55. Литература рубежа XX-XXI веков: общий характер и тенденции

Після Другої світової війни 1939–1945 рр. суспільно-історична ситуація ще більше ускладнюється. Починається період «холодної війни» – протистояння політичних блоків, що поділили світ навпіл; відбувається розпад колоніальної системи внаслідок визвольних рухів у країнах «третього світу»; здійснюється поступова трансформація капіталізму в «суспільство споживання»; зникає «світова система соціалізму»; розвиток комп’ютерів і засобів комунікації, з одного боку, руйнує межі між націями й класами, з другого – поглиблює самотність людини.

У період 50–60-х років ХХ століття як своєрідна кульмінація модернізму народжуються нові течії алітератури: «драма абсурду» і «новий роман». Поява французького «нового нового роману», який будувався на нових поетикальних принципах, ознаменувала розвиток нового напряму – постмодернізму.

Водночас 60-ті – це роки розвитку неоавангарду, що формувався в умовах руху «нових лівих» – войовничої молодіжної опозиції, яка різко критикувала західну цивілізацію. Апофеозом цього руху стали студентські барикади в Парижі (травень 1968 року), а логічним завершенням – хвиля тероризму. Руйнація основ капіталізму ототожнювалась із руйнацією художньої мови і здійснювалась засобами, які впровадив авангард 10–20-х років. Хеппенінги, демонстрація сексуальної свободи, вуличний театр, конкретна поезія тощо – основні форми мистецтва «неоавангарду», головним ідеологом якого був німецький філософ Г. Маркузе. У США ця декада позначена виникненням різноманітних визвольних рухів: за емансипацію жінок, за права темношкірих, екологічний рух, рок-музика, психоделічний рух, хіпі, йіппі.

Як реакція на елітарність модернізму в Америці народжується Поп-арт, комерціалізована модерністська течія, яка поєднала авангардистську епатажність з рисами масової культури. Починаючи з середини ХХ століття набирають сили постмодерністські тенденції, які формуються в 70–80-ті роки в літературний напрям постмодернізму.

Постмодернізм, як новий феномен, що з’явився після модернізму, почав теоретично осмислюватися також у 70-х роках. Але остаточно визначити хронологічні межі літературного постмодернізму стає дедалі складніше. Якщо розуміти літературний постмодернізм як специфічний «стиль письма», то постмодерністські риси виявляються вже в оповіданнях Х. Л. Борхеса 1940-х рр., романі Дж. Джойса «Фіннеґанів спомин» (1939), творах А. Роб-Ґрійє та інших, творчість яких хронологічно збігається з періодом модернізму. Теоретично-філософським підґрунтям постмодернізму стає філософія деконструктивізму і постструктуралізму (Ж. Дерріда, Ю. Крістєва, Ж.- Ф. Ліотар, Ж. Бодрійяр, Ж. Делез, М. Фуко, пізній Р. Барт та ін.).

Постструктуралізм формується як критика структуралізму (Ф. де Соссюр, К. Леві-Стросс, Ч. Пірс, Е. Сепір, ранній Р. Барт та інші), що був одним із найвпливовіших напрямків у філософії, лінгвістиці та літературознавстві 60-х років і намагався надати гуманітарним наукам статус наук точних. Структуралізм неподільно пов’язаний із семіотикою – наукою про знаки, яка під знаком розуміє цілісність, що є довільним поєднанням означника і означуваного. Базовими структуралістськими положеннями вважають принцип «структурного пояснення» об’єктів гуманітарного знання (наприклад, розуміння мови як автономної незалежної від реальності системи знаків) та уявлення про несвідомий характер структури. Ці основні постулати й підлягають переосмисленню в постструктура