Висновки до Розділу і

Соціалізація особистості — це процес і результат засвоєння позитивного досвіду попередніх поколінь. Цим поняттям визначають засвоєння соціальних умінь і навичок спілкування, діяльності, різних соціальних ролей, стереотипів, установок, придатних для успішної життєдіяльності варіантів поведінки.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому бути повноправним членом суспільства.

Процес соціалізації особистості проходить через 8 етапів: немовля, раннє дитинство, вік гри, шкільний вік, юність, молодість, дорослість та завершальний етап — старість.

Розглядаючи процес соціалізації його слід аналізувати також у зв'язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів.

Для дитини, що соціалізується, відповідними еталонами зміни соціального середовища є сім’я, дошкільний навчальний заклад, найближче оточення. При переході до іншого соціального середовища дитина переживає кризу входження в нову соціальну спільноту, процес адаптації, розчинення в ній, яка детермінується процесом індивідуалізації і завершується інтегруванням з соціальним середовищем [25].

Отже, соціальне середовище може як сприяти процесу соціалізації, так і стримувати її. За умови відповідності соціального середовища соціальним потребам дитини, процес соціалізації дитини відбувається ефективно. У випадку несприятливих впливів соціального середовища процес соціалізації дитини хоча й відбувається, але при цьому набуває рис нестабільності, соціальної малоцінності, навіть злочинної спрямованості. Тому дитина успішно пройде всі етапи соціалізації за наявності відповідного соціального середовища, цілеспрямованого виховання і навчання.

Розділ іі. Соціокультурне середовище як фактор впливу на процес соціалізації особистості дитини: науково-практичний досвід

2.1. Соціалізація особистості як результат впливу умов соціокультурного середовища

Процеси модернізації, які поширюються на всі сторони українського суспільного життя, мають універсальний характер. Перед країною постає проблема формування суспільства сучасного типу з необхідною внутрішньою динамікою та конкурентоспроможністю [38, с.90].

Процес модернізації в Україні пов’язаний з приведенням політичних, економічних, і соціокультурних показників до рівня стандартів сучасних розвинутих держав.

Часто модернізацію пов’язують зі змінами та удосконаленням техніки та виробничих технологій. Це справедливо, але недостатньо. Важливими аспектами модернізації є соціокультурні процеси, такі як життєві цілі і ціннісні орієнтації, мотиви діяльності, естетичні смаки тощо. У соціокультурі відображається процес становлення зміненої свідомості [63, с.36].

Так, у суспільстві, що модернізується, соціальний тип особистості характеризується: прагненням до змін, освіченістю, раціоналізмом, мобільністю, самовдосконаленням. Для модернізаційного мислення характерні: конструктивність, діловитість, опора на науку та спонукальні мотиви управління, системний підхід, гнучкість мислення, вміння своєчасно враховувати нові обставини, творче, новаторське ставлення до вирішення завдань [39, с.215].

Щодо України, слід підкреслити думку про те, що трансформаційні процеси ускладнюються тим, що наше суспільство живе одночасно в чотирьох світах, чотирьох епохах: традиційній, індустріальній, епосі модернізації і постмодернізації. Трансформація суспільства містить у собі одночасно складні моменти модернізаційні, постмодернізаційні і традиційні [16].

У системі цінностей українського соціокультурного середовища особливою, абсолютною цінністю є людина з її інтересами як родової та соціальної істоти

До ціннісних вимірів людського життя належить “здоров’я”. В традиційному українському суспільстві, фізична витримка, сила, краса вважались проявом не тільки фізичного здоров’я, але й душевного стану, який характеризувався проявом у характері особистості вольових якостей, прагненню до свободи, відповідальністю перед обов’язком. Тобто у національному соціокультурному просторі здоров’я – це стан організму, при якому має місце гармонія тіла і душі [21, с.23]. Серед цінностей сучасного українського соціокультурного середовища одне з чисельних місць посідає феномен творчості. Кожна молода людина здійснює у своєму житті пошук ідеального та прекрасного, тому для кожного юнака чи дівчини характерний власний творчий потенціал. За своїми засадами творчість – соціальний феномен. Творчість визначається як “продуктивна людська діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було” [4]. У творчості людина виявляє себе в соціокультурі, демонструючи власну природну сутність. Тому з-поміж різних тлумачень цього феномену переважає діяльнісний підхід. Творчість – це діяльність, спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Внутрішнім підґрунтям творчості молодої особистості є діяльність, активність, пізнання.

Ще одним важливим різновидом творчої діяльності є вміння бути творцем самого себе і свого життя, тобто розвивати свої здібності, реалізовувати свій потенціал, знаходити свій шлях у житті [60].

Сучасне соціокультурне середовище характеризується як середовище інформації, тому володіння різними комунікативними навичками та уміннями, з використанням різних, в тому числі і високотехнологічних інформаційних технологій, є одним з проявів освіченої, соціальної сформованої особистості.

Морально-етичні цінності, трансформуючись у переконання і якості особистості, починають виконувати функцію регулятора соціальної поведінки особистості.

Г. Сковорода вважав, що тільки постійна праця кожної людини над собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою. Високоморальною, духовно розвиненою людиною в Україні історично вважали таку, котра багато знає і ще більше розуміє, у своїй діяльності спирається на почуття й поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, якій притаманні безкорисливі почуття любові та милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати в біді кожній, навіть незнайомій людині[58].

Виховання духовно розвиненої особистості відбувається в процесі соціалізації. Найважливішими соціалізуючими чинниками є звичаї та традиції соціокультурного середовища, у світі якого людина живе [15].

Соціалізація дитини здійснюється під впливом факторів, які умовно можна поділити на три групи: макрофактори (суспільство, держава); мезафактори (етнокультурні умови, тип населення, де живе і розвивається дитина); мікрофактори (сім’я, освітній заклад, позашкільне середовище, релігійні установи, товариство однолітків тощо).

Важливим надбанням сучасного визначення цілей системи дошкільної освіти є визначення важливих для розвитку та само розвитку дитини механізмів соціальної адаптації та творчого втілення в умовах життя в товаристві незнайомих дітей і дорослих. Розуміння соціалізації, де адаптація є тільки складовою частиною загального процесу і неможлива без механізмів творчої активності дитини, підкреслює наукове визначення соціалізації у широкому розумінні цього феномену. „У широкому розумінні під адаптацією розуміється цілісна система активних і спрямованих дій індивіда, що сприяють не тільки підтримці динамічної рівноваги в конкретних умовах, а й забезпечують можливість еволюції при їх зміні” [14]. Соціокультурний простір життя сучасної дитини є надзвичайно динамічним і набуває змін, як позитивного, так і негативного характеру.

Підвищення в останнє десятиріччя рівня життя дитини (підвищення життєвого комфорту, розвинена дитяча індустрія розваг – фільмів, іграшок, віртуальних ігор, доступ до інтернету і т.д.) парадоксально поєднується із зниженням якості життя в сфері фізичного, психічного, морально-духовного здоров’я. А це суб’єктивне задоволення дитини умовами буття у вузькому сімейному та широкому соціопросторі, її психоемоційне благополуччя, оптимізм. Цей особистісний вимір оцінки якості освіти вказує на здатність країни вирощувати свій людський капітал, спираючись на таких цінностях як толерантність, справедливість, взаємодопомога, пошана до культурної різноманітності і довкілля, що особливо важливо в умовах глобалізації світу. Важливість раннього розвитку у дітей потенційних сил, задатків і здібностей виступає в сучасних умовах стратегічним державним завданням.

Соціальне середовище як система суспільних матеріальних та духовних умов існування й діяльності людини характеризується багаторівневістю структури. На макрорівні соціальне середовище визначає важливе значення для соціалізації дитини: способу життя, тобто сукупності умов, які забезпечують життєдіяльність на всіх рівнях розвитку потреб, установок, диспозицій особистості; умов, що забезпечують реалізацію нагальних потреб особистості (екологічних, житлово–побутових); умов, що забезпечують самоствердження, само виявлення особистості на рівні соціальних потреб (розвиток, становлення, задоволення культурних запитів тощо).

Процес входження особистості в етнокультурні відносини, національну систему виховання та освіти сприяє соціалізації дитини на мезорівні. Поєднуючи сукупність багатьох елементів, мезорівень забезпечує: освітні орієнтації, властиві для суспільства; формування культурних цінностей та відповідність їх загальнолюдським; збереження і відтворення генофонду нації і розвиток її інтелектуального потенціалу [41].

Таким чином, найкращі історично сформовані та сучасні соціокультурні надбання можуть виступати вагомими умовами виховання та формування особистості дитини. Серед них можна виокремити: