14. Господарське право: поняття, предмет і методи регулювання

Господарське право – це самостійна галузь права, яка регулює господар­ські правовідносини, тобто такі, що виникають між суб’єктами господарювання та іншими учасниками господарської діяльності в процесі здійснення господарської діяльності.

Предмет господарського права є сукупність господарських відносин, які складаються між господарюючими суб’єктами, їхніми контрагентами, органами управління у процесі організації та здійснення господарської діяльності, виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг, становить. Виходячи з наведеного, господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини у процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності.

Господарські правовідносини є комплексними відносинами. Вони поєд­нують у собі організаційні та майнові (вартісні) елементи. Тому в господар­ському праві як комплексній галузі права загалом діють три (а не один, як у некомплексних галузях) основні методи правового регулювання.

Методи правового регулювання господарської діяльності ґрунтуються на таких двох головних принципах: загальнодозвільному («дозволено все, що не заборонено законом»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов’язуючому («суб’єкти господарського права зобов’язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Останній принцип стосується діяльності органів державного управління економікою.

Загалом методи господарського права – це сукупність способів регулювального впливу норм господарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин. До них належать:

– метод автономних рішень (метод узгодження), який ґрунтується на тому, що підприємства та фізичні особи-підприємці мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать чинному законо­давству України, яке регулює господарські правовідносини. Зазначене означає, що суб’єкти господарських відносин самостійно планують свою господарську діяльність; у межах чинного законодавства вільно обирають предмети та вид своєї господарської діяльності та господарські договори, які укладають з контрагентами для досягнення мети своєї діяльності і визначають в них усі необхідні умови господарських взаємовідносин;

– метод владних приписів – це вимоги законів і вказівок компетентних державних органів та органів місцевого самоврядування, виконання яких є обов’язковим для суб’єктів господарських відносин. Згідно з цим методом регулювання діяльність суб’єктів господарювання підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це зокрема обов’язок додержання заборон законів щодо здійснення господарської діяльності (ліцензування, квотування, спеціальні режими господарювання, обов’язок укладати з державні контракти тощо).

15. Господарські зобов’язання та їх види: загальна характеристика

Господарськими зобов’язаннями в загальному розумінні визнаються взаємовідносини суб’єктів господарювання та інших учасників економічного обігу (товарообміну), які урегульовані нормами зобов’язального права.

Термін зобов’язання – передусім понятійна категорія цивільного права. Однак особливості господарської діяльності та її правового регулювання дозволяють окремо виділяти саме господарські зобов’язання, оскільки учасни­ки відповідних відносин, крім звичної координації своїх дій, мають зважати на субординацію – необхідність формувати свою волю в межах, установлених державою та законами України. Зобов’язання перетворюється з цивільно-правових майнових правовідносин у правовідносини майново-управлінські, тобто такі, що регульовані нормами господарського законодавства.

Господарське зобов’язання – це одна з головних передумов для здійснення господарської діяльності, оскільки в їхніх межах реалізується господарська компетенція суб’єктів господарювання та процес обігу резуль­татів господарської діяльності (вироблених товарів, наслідків виконаних робіт та наданих послуг) зі сфери виробництва у сферу розподілу та обміну, а через неї – у сферу споживання. У формі господарських зобов’язань здійснюються також і організаційно-господарські дії суб’єктів господарювання. Інакше кажучи, господарське зобов’язання – це певні правовідносини, через які один суб’єкт (зобов’язана сторона, зокрема боржник) зобов’язаний чинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від вчинення певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, зокрема кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання покладеного на неї обов’язку.

Ознаками господарського зобов’язання є:

– особливий суб’єктний склад учасників господарського зобов’язання. Господарське зобов’язання виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання. Суб’єкти господар­ського зобов’язання – це зобов’язана та управнена сторони, тобто суб’єкти господарських правовідносин, а не тільки боржник і кредитор, що традиційно характерно для цивільно-правових зобов’язань;

– особлива сфера суспільних відносин, тобто відносини, які виникають у процесі здійснення суспільно-корисної діяльності в сфері виробництва та спрямовані на регулювання виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;

– особливі підстави виникнення. Господарські зобов’язання виникають лише з підстав, які передбачені ГК України та інших законодавчих актів, що стосуються регулювання здійснення господарської діяльності.

Видами господарських зобов’язань є:

– майново-господарські зобов’язання – це цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються положеннями ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути суб’єкти господарювання та не господарюючі суб’єкти (юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією). Зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами – громадянами, не належать до господарських зобов’язань і регулюються іншими актами законодавства;

– організаційно-господарські зобов’язання – це господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Вони можуть виникати з договору та набувати форми договору. Наприклад, засновницький договір про створення об’єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об’єднання та органом управління об’єднання, а також між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником цього суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта; між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством та в інших випадках, які прямо передбачені в ГК України та інших законодавчих актах, що регулюють господарські правовідносини;

– соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання – це зобов’язання суб’єктів господарювання у соціально-побутовій сфері (докладно у питанні про соціальну діяльність підприємства). Головними серед них є обов’язок суб’єктів господарювання створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку, а також брати на себе зобов’язання про надання господарської допомоги у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів за своїм місце­знаходженням, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування населення, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем тощо.