10. Підвідомчість і підсудність справ

Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень господар­ських судів стосовно розгляду справ, які належать до їхньої компетенції. Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (ст.ст. 13, 15, 16 ГПКУ). Отже, господарським судам підвідомчі:

– справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, зокрема щодо приватизації майна та інших підстава, крім:

а) спорів про приватизацію державного житлового фонду;

б) спорів, що виникають при погоджені стандартів та технічних умов;

в) спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи, відповідно до законодавства, не можуть бути встановлені за угодою сторін;

г) спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України й адміністративних судів;

д) інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

– справи про банкрутство;

– справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

– справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між Госпо­дарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), зокрема учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами (за письмовою угодою) на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що справи про банкрутство підвідомчі лише господарським судам і не можуть розглядатися третейськими судами. До того ж сторони не можуть передавати на вирішення третейського суду спори, які виникають у сфері державного управління господарською (підприєм­ницькою) діяльністю.

11. Поняття та види доказів у господарському процесі

Для правильного вирішення господарської справи, прийняття законного і обґрунтованого рішення господарський суд повинен встановити:

1) дійсні взаємовідносини сторін з цього конкретного спору;

2) перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача;

3) суд має з’ясувати, чи було насправді порушення прав і інтересів позивача і чи існує обов’язок відповідача щодо відновлення порушених прав.

Усі ці обставини щодо спору можуть бути з’ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформацію щодо відповідних фактів.

Відповідно до ст.32 ГПК доказами в справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З наведеного визначення випливає, що господарський суд, розглядаючи справу, повинен оцінити достовірність поданих даних, оскільки лише на підставі таких даних може бути прийняте правильне рішення. Використання ж недостовірних даних як доказів тягне за собою винесення помилкового рішення.

Засобами доказування господарське процесуальне законодавство визнає:

1) письмові і речові докази;

2) висновки судових експертів;

3) пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі (ст. 32 ГПК).

Таким чином, судові докази – це поняття, яке охоплює два взаємо­пов’язаних елементи – фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.

Найпоширенішими в господарському процесі є письмові докази. Ст. 36 ГПК відносить до них документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Зазначена стаття не розкриває змісту поняття «документи і матеріали», оскільки це був би досить значний перелік документів. У господарсько-судовій практиці це можуть бути установчі документи, договори (контракти), протоколи, акти (в тому числі акти державних та інших органів), накази, довідки, листи, платіжні документи, квитанції (зокрема поштові), накладні і т. ін.

Речові докази. У речовому доказі інформація міститься у вигляді мате­ріальних ознак, що сприймаються наочно та цікавлять суд своїми незвичай­ними, специфічними моментами (фальсифікація, підчистка тощо). Тому речові докази іноді називають реальними, безпосередніми доказами (передбачають процес формування речових доказів, що полягає у впливі на зовнішній вигляд, властивості речей).

Речові докази мають значення тоді, коли відповідають вимогам: 1) належності; 2) допустимості та достовірності.

Особа, яка порушує клопотання перед судом про витребування будь-якої речі як доказу від осіб, які беруть або не беруть участь у справі, повинна описати цю річ і вказати причини, що перешкоджають самостійному її отриманню, та підстави, за яких вона вважає, що річ перебуває в цієї особи або організації.