2. Організаційно-господарські договори

Законодавче визначення організаційно-господарського договору в ГК України відсутнє. З аналізу положень чинного законодавства щодо органі­заційно-господарських зобов’язань опосередковано можна зазначити, що організаційно-господарські договори виникають з організаційно-господарських зобов’язань суб’єктів господарювання у процесі управління господарською діяльністю і оформлюються у вигляді договору між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобо­в’язана сторона має здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку (ст. 176 ГК України «Організаційно-господарські зобов’язання»).

Договірне оформлення організаційно-господарських зобов’язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається (ст. 186 ГК України «Укладання організаційно-господарських договорів»).

Найбільш поширеними організаційно-господарськими договорами є договори між непідпорядкованими суб’єктами господарювання. Найчастіше вони укладаються у сфері перевезення вантажів різними видами транспорту та сфері електроенергетики, що зумовлюється особливостями господарської діяльності, пов’язаної з необхідністю планування господарської діяльності в цих галузях, причому в багатьох випадках обов’язковість укладення таких договорів передбачено законодавцем. Наприклад, вантажовідправник і пере­візник у разі необхідності здійснення систематичних упродовж певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за яким перевізник зобов’язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник – подавати до перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі (ч.3 ст.307 ГК України «Договір перевезення вантажу»). Якщо законодавством не передбачено укладення організаційного договору певного виду, сторони можуть укласти його на основі вільного волевиявлення і самостійно визначати його положення та приписи, що містяться в ньому. Невиконання приписів організаційно-господарського договору, за чинним законодавством, не тягне за собою негативних наслідків, крім зазначених у самому договорі. Організацій­ний договір має бути укладений у вигляді єдиного документа.

3. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Під засобами державного регулювання господарської діяльності слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов для здійснення ними господарської діяльності відповідно до потреб соціально-орієнтованої економіки та національної економічної політики.

Основними засобами регулювального впливу держави на суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК України «Засоби державного регулювання господарської діяльності» є:

– державне замовлення (завдання, контракт), тобто засіб державного регулювання, який передбачає формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідних для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності. Приклад – укладання державного контракту з оборонного замовлення (Закон України від 03 березня 1999 р. «Про державне оборонне замовлення»;

– ліцензування – засіб державного регулювання господарської діяльності, спрямований на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян. Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Право­відносини, пов’язані з ліцензуванням підприємницької діяльності, регулюються Законом України від 01 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», за яким сьогодні ліцензуванню підлягають 59 видів господарської діяльності. Крім цього ліцензування таких видів діяльності, як банківська, з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічна, використання каналів мовлення, діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, освіти, інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, обігу наркотичних засобів, телекомунікацій здійсню­ється згідно із законами, що регулюють відносини в цих галузях;

– квотування – це установлення граничного обсягу (квоти) на вироб­ництво чи обіг певних товарів і послуг. Порядок квотування, включаючи експорт та імпорт, а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

– сертифікація відповідно до Закону України від 17 травня 2001 р. «Про підтвердження відповідності» – це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам;

– стандартизація – це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. У сфері господарювання засто­совуються: державні стандарти України, кодекси усталеної практики, класифікатори, технічні умови, міжнародні, регіональні й національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України). Правовою підставою для здійснення стандартизації є Закон України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію»;

– застосування нормативів – це завчасно розроблені і затверджені в установленому законом порядку розміри споживання основних фондів, природ­них і матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови господарювання;

– ліміти – це гранично допустимі величини використання ресурсів або, навпаки, гранично допустимі викиди. Своїм статусом ліміт чимось нагадує квоту;

– регулювання цін і тарифів. Цим питанням присвячено главу 21 ГК, а також норми Закону України 03 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення». Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання (ст. 189 ГК України). Ціна є істотною умовою господарського договору. Суб’єкти господарювання можуть використовувати в господарській діяльності вільні ціни (визначаються суб’єктами господарювання самостійно та за згодою сторін на всі види продукції, робіт, послуг, але за винятком тих, на які встановлено державні ціни), державні фіксовані ціни та регульовані ціни (встановлюються на ресурси, що справляють вирішальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення, перелік яких затверджує Кабінет Міністрів України), а також граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін;

– надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій . інвестиційних, податкових та інших пільг. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.