21. Ознаки і склад правопорушень та їх співвідношення

Правопорушення – це протиправне, суспільно небезпечне діяння (у формі дії або бездіяльності) деліктоздатної особи, яке суперечить вимогам правових норм.

Сутністю правопорушення є зазіхання на права і свободи інших індивідів. Правопорушенню притаманні такі ознаки: це акт поведінки, діяння, що виявляється в неправомірній дії або бездіяльності (утримання від дій, коли закон вимагає протилежного), виявлений зовні. Не можуть бути право­порушеннями думки, почуття, уявлення, не виражені в конкретних діях; має свідомо вольовий характер, тобто дії повинні залежати від волі та свідомості особи, мають бути добровільними; поведінка лише деліктоздатних осіб – тих, що усвідомлюють значення своїх дій та здатні нести юридичну відповідаль­ність. Не є правопорушенням поведінка особи, яка не контролює свідомо свої вчинки (душевно або психічно хворий), або поведінка в ситуації, коли в людини немає вибору, крім протиправних дій (необхідна оборона). Малолітні та душевно хворі не є деліктоздатними; усвідомлення вини з боку право­порушника – наявність внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів окремих осіб і суспільства в цілому. Вина відокремлює право­порушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення до вимог правових приписів, скоюються без вини (необхідна оборона або крайня необхідність); протиправність діяння – порушення вимог правових норм. Це або невиконання обов’язків (протиправна бездіяльність), або порушення заборон (протиправні дії); соціальна шкідливість (правопорушення завдає майнової, соціальної, моральної, політичної шкоди), суспільна небезпека – реальна загроза інтересам людини, держави, та суспільства в цілому.

Юридичний склад правопорушення – це сукупність ознак право­порушення в єдності його об’єктивних і суб’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення такого діяння правопорушенням.

Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, охороню­вані правом. Наскільки різноманітні відносини в суспільстві, настільки різноманітні об’єкти правопорушення. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права та інтереси суб’єктів права, державний і суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність, здоров’я людини.

Об’єктивна сторона – це сукупність зовнішніх ознак, які характеризують правопорушення. Зміст об’єктивної сторони складають: про­типравне діяння; його суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і наслідками, що настали.

Суб’єктом правопорушення визнаються фізичні та юридичні особи. Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти делікто­здатністю, тобто здатністю нести юридичну відпо­ві­дальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб’єктивна сторона правопорушення – це сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне (психічне) ставле­ння особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків, а саме вина, мотив, мета правопорушення.

Обов’язковою серед них є вина – безпосередній вплив психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (бездіяльності) та її негативних наслідків.

Розрізняють дві основні форми вини – навмисність (умисел) і необережність. Навмисність буває прямою і непрямою. Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного харак­теру свого діяння, у передбаченні суспільно-небезпечних наслідків і бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно-небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно-небезпечних наслідків і свідомому допущенні їх.

Необережність також буває двох видів – самовпевненість і недбалість. Самовпевненість виявляється в передбаченні правопорушником можливості настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння і легковажному розрахунку щодо їх запобігання. Недбалість виявляється в непередбаченні правопорушником можливості настання суспільно-небезпечних наслідків правопорушення, хоча він міг і повинен був їх передбачити¹.