. Чим більше таких стадій, тим вищим є рівень вертикальної інтеграції і навпаки, чим менше, тим нижчим буде рівень. Ця кількість не є сталою в часовому вимірі і може збільшуватись чи зменшуватись.
4. Вертикальна інтеграція є однією з форм управління, яка відіграє важливу роль при виборі підприємством механізму управління економічним обміном. Кожне підприємство стоїть перед проблемою вибору найбільш ефективної форми управління економічного обміну. Обрана форма управління є для підприємства вигідною тоді, коли одержані за її допомогою прибутки є більшими за витрачені кошти. Виділяють три окремі форми управління: ринкову, посередницьку, ієрархічну (вертикальна інтеграція).
5. Концепція ланцюга вартості базується на вертикальній інтеграції усіх його ланок, починаючи від постачальника і закінчуючи покупцем. Відноситься це і до одного підприємства, як зрештою і до системи вартостей, тобто ланцюга підприємства і ланцюга постачальників, дистриб’юторів і покупців. Ланцюгу вартості одного підприємства не вистачає певного виду можливостей щодо збільшення вартості, деякі дії, що впливають на кінцеву вартість для покупця, здійснюються суб’єктами поза підприємством. Цілісна система вартості формується – окрім власного ланцюга вартості підприємства – з ланцюгів вартості інтегрованих постачальниками угод та ланцюгів вартості інтегрованих покупців і дистриб’юторів. Кожне підприємство може становити будь-яку частину цілісної системи.
6. Механізм вертикальної інтеграції дає змогу реалізувати координацію обов’язкових дій для зростаючого технічного комплексу, що характеризує промислове підприємство. Ланцюги вартості дозволяють організувати спеціалізовані людські і фізичні активи, необхідні для пошуку сфери поширення корисності. Вартість може стати потужним конкурентним бар’єром.
7. Цілісний дослідницький підхід до аналізу конкурентоспроможності підприємств охоплює так званий “ланцюг елементів конкуренто-спроможності”, в склад якого входять наступні ланки: конкурентна позиція, інструменти конкурування, конкурентоспроможна перевага та потенціал конкурентоспроможності. Найчастіше вихідним пунктом досліджень є встановлення наслідків, а потім визначення причин, однак застосовують і зворотній напрям аналізу чи досліджень. Це стосується досліджень конкурентоспроможності на мікро- і макрорівнях.
8. Методики досліджень конкурентоспроможності відображають прагнення до понятійної систематизації, основою якої є попередні емпіричні дослідження (власні чи запозичені), до опису перспектив конкуренто-спроможності на основі прийнятих передумов. Відмінності в методиці досліджень полягають у прийнятті змінних умов побудови конкурентної переваги, зокрема, врахування джерел переваги, що можуть походити ззовні, особливо зі сформованої структури сектору, і з середини підприємства, тобто зі стану способів побудови потенціалу конкурентоспроможності.
Результати даного розділу висвітлені в статтях [1, 22, 38, 40].