75. Цінності як ядро духовного світу людини.

Цінності— це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д.

За Вебером, цінності – це усвідомлені інтереси. Змінюються епохи, змінюються люди, змінюються норми, за якими живе суспільство, – змінюються цінності. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення.

Суб'єктивні цінності, оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі, існують як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини.

Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.

Цінності є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби,іи саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – анти цінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, спрямовуючи, таким чином, об’єднуючись у політичній, економічній боротьбі, історію у певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливові ззовні. Роль особливих ідейних кріплень в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у форм соц.-пол. ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості та організованості його членів.

Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням сусп. потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

76. Гуманізм філософії.

Гуманíзм— визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія– це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу(від фр. renaissance -відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є яки.мсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Філософія як наука, форма суспільної свідомості і теоретичного світогляду має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона:

1)розглядає людину як єдино можливий суб’єкт. Людина включається у предмет філософії в контексті «Людина-світ». 2) Розглядає людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського зокрема; 3) філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень розвиває теоретичне мислення, мову, сутності або людини, її пізнавальні можливості; 4) філософія, будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності – це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ; 5) філософія ідеологічна, є могутнім фактором впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; 6) філософія з’ясовує світоглядні проблеми і тому є теоретичною основою будь-якого світогляду.

77. Поняття философії економіки Кожна наукова дисципліна має свій об'єкт вивчення і предмет, тобто визначає "кут зору", під яким цей об'єкт досліджується і пояснюється. Філософія економіки є самостійною галуззю сучасного соціогуманітарного знання, яке, широко використовуючи філософський, економічний концептуальний апарат, послуговується і власними понятійними термінами, методами, засобами. Філософія економіки - різновид прикладного філософського знання про сутність економіки як специфічної сфери суспільного життя, складної системи господарювання. У широкому значенні це господарство країни або його частини. Поняття "економіка" багатоаспектне, з розвитком систем господарювання воно безперервно збагачувалося. Враховуючи соціологічні традиції поділу суспільної структури на певні сфери, усталені у філософії типології людини як суб'єкта суспільного життя, зважаючи на існуючі класифікації діяльності людини, варто зосередити увагу саме на філософсько-економічних проблемах. Головним об'єктом і опорною категорією є розуміння цього різновиду філософського осмислення економіки як сфери економічної поведінки людини, орієнтованої на раціональне природокористування з метою забезпечення своїх потреб та інтересів. Філософсько значуща в цьому аспекті проблема відносин індивідуального суб'єкта із соціально цілим носієм економічної культури. Ця культура представлена такими моделями: 1) ліберальна, основою якої є людина суто індивідуалістичного, егоїстичного типу, економічна поведінка якого визначається правилами ринкової гри і спрямована на максимізацію власного прибутку. 2) директивна, яка пропонує розуміння сутності економічної системи як "економічного організму". Отже, філософсько-соціальний погляд на сутність економічного буття людини фіксує в ньому діалектичну суперечність, розв'язання якої надає смислового значення економічно-ціннісній орієнтації її конкретної економічної поведінки, визначення пріоритетності власних або суспільних інтересів. Застосування загальноприйнятих у філософії термінів, які означають структурні розділи філософського знання - онтологія, гносеологія, аксіологія тощо, дає змогу використовувати відповідну рубрикацію філософії економіки. Актуальним для філософського розуміння економіки є питання про соціально-господарське та моральне значення ринку, який є одним із визначальних явищ соціально-економічної культури, органічним породженням людської цивілізації. Одна з найактуальніших у сучасній філософії економіки - проблема моральної відповідальності в економічному менеджменті. Предметом філософського аналізу є не лише економіка, господарювання, а й окремі її елементи, наприклад гроші. Показова в цьому відношенні робота німецького філософа та економіста Георга Зіммеля (1858-1918) "Філософія грошей" (1900), в якій він доводить, що гроші, не втрачаючи своєї якості як особливого товару, здатного виконувати функції міри вартості, засобу обігу, накопичення і збереження, сплати, водночас виконують і соціокультурну місію.