Поняття, види та стадії злочину.

Злочин - це передбачене ККУ суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Злочин завжди є діянням людини, що посягає на найбільш важливі суспільні відносини, які склалися і є визнаними та прийнятними в суспільстві, внаслідок чого вони охороняються кримінальним законом.

Ознаки злочину:

1) це діяння, вчинене суб'єктом злочину;

2) це діяння суспільно небезпечне - воно спричиняє шкоду чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються чинним законодавством;

3) це протиправне діяння, яке передбачено чинним кримінальним законодавством - порушення особою конкретної кримінально-правової норми;

4) це винне діяння, тобто таке, що вчинене умисно чи з необережності;

5) це каране діяння, за яке чинним Крим. Кодексом України передбачено певний вид, строк або розмір покарання.

Види злочину за ступенем тяжкості:

а) злочин невеликої тяжкості - злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання;

б) злочин середньої тяжкості злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

в) тяжкий злочин - злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;

г) особливо тяжкий злочин - злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі .

Стадії вчинення злочину - це певні е/папи готування і вчинення умисного злочину.

Стадії вчинення злочину:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин;

3) закінчений злочин.

Готування є першою стадією вчинення злочину. При готуванні винний ще не виконує діяння, котре є необхідною ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Готування до злочину:

а) підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

б) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;

в) підшукування співучасників;

г) змова на вчинення злочину;

д) усунення перешкод;

є) інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Цивільне зобов'язання: поняття, сторони та види.

Цивільне зобов'язання — це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами цивільних зобов'язань є кредитор і боржник. Кредитором визнається та сторона у зобов'язанні, яка наділена стосовно іншої сторони правом вимоги щодо вчинення або ж відмови від учинення певної дії. Тобто можна зробити висновок, що кредитор здійснює панування над поведінкою боржника. Боржник же своєю чергою, визнається стороною зобов'язаною, тобто суб'єктом зобов'язання, який повинен здійснити на користь кредитора певну дію чи утриматися від її виконання.

Різноманітність цивільних зобов'язань потребує відповідної їх класифікації, яку може бути проведено за різними критеріями:

2) Залежно від співвідношення прав та обов'язків учасників:

• односторонні зобов'язання — в яких одну сторону наділено виключно правами стосовно іншої сторони, а іншу сторону — лише обов'язками;

• двосторонні (взаємні) зобов'язання — в яких кожну зі сторін наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками щодо одна одної.

3) Залежно від характеру правових зв'язків між їх суб'єктами:

• прості — в яких сторони наділені лише по одному взаємопов'язаному праву та обов'язку, наприклад договір позики;

• складні — в яких у осіб є по декілька взаємопов'язаних прав та обов'язків, наприклад у договорі підряду.

5) Залежно від значимості цивільних зобов'язань:

• основні зобов'язання — які можуть існувати самостійно, наприклад договір купівлі-продажу;

• додаткові (акцесорні) — які забезпечують належне виконання основного зобов'язання та виникають і існують лише за умови існування основного, наприклад, зобов'язання із застави, яке забезпечує виконання зобов'язання за кредитом.

Норма права — це формально-обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки норми права:

— норма права встановлюється або санкціонується державою і закріплюється в офіційних державних актах;

— реалізація правової норми в необхідних випадках забезпечується заходами державного примусу;

— норма права є державним регулятором суспільних відносин;

— норма права є формально визначеною, в ній однозначно закріплюються права й обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у разі її порушення;

— норма права має загальний характер: адресована невизначеному колу суб'єктів, регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин.

Структура правової норми — це її внутрішня організація, яка виражається у поділі норми права на складові частини: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза (припущення) — це частина норми права, що визначає умови, за наявності яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, зазначені в диспозиції цієї норми.

Диспозиція (розпорядження) — це частина норми права, що визначає саме правило поведінки, згідно з яким дозволяється, забороняється або рекомендується вчинення певних дій. Диспозиція розподіляє між учасниками правових відносин права та обов'язки.

Санкція (стягнення) — це частина норми, в якій вказано заходи державного примусу в разі невиконання її диспозиції.

Види норм права:

1. За галузевою належністю виділяють норми конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального права тощо.

2. За формою виразу припису правові норми поділяють на ті, що зобов'язують (встановлюють обов'язок здійснення активних дій), ті, що забороняють (встановлюють заборону дії) та ті, що уповноважують (надають права).

3. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяють на імперативні і диспозитивні

4. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права.

5. За часом дії — постійні та тимчасові.

6. За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування або всього народу.