5. Типи праворозуміння: сутність та ознаки

Тип праворозуміння – це сукупність основоположних ідей та принципів, які лежать в основі юридичного життя людини і суспільства.

Позитивізм як тип праворозуміння. До провідних рис позитивізму належать такі: 1) основною цінністю позитивізму є норма права, яка встановлюється державою суб’єктивно і не потребує обґрунтування; 2) держава через норми права делегує особам суб’єктивні права та встановлює юридичні обов’язки; 3) норма права захищається від порушення заходами державного примусу; 4) закон і право є тотожними, закон не може бути неправовим; 5) основним недоліком позитивізму є те, що для юриста-позитивіста людина не є найвищою цінністю, для нього вона є одним з об’єктів впливу.

Основою позитивізму є китайський легізм, різновидом – нормати­вістська теорія права.

Юридичне праворозуміння (теорія природного права). Природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів, тому воно розумне і справедливе. Теорії природного права як типу праворозуміння притаманні такі риси: 1) найвищою цінністю є «Людина» з притаманними їй невід’ємними природними правами; всі інші цінності, зокрема закон і публічний інтерес держави, є похідними; 2) рішення юриста по юридичній справі має бути справедливими і гуманним; 3) закон і право не є тотожні, закон, який порушує природні невід’ємні права людини і громадянина, є неправовим; 4) за порушення невід’ємних природних прав людини (наприклад, посягань на життя і здоров’я) особи, які це здійснили, несуть відповідальність навіть у випадку формальної відповідності їх діянь позитивно встановленому державою закону.

Отже, природне право як тип праворозуміння (юридичне праворозуміння) – це універсальне, первинне стосовно закону і держави об’єктивне явище, яке є втіленням природних цінностей і потреб Людини й абсолютним критерієм юридичності всіх суспільних настанов.

Поряд із цим теорії природного права притаманний такий недолік, як складність і неоднозначність у трактуванні різними юристами з причини, що категорії «гуманність» і «справедливість» мають не юридичний, а філософ­ський зміст. Тим самим усі спроби регулювати важливі суспільні відносини виключно на основі теорії природного права себе не виправдали.

Соціологічний підхід відкидає всі інші аспекти права, за основу беруться реальні правові відносини, розвиток яких набагато випереджає розвиток законодавства. Тому законотворчість визнається другорядною порів­няно з правозастосуванням, спрямованим на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Звідси теза: «Право варто шукати не в нормах, а в самому житті». Закон розглядався як «порожня посудина», яку необхідно наповнювати реальним змістом рішеннями суддівської влади.

Психологічна теорія права розрізняє позитивне право, яке офіційно діє в державі, та інтуїтивне право, джерела якого містяться у психіці як результат «переживання» юридично значимих ситуацій. На перший план висуваються емоції – імпульсивні переживання, що спонукують людину зробити певну дію: 1) імперативні, чи моральні; 2) імперативно-атрибутивні, чи правові. Імперативна емоція припускає однобічне переживання обов’язку вчинити дію щодо іншої особи, однак це не супроводжується переживанням іншою стороною права зажадати виконання цього обов’язку. Імперативно-атрибутивна – двостороння емоція, за якою переживання однією особою обов’язку щодо іншої сполучається з переживанням останньою права зажадати виконання цього обов’язку. Наприклад, відносини боржника і кредитора, продавця і покупця тощо. З таких двобічних імперативно-атрибутивних емоцій і складається інтуїтивне, психічне право, якому належить головне місце¹.

Марксистська теорія права ґрунтується на матеріалістич­ній філософії. Право розглядається як частина надбудови над економічним базисом суспільства.

Інтегративний підхід містить у собі сукупність різних теорій, що забезпечує всебічне й об’єктивне його розуміння права. Інтеграційне поєднання теорії природного права з урахуванням соціологічної теорії при формальному оформлені через теорію нормативізму дає можливість: по-перше, виробити в процесі правотворчості за допомогою юридичного праворозуміння принципи регулювання й охорони найбільш важливих суспільних відносин, а на основі позитивізму деталізувати форми, засоби та процедури їх забез­печення; по-друге, сформулювати «ідеальне» юридичне рішення в процесі правореалізації – законне (побудоване на теорії нормативізму), гуманне і справедливе (яке відповідає вимогам природного права) і соціально обґрунтоване, за загального пріоритету по важливим справам юридичного праворозуміння та позитивізму стосовно дріб’язкових спорів, що потребують правового врегулювання².