81. Довічне позбавлення волі, умови застосування.
Довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним (ч. 1 ст. 52 КК) та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком суду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи (в'язниці) без зазначення у вироку строку його тримання в ній.
Порядок призначення довічного позбавлення волі передбачений у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється тільки за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч: З ст. 258, статті 348, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК); в) призначається лише тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Із зазначених положень закону, по-перше, випливає, що законодавець встановлює в даний час і вправі встановити в майбутньому довічне позбавлення волі тільки і виключно за особливо тяжкі злочини. По-друге, перелік особливо тяжких злочинів, за вчинення яких передбачена можливість призначення довічного позбавлення волі, є вичерпним і суд вправі призначити це покарання тільки в тому випадку, якщо воно прямо передбачене в санкції статті Особливої частини КК.
У частині 2 ст. 64 КК наведений перелік осіб, яким не може бути призначене довічне позбавлення волі навіть у випадку вчинення ними особливо тяжкого злочину, у санкції за який фігурує це покарання. До числа таких осіб належать: а) особи, які вчинили злочин у віці до 18-ти років; б) особи у віці понад 65 років; в) жінки, що перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або перебувають у такому стані на момент постановлен-ня вироку. Не може бути призначене довічне позбавлення волі й особам, зазначеним у ст. 43 КК (Виконання спеціального завдання з попередження чи рокриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації), навіть якщо за вчинений ними злочин у санкції відповідної статті Особливої частини КК передбачене це покарання.
Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають умовно-достроковому чи достроковому звільненню від цього покарання.
На підставі ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування може бути здійснена лише заміна цього покарання позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
82. Загальні засади призначення покарання.
Стаття 65. Загальні засади призначення покарання
1. Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
3. Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.
4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 цього Кодексу.
Призначення покарання — завершальний етап розгляду кримінальної справи, протягом якого суд згідно зі ст. 324 КПК вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; б) чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання підсудного, і які саме; в) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати. При вирішенні зазначених питань суд керується закріпленими в КК нормами про систему і види, підстави і порядок призначення покарання, і, передусім, приписами ст. 65 КК.
Вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов'язковими для суду, оскільки закріплені безпосередньо в законі і суд не має права ігнорувати жодну з них при призначенні покарання.
83Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише тоді, коли під час судового розгляду повністю доведено, що підсудний є винним в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину дана у вироку правильна кваліфікація, створюються законні підстави для призначення покарання.
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності покарання; 2) визначеності покарання в судовому вироку; 3) обґрунтованості та обов’язковості мотивування покарання у вироку; 4) гуманності покарання; 5) індивідуалізації покарання; 6) справедливості покарання.
1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; покарання призначається лише за вироком суду; види покарань вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом.
2. Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що покарання повинно бути визначене у судовому вироку з точним зазначенням його виду та міри – строку, розміру. Цей принцип дістав свого безпосереднього закріплення у ч. 4 ст. 335 КПК, згідно з якою міра покарання повинна бути визначена у резолютивній частині вироку таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду й розміру покарання, призначеного судом. Кримінальний закон не знає винятків із цього правила, з урахуванням якого ст. 73 КК установлює, що строки покарання обчислюються в роках, м
|
ісяцях та годинах, а при заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях.
3. Обґрунтованість покарання та обов’язковість його мотивування у вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не зумовлено необхідністю, а, навпаки, доцільне, наприклад, звільнення від покарання, суду слід керуватися положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлено єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому констатується винуватість підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винуватості підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК. Усі вони є відносно-визначеними, альтернативними або кумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що обрання конкретної міри покарання, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково повинно бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у чинному законодавстві (статті 334, 335 КПК). Стаття 69 КК також зобов’язує мотивувати призначення і більш м’якого покарання. У разі призначення засудженому конкретної міри покарання без належного її мотивування неможливе і врахування судом особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), а також обставин, що пом’якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. звертається увага судів на те, що «...висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку»1.
4. Гуманність покарання як принцип його призначення полягає в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився зі звичайної життєвої колії та порушив закон, може виправитися й стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, на підставі використання альтернативних санкцій, пільгові умови, встановлені у КК для відповідальності та покарання неповнолітніх, – усе це яскравий прояв принципу гуманності покарання. Наприклад, позбавлення волі неповнолітнім, як правило, не може бути призначене на строк більше десяти років (ч. 1 ст. 102 КК); до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя потерпілого, неповнолітньому може бути призначене покарання на строк до п’ятнадцяти років позбавлення волі (п. 5 ч. 3 ст. 102 КК).
Принцип гуманності втілено і в ст. 69 КК, яка надає суду право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений у законі та при описуванні переліку обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання. Зокрема, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, що пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, що його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Гуманність покарання полягає також у тому, що при його призначенні судом широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може потягти за собою пом’якшення призначеного йому покарання.
5. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.
Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, й уже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, що закріплена в кримінальному законі, вже є елементи законодавчої індивідуалізації. Установлення чіткої «сходинки» покарань (ст. 51 КК), розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняю за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовують за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання.
Основна вимога принципу індивідуалізації полягає в тому, щоб до винного, з урахуванням його особи і конкретних обставин справи, було застосоване таке покарання, яке було б дійсно необхідним і цілком достатнім для його виправлення та запобігання новим злочинам (ч. 2 ст. 65 КК).
6. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й особи винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).