3. Джерела трудового права України: поняття та класифікація

Джерела трудового права – це нормативно-правові акти, тобто акти, в яких закріплені норми трудового права. Велике значення для регулювання трудових прав працівників, умов їх праці й відпочинку, діяльності трудових колективів і їх повноважних представників мають акти міжнародних організацій і в першу чергу Міжнародної Організації Праці (МОП). В Україні зараз діє 55 конвенцій МОП, які складають невід’ємну частину нормативно-правових актів. Особливістю джерел трудового права є локальні нормативні акти (колективні договори, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, про преміювання, які можуть ухвалюватися як окремо, так і як додаток до колективних договорів), які приймаються на підприємствах, в установах, організаціях.

Отже, вся система норм трудового права характеризується наявністю:

– загального і спеціального законодавства;

– централізованого законодавства і локальних актів;

– значної групи нормативно-правових актів, що видаються Міністерством праці і соціальної політики.

4. Сторони колективного договору і порядок його укладення

На державних підприємствах договір укладається між керівником підприємства, установи, організації (директором, ректором, генеральним директором, головою правління тощо), з одного боку, і виборним органом первинної профспілкової організації від імені найнятих робітників – з іншого. За відсутності профспілки стороною в колективному договорі можуть бути й інші представницькі органи, якщо трудовий колектив надав їм відповідні повноваження. Такі повноваження надаються загальними зборами (конферен­цією трудового колективу) в установленому порядку (шляхом голосування). Якщо на підприємстві діє декілька профспілок або їх об’єднань, або інших уповноважених трудовим колективом представницьких організацій, вони повинні сформувати об’єднаний представницький орган для ведення пере­говорів і укладення колективного договору.

Профспілка, що відмовилася від участі в представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси найманих робітників при підписанні колективного договору, угоди (ст. 37 Закону України «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності»). У разі якщо профспілкові та інші представ­ницькі організації не дійшли згоди і не створили об’єднаного органу або не досягнуто згоди в роботі об’єднаного органу, загальні збори (конференція) трудового колективу вирішують, кому надати переважне право на ведення переговорів і укладення колективного договору. З цією метою для об’єктив­нішого вирішення питання законом передбачається можливість розробки конкурентних проектів колективних договорів і винесення їх на обговорення. Загальні збори (конференція) трудового колективу приймають найбільш прийнятний проект колективного договору і доручають профспілці або іншому уповноваженому трудовим колективом органу, якому надано проект, на його основі провести переговори і укласти колективний договір.

5. Поняття і зміст колективного договору

Колективний договір – це угода, що укладається для узгодження інтересів на підприємствах, в установах, організаціях, заснованих на будь-яких формах власності, що є юридичними особами і використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом (особою), з одного боку, і профспілковими організаціями, що діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найнятих робітників або уповноважених ними органів, – з іншого боку, що містить зобов’язання сторін з урегулювання трудових, виробничих та інших соціально-економічних відносин і нормативні положення, що встановлюють умови праці, оплату праці, режим робочого часу і часу відпочинку, а також додаткові, порівняно з чинним законодавством, пільги і переваги для працівників. Таким чином, зміст колективного договору складають зобов’язальні відносини зі створення умов для виконання основних завдань підприємств, установ, організацій і нормативні положення у сфері праці й соціального розвитку.