1. Соціокультурна зумовленість філософії.

2. Філософське мислення та його специфіка.

3. Своєрідність предмету філософії.

4. Історичні форми постановки основного питання філософії.

5. Структура філософського знання.

6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів.

7. Діалектика та метафізика як філософські методи.

8. Основні функції філософії.

9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.

10.Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій.

11.Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Стародав-му Китаї. 12.Філософія Античності: загальна характеристика.

13.Специфіка філософської думки в період Середньовіччя.

14.Особливості філософії епохи Відродження.

15.Філософія Нового часу.

16.Класична німецька філософія.

17.Своєрідність філософії українського духу.

18.Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень.

19.«Філософська антропологія» як напрямок сучасної філософії.

20.Екзистенціалізм: загальна характеристика.

21.«Філософія життя»: загальна характеристика.

22.Філософські ідеї психоаналізу.

23.Герменевтика як напрям сучасної філософії.

24.Філософські ідеї структуралізму.

25.Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу.

26.Структура світогляду. 27.Історичні типи світогляду.

28.Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.

29.Основні рівні буття.

30.Філософський зміст категорії «матерія».

31.Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії.

32.Некласична онтологія: загальна характеристика.

33.Визначальні категоріальні характеристики світу.

34.Поняття природи.

35.Народонаселення як природне явище.

36.Поняття біосфери і ноосфери.

37.Поняття глобалізації та форми її існування.

38.Глобальні проблеми сучасності.

39.Екологічні проблеми і шляхи їх розв’язання.

40.Інтелект, почуття, пам’ять і воля як здатності людини.

41.Співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «особистість»,

«індивідуальність».

42.Проблема визначення сутності людини.

43.Проблема сенсу життя людини.

44.Проблема свободи і відповідальності.

45.Свідомість як найвища форма відображення.

46.Феноменологічна концепція свідомості.__

47.Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у струк-рі свідомості.

48.Евристична й творча функції інтуїції.

49.Рівні та форми суспільної свідомості.

50.Несвідоме, свідоме і надсвідоме.

51.Основні складові пізнавальної діяльності:суб’єкт і об’єкт, мета й ціль, засоби та результат.

52.Гносеологія та епістемологія.

53.Можливості та межі пізнавального процесу.

54.Проблема істини в теорії пізнання.

55.Абсолютність і відносність як властивості істини.

56.Проблема критеріїв істини.

57.Істина й правда. 58.Поняття методу та методології.

59.Основні форми наукового пізнання.

60.Мова як засіб комунікації та пізнання.

61.Функції мови. 62.Поліструктурність мови.

63.Поняття соціокультурної комунікації.

64.Об’єкт і предмет філософії історії.

65.Періодизація історії та її критерії.

66.Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

67.Поняття суспільного та соціального у філософії.

68.Основні характеристики суспільства.

69.Соціальна структура суспільства.

70.Сім’я як соціальна ланка суспільства.

71.Нація як соціокультурний феномен.

72.Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.

73.Рушійні сили та суб’єкти соціального процесу.

74.Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку.

75.Цінності як ядро духовного світу.

76.Гуманізм філософії. 77.Поняття філософії економіки.

78.Поняття суспільного виробництва та його різновиди.

79.Поняття власності та її форм.

80.НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки.

81.Поняття політики.

82.Поняття політичної системи та її структури.

83.Держава – складова політичної організації суспільства. 84.Правова держава та громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку.

85.Поняття культури.

86.Масова культура, контркультура та антикультура.

87.Поняття цивілізації. 88.Традиції і новаторство в культурі.

89.Співвідношення національного та загальнолюдського у культурі.

90.Поняття міжкультурної комунікації.

1. Соціокультурна зумовленість філософії. Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в надзвичайно складні умови соціального життя. Радикальна зміна ціннісних орієнтацій, гостра необхідність постійного пошуку і швидкого знаходження життєво вважливих рішень, стресові ситуації – все це проблеми повсякденного людського буття, сфера практичного застосування світоглядної культури, основу якої складає філософія.

Філософія – галузь знань, метою якої є схоплення сутності задля цілісного сприймання та пізнання світу людини, природних явищ і суспільних подій. Загалом – це знання про весь світ. Етимологічно складається з двох слів: phileo(любити) і sophia ( мудрість). Вперше термін запровадив Піфагор. Він має такі тлумачення: любов до мудрості, любомудрування, любомудріє.

Філософія, як феномен, з’являється вперше в давній Індії і Китаї, але тут вона не відмежовується від царини мудрості. На теренах стародавньої Греції термін отримує чітке обґрунтування, відповідно виокремлюється і предмет філософії.

Філософія сприяє розвитку людини, навчає міркувати, логічно вибудовувати думки, вербально передавати їх, а також застосовувати свої розум та мову для осягнення світу природи та самої людини. Філософію завжди цікавить не лише сам результат, а процес розуміння.

Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтувань, доведень, живе у вільних дискусіях і тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві.

Філософськими дисциплінами є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін.. Вона вивчає всі феномени культури під кутом загальності, тобто їх суті, місця та функцій в культурі.

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські цінності і пріоритети. Вивчення філософії стає однією з головних передумов входження кожної молодої людини в загальнокультурний світовий контекст.

У більшості країн світу філософія посідає чільне місце в системі гуманітарних дисциплін вищої школи. Оволодіння основами філософських знань допомагає людині стати фахівцем, який уміє широко і глибоко мислити і діяти самостійно.

З філософії виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу особливих проявів людського духу та життєдіяльності людини і суспільства.

Філософія – не конкретна наука, не сума наукових знань. На відміну від окремих наук філософія вивчає не окремі сфери буття, а світ як цілісність і його взаємозв’язок з людиною.

2. Філосфське мислення та його специфіка. Філософський стиль мислення з’являється тоді, коли людина починає масштабно мислити і шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія в перекладі – любов до мудрості. Філософський тип мислення є не тільки любов’ю до мудрості. Філософія дозволяє людині вирішити одне з найголовніших питань свого існування, а саме зайняти ту чи іншу життєву позицію (визначення осн. ідеї свого життя і обрання найбільш загальних шляхів її реалізації). Такі вибори людина може робити на 3-ьох осн. рівнях:

-звичайний/буденний(почуття);

- теоретичний(мислення);

- практичний(на осн. почуття і мислення– визначеність і ідея).

Філософія– почуття усвідомлення, теор.-практ. визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

Філософське мислення-це соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що

філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, чщо філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться.

3. Своєрідність предмету філософії. Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Предметом філ-ії є відношення між об’єктивною і суб’єктивною реальністю в найбільш засильному її розумінні; тобто філ-ія спрямовує свій погляд як на людину, так і на світ. Це відношення має багатовекторний характер. Ця багатовекторність окреслює коло основних проблем, тобто філ-ія займається проблемою місця людини у світі, сутністю світу, сенсом існування людини і суспільства, цінностями світу. Таке розуміння дозволяє зробити висновок: філ-ія є критерієм організації діяльності як людини, так і соціокультурними критерієм епохи. Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана

“абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською

свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”.

4. Історичні форми постановки основного питання філософії. Філософія, виступаючи у якості науки, світогляду, методології і духовності, має основне питання або основні питання. Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля існування предмету. Стосовно основного предмету філософії існують наступні точки зору:

1.основним питанням філософії будь-яких періодів(етапів, шкіл, напрямків) є проблема відношення мислення і буття, матерії і свідомості, матеріальною і ідеальною з боку їх первинності чи вторинності. В той же час, основне питання філософії- це також проблема, яка розв’язує наступне питання: пізнавальний чи непізнавальний світ;

2.суть основного питання філософії: як співвідноситься у житті людини і сусп. такі явища як мораль, моральність, аморальність, тобто ця філософія стверджує, що в реальному житті людина живе і діє відповідно до моральності;3.у всі періоди на всіх етапах розвитку філософії ця проблема існувала і існує і постає як проблема людської свободи.

Точки зору розуміння питання філософії:

1) Проблема визначення матерії і свідомості, мислення і буття, істини і пізнаваності

світу.

2) Кожна філософська система чи в залежності від історії, чи в залежності від

специфіки школи має своє основне питання:

a) Екзистенціалізм– філософія існування: -вибір; -свобода існування; -ситуація.

b) Неотомістська– співвідношення між людиною і богом, вірою і розумом.

c) Феноменологічна(етична феноменологія) – проблема відношення людської моралі і її конкретної діяльності.

3) Основне питання філософії – свобода. Проблема свободи у відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються. Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода– це почуття, усвідомлення, теор.-практ. означеність людиною(сусп.-ом) саме свого, а не чужого місця в світі.

5. Структура філософського знання. Центральне місце у структурі філос. знання займає філос. Вчення про людину, її суть і природу, - філософська антропологія. Сучасна філос. антропологія спирається на вчення нім. Філософа Макса Шелера та ін. тут визначається місце і ставлення людини до навколишнього середовища.

Уже в античній філософії вчені розмірковували про буття. Протягом століть інтерес до проблеми буття не згасав. Так склалася онтологія – вчення про буття.

Одночасно з онтологією почала розвиватися епістемологія – вчення про пізнання. Вихідним в епістемології є певне ставлення людини до світу – пізнавальне ставлення, тобто досліджується процес пізнання шляхом аналізу змісту. Щоб детальніше розглядати процес, враховуються умови пізнання, тобто дається відповідь на питання: де і коли відбувається пізнання, яка його мета?

З цими питаннями поєднане центральне поняття гносеології – істина. Істина є безпосередньою метою пізнання.

В античній філософії починає розвиватися логіка – вчення про форми мислення.

У філософії Стародавньої Греції простежуються джерела виникнення соціальної філософії – основного вчення про суспільство, його виникнення і становлення, закони і тенденції розвитку, прогрес та регрес.

Об’єкт вивчення етики – мораль, моральність як форма суспільної свідомості.

Естетика досліджує сферу естетичного як специфічний прояв цілісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.

У зв’язку з різкими змінами у соціальній сфері в сучасних умовах розвивається аксіологія (теорія цінностей) – філос. вчення про природу цінностей, їх місце у реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв’язок різних цінностей між собою і з соц. і культ. факторами і структурою особи.

Як і будь-яка предметна сфера знання, філософія має історію – історію філософії.

Усі розділи філософії розробляють фундаментальний тип знання, що збагачує і розвиває філос. теорію.

Є і прикладне філос. знання, гол. Завдання – узагальнення результатів сучасної науки, а також допомога людям у їх конкретній практичній діяльності.

6. Співвідношення філософських, загальнонаукових і спец-наук. методів. Загальнонаукові методи-це спосіб пошуку об’єктивної реальності залежно від галузі науки. Методологія розуміє правничі принципи з точки зору, що таке закон взагалі. А з філософської точки зору правничі принципи є основою на якій базується юридична наука.

1.Філософські методи, серед яких найбільш старшими являються діалектичний і метафізичний. До їх числа також відносяться аналітичний(характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменолофічний, герменевтичний та інші.

2.Загальнонаукові підходи і методи дослідження, що отримали широкий розвиток і примінення в науці ХХ ст. Вони виступають в якості своєрідної проміжкової методології між філософією і фундаментальним теоретико-методологічним положенням спеціальних наук. До загальнонаукових частіше всього вілносяться такі поняття, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність і т. д. Характерними рисами загальнонаукових понять являються по-перше, злиття в їх змісті окремих властивостей, признаків, понять окремих наук і філософських категорій; по- друге, можливість(на відміну від останніх) формалізації, уточнені засобами математичної теорії.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи і принципи пізнання, які забезпечують зв’язок і оптимальну взаємодію філософської методології із спеціально-науковим злиттям і його методами. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносяться системний і структурно–функціональний, кібернетичний, ймовірнісний, моделювання і формалізація та інші. Важлива роль названих підходів полягає в тому, що в силу свого проміжкового характеру забезпечують взаємоперехід філософського і спеціальнонаукового знання.

3.Спеціальнонаукові методи, тобто сукупність способів, принципів пізнання, досліджувальних прийомів і процедур, що застосовуються в тій або іншій сфері науки, яка відповідає певній основній формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних наук. Таким чином, в наукому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатообразних методів різних рівнів, сфер діяльності, напрямленості, які завжди реалізуються із врахунком конкретних умов.

7. Діалектика та метафізика як філософські методи. Метод (від грец.-шлях дослідження чи пізнання) - це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомі методи філософського пізнання: метафізика, діалектика, історизм, позитивізм, герменевтика, реконструкція, деконструкція.

Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика. До 17-18 ст. у філософії і в конкретних науках в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін «метафізика» як в історії філософії, та і нині вживається як для позначення теоретичної або спекулятивної філософії (особливо на Заході), так і для позначення філос. методу, протилежного діалектиці. З позиції метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового – «немає нічого нового під місяцем».

Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці, визнає універсальний зв’язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Вона є загальною теорією розвитку всього сущого, що адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах.

8.Основні функції філософії

У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. опіов — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології.Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства. За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання. Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів.

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Ця функція полягає не лише в тому, що філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового пізнання , визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою.

Аксіологічна функція. Аксіологія - вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів , які визначають вибір людьми напрямку їхньої діяльності, характер їх вчинків. філософія несе в собі не лише знання, а й цінності.

9. Категорії філософії як роди буття, форми діяльності та мислення.

Філософські категорії — це найзагальніші поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Категорії філософії відрізняються від будь-яких понять своєю всезагальністю. Це пояснюється тим, що об'єкт філософського дослідження не обмежується ніякими рамками, як це має місце в будь-якій іншій науці.

Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії.Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії — це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін. Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні за формою. Вони універсальні й необхідні. Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв'язки, виявлені на тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії і є опорними пунктами людського пізнання. Таким чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.

10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорії. Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій ("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" страждання"). Категорії "матерія", "форма", "причина" і "ціль", які ним були теж сформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностй. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії — це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін. Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною. Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв’язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність

11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Старадовньому Китаї Більшість джерел вказує, що філософія виникає у 1тис.до н.е. Існування пов’язано з виникненням ідей, які виникли в Стародавньому Єгипті,Індії, Китаї. Філософія Стар.Індії цікава і важлива тим,що в ній вперше філ. думка формується у якості релігійного містичного характеру. Ф-я вперше ставить такі проблеми як першооснови світу і людського буття. Визначає критерії відповідно з якими вимірюється людське життя і сенс.

Давньоіндійська ф-я показує, що першооснова світу є дуалістичною,як пов’язана з природою і богами. Сенс людського життя проявляється у позбавленні людиною від страждань і здійснення саморозвитку людини за рахунок вдосконалення її внутрішнього світу. Таке вдосконалення відбувається за рахунок медитації, досягнення стану нірвани, визначеності з вірою і способами її реалізації. Більш високим станом у стародавньому світі є давньокитайська філ-фія. Особливості:1.вперше почала носити науковий характер.2.науковість філ-фії проявлялась перш за все в тому,що вона, опираючись на природознавство і виробництво стверджує,що началом всього існуючого у світі є те, що складає основу всіх речей,предметів і явищ. Вона дає назву тій основі,називаючи її дао (абстракція яка відображає основу). Дао має конкретну форму свого вираження і ця форма отримує форму Де. Дао існує тільки у зв’язку із Де. 3.Етичне вчення Конфуція(конфуціанство). Він стверджує,що основним визначальником людського життя є мораль, яка постає у якості власних переконань людей,відповідно з якими вони діють. Взірцем носія таких переконань Конфуцій називає ідеальне явище. Цей взірець-це благородна людина. Ідея благородної людини викладена у багатьох офоризмах. Взірець моральної поведінки. Благородна людина - той,хто пронизаний почуттям самоповаги.Доброчинність- здатність нести добро. Вищим етапом є системна філ-фія. В ній зароджуються всі ті проблеми,які вирішуються до цих пір. Проблема начала,яка вказує,що цим началом є конкретно чуттєве,безпосередньо дане і його визначає людина. В античній філ-фії започатковується діалектичний метод:все в світі знаходиться в зоні постійних змін і взаємозалежних звязків. В ант. філ-фії створюється своя теорія пізнання,відповідно з яким істина має абстрактну форму існування,яка здобувається мисленням;ставиться питання,хто така людина і вперше визначає,що це досконалість у світі завдяки своїм тілесним формам і наявності мислення;вперше дається визначення політики,держави і виникає ідея ідеальної держави;вперше визначаються принципи,за якими людське пізнання визначається як безмежжя

12. Філософія Античності: загальна характеристика Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи: I етап розвитку – 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Засновник мілетської школи Фалес(640-562 рр. до н.е) здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції – першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі – це перетворення води. Фалес запропонував нову модель мислення – від загального ( правил, формул, принципів) до одиничного. Геракліт Ефеський ( 540 – 480 рр. до н.е) стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Демокріт ( бл. 460 -370 рр. до н.е) висловив думку про те, що всі речі складаються з найдрібніших частинок атомів, які мають тільки кількісні відмінності. II етап розвитку давньогрецької філософії (класичний період) – це 4 – 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Увага мислителів цього періоду перейшла від об’єкта до суб’єкта, від світу до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Основним своїм завданням філософи вважали не набувати знань про світ, а виховувати людей, навчати їх жити. Платон. Його філософія характеризується своєрідним протиставленням смертного тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Суть теорії пізнання Платона полягає у тезі, що « знання – це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула.» Арістотель. Арістотеля вважають батьком формальної логіки, який відкрив основні її закони. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. III етап розвитку Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики. Ідеал мудреця – свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для практичного життя. На їхню думку соціальний стан, походження важать мало – головне мудрість людини. Мудрість по-справжньому поділяє людей на мудреців дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом прийнята християнством