2. Інвестиційні функції

Залежно від того, які фактори визначають величину інвестиційного попиту⁵, інвестиції поділяються на індуційовані та автономні.

І. Індуційовані інвестиції залежать від фактору доходу. Як відомо, по мірі зростання доходу, зростає і попит на блага, а це, у свою чергу, спричиняє ріст індуційованих інвестицій (бо підприємці, вкладаючи інвестиції у бізнес (реальні інвестиції), намагаються створити ще більшу кількість продукції, щоб задовольнити попит). Щоб визначити скільки потрібно індуційованих інвестицій на розширення виробництва в такому обсязі, щоб задовольнити попит, який зріс, необхідно знати прирісну капіталоємність продукції (а) – коефіцієнт, який показує, скільки одиниць додаткового капіталу/інвестицій (ΔІ) необхідно для виробництва додаткової одиниці продукції (ΔВВП або ΔY). Коефіцієнт прирістної капіталоємності продукції також ще називають акселератором та розраховують за формулою:

.

При заданому а величину індуційованих інвестицій можна визначити за формулою:

При рівномірному збільшенні НД (Y) обсяг І_інд – постійний. Якщо Y зростає із змінною швидкістю, то обсяг І_інд – коливається (збільшується чи зменшується). У випадку скорочення Y – І_інд стають від’ємними. Це означає, що попит на продукцію впав, підприємці недоотримали прибутки, а це, в свою чергу, призводить до ще більшої експлуатації ними наявного капіталу (подальшого його зношування), унеможливлює здійснення підприємцями інвестицій на часткове чи повне відновлення зношеного (амортизованого) капіталу. Обсяг від’ємних індуційованих інвестицій не може бути більшим за розмір амортизації:

.

ІІ. Автономні інвестицій – здійснюються підприємцями і при незмінному НД (Y), відповідно, і незмінному сукупному попиті на блага. Такі інвестиції частіше за все стають причиною зростання НД, але їх здійснення не є наслідком зростання НД, і тому вони називаються автономними. Автономні інвестиції залежать від тих чинників (факторів), які впливають на ефективність (прибутковість) капіталовкладень.

Існують два ланцюги пояснень інвестиційного попиту на автономні інвестиції, представлені в так званих кейнсіанській і неокласичній функціях автономних інвестицій (табл. 8.3). Спільне в них те, що інвестиційні рішення приймаються на основі співвідношення граничної вигоди та граничних витрат.

Граничною вигодою від інвестицій у кейнсіанській функції являється очікувана норма чистого прибутку (R^*), яку інвестор сподівається отримати, а у неокласичній функції – гранична продуктивність капіталу (МРК), якої прагне досягти підприємець, максимізуючи прибуток.

Граничними витратами в обох функціях є процентна ставка, тобто витрати на залучення кредиту.

Таблиця 8.3

Основні інвестиційні функції

Кейнсіанська функція автономних інвестицій	Неокласична функція автономних інвестицій
Вирішальним психологічним фактором при визначенні обсягів інвестицій є песимізм чи оптимізм інвестора щодо значення показника R*. , де: Yоч. – очікуваний чистий прибуток, тобто той, на який сподівається інвестор, після вкладання грошей в реальний капітал; 1 – 100%, що символізує величину капіталу; r – процентна ставка, за якою позичається капітал. Песимістичний проноз щодо R* веде до того, що серед усіх можливих варіантів інвестиційних вкладень підприємець вибере найбільш надійний – це купівля державних облігацій, які гарантовано принесуть йому прибуток (1+r). Тому ставку процента (r) по державним облігаціям можна розглядати в якості нижньої межі R* для вкладень в реальний капітал, його граничну ефективність, тобто коли R* = r. В реальний капітал підприємці інвестуватимуть, якщо R* > r	Підприємці вдаються до інвестицій для того, щоб довести обсяг наявного у них капіталу до оптимальних розмірів (рис. 4). Оптимальним є такий розмір капіталу (К), який забезпечує максимальний прибуток. А прибуток досягає максимуму коли гранична продуктивність капіталу дорівнює граничним витратам його використання (МСК), тобто МРК = А+r, де: , де ΔІ – приріст інвестицій (фактично теперішня ціна одиниці заново вкладених інвестицій в основний капітал); ΔY – дохід на одиницю заново вкладених інвестицій, який можна очікувати на протязі всього строку служби цієї одиниці основного капіталу; А – норма амортизації, що визначає розмір зносу капіталу; r – процентна ставка, що являє собою альтернативні витрати використання ресурсів в якості капіталу.

Пояснюючи рис. 8.4, слід виходити з того, що оптимальним є такий розмір капіталу, який при існуючій технології забезпечує максимальний прибуток. Із мікроекономіки відомо, що прибуток фірми досягає максимуму, коли гранична продуктивність капіталу ( ) дорівнює граничним витратам його використання, тобто МРК=МСК. В умовах досконалої конкуренції граничні витрати використання капіталу (МСК) = r+A, де r – ставка відсотка по фінансовим активам, що являє собою альтернативні витрати використання ресурсів в якості капіталу; А – норма амортизації, що визначає розмір зносу капіталу. Відповідно, прибуток максимальний, коли МРК= r+A. Крім того, як видно з рис. 8.4., крива граничної продуктивності капіталу має спадний характер, що тісно ув’язується із законом спадної віддачі змінного ресурсу.

Рис. 8.4. Визначення оптимального розміру капіталу, що використовує фірма

Інвестиції в житлове будівництво - це витрати на будівництво нового житла і реконструкцію наявного житла. Такі інвестиції знаходяться в прямій залежності від ціни, яка встановлюється на ринку наявного житла. Чим вища ціна житла, тим вище прибутковість його будівництва, тим більше мотивація до інвестування в житлове будівництво. Ціна залежить від попиту. Тому чинники, що впливають на попит на житло, є чинниками інвестицій в житлове будівництво. До таких чинників відносяться:

- сукупний дохід (ВВП),

- чисельність населення,

- реальна процентна ставка.

Інвестиції в житлове будівництво є зростаючою функцією від ВВП і чисельності населення та спадною функцією від реальної процентної ставки.

Інвестиції в запаси - це зміна величини товарних запасів. Такі інвестиції є зростаючою функцією від обсягів виробництва і спадною функцією від реальної процентної ставки. Крім того, інвестиції в товарні запаси є вимушеною реакцією фірм на сукупний попит, тобто, якщо фірми, розрахували свій випуск на певну очікувану величину сукупного попиту, а він виявився меншим, то частина виробленої продукції залишається нереалізованою, поповнюючи тим самим запаси фірм. Отже, інвестиції в запаси здійснюються самими фірмами і пов’язані із прорахунками у випуску. В період економічного підйому, інвестиції в запаси скорочуються, оскільки сукупний попит зростає швидшими темпами, ніж виробництво, а значить фірми розпродують усі свої запаси.