1. Поняття геополітики та основні підходи до його визначення.

Поняття геополітики характеризує міс­це та конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особли­востей положення держав чи їх блоків на локальні, регіональні, континенталь­ні чи глобальні процеси.

Існують два підходи до розуміння змісту цього поняття:

а) у вузькому розумінні геополітика - це політологічна концепція, яка визнає у зовнішній політиці держав визначальну роль географічного фактора, а саме: просторове розташування країни, розмір її території, кількість та щіль­ність населення, наявність, відсутність чи обмеженість природних ресурсів, особливості клімату. В цьому сенсі геополітику прийнято розглядати як просторово-географічний аспект міжнародних відносин, пов'язаний із питан­нями здійснення зовнішньої експансії держави за допомогою сили, передусім військової.

б) у широкому ж розумінні геополітика - це сукупність фізичних, соціальних, матеріальних та моральних ресурсів держави, які скла­дають той потенціал, використання якого дозволяє їй досягати своїх цілей на міжнародній арені

З огляду на це прийнято розрізняти геополітичне і географічне положення держави.

Перший підхід акцентує увагу на географічному аспекті таких діяльності та відносин, а другий - на соціокультурному, не заперечуючи значення географічних його складових, але й не абсолютизуючи його. Різниця між двома підходами до поняття геополітика, зумовлена двома етапами становлення геополітичної думки:

Розрізняють власне класичну геополітичну думку кін. XIX - поч. XX ст. ,яка оформилася як німецька Г. та модерна Г.(Г. епохи холодної війни)

Важливі складові модерної Г.: теорія ядерної зброї, теорія неоколоніалізму.

Головне розрізнення між класичною Г. та суч. Г. вбачають у тлумаченні префіксу “гео”.

Гаджиєв: Класична Г. тлумачить префікс “гео” буквально. Сучасна Г. тлумачить префікс “гео”, як синонім глобального, всепланетарного. Саме процеси глобального плану визначають зовнішню політику держави, а вміння використовувати ці процеси у власних інтересах визначають її геополітичне положення.

2. Геополітика та політична географія. Основні парадигми політичної географії.

Класична Г. зі своїм обстоюванням географічного детермінізму тяжіє до політичної географії й багато в чому співпадає з нею у своєму пред­меті дослідження. Таке тяжіння можна прослідкувати у слабко вираженій різ­ниці, між визначеннями політичної географії та геополітики.

Політична географія - суміжна наукова дисципліна політології і складова частина географічних наук, яка вивчає просторову організацію по­літичного життя, вплив географічного фактора на політику.  

Г. (в Американській енциклопедії) - наука, що вивчає й аналізує в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємодіючі фактори, що чинять вплив на страте­гічний потенціал країни.

Г. (В. Потульницький) - напрямок політології, що межує з географією і досліджує передусім Державну належність тієї чи іншої землі.

Політична географія, таким чином, може бути розглянута не лише як одна з теоретичних передумов виникнення геополітики, але й як історична форма становлення її предмета.

Парадигми політичної географії:

Перша, державно-описова (Г.В. Крафта, Х.-Н. Вінцгейма та А. Бюшінга.  Х.-Н.) або так зване "землезнавство", склалася у XVIII ст. в межах єдиної географічної науки як один із наукових результатів епохи Великих географічних відкриттів, що поставила питання про необхідність аналізу накопиченої інформації про коло­нізовані території та нові країни з метою її практичного використання. Харак­терним для цієї парадигми є домінування державно-географічного підходу, принципів географічного детермінізму загалом.

Друга парадигма – антропо-географічна (В. Семенова-Тян-Шанського ), характери­зується прагненням пов'язати суспільно-історичні явища на земній поверхні з особливостями природного середовища. Територіальні володіння держави роз­глядаються як результат дії не лише природних, але й історичних, економічних та культурних чинників, а економічна діяльність людини — як важлива ланка, що опосередковує процеси формування територіального панування на базі тих чи інших географічних умов.

Третя парадигма - державно-геополітична, склалася  наприкінці  XIX на  початку  XX  ст.   Вона  існувала  у двох формах. Західній, репрезентованій класичною геополітикою, та формально пасивній   стосовно   політичної   практики,   представленій   суспільно-географічним пізнанням у колишньому СРСР. Для останньої характерним було, "розчинення" державно-геополітичного та політико-географічного знання в інших науках, зокрема, воєнній географії

Четверта парадигма — суспільно-діяльнісна, склалася на початку 90-х років XX ст. Ця парадигма охоплює: 1) політично-географічне країнознавство,2) політично-географічні аспекти економічних і соціальних процесів на глобальному та регіональному рівнях; 3) політичну географію Сві­тового океану та Антарктики; 4) політично-географічні аспекти глобальних проблем сучасності; 5) геополітичний напрямок; 6) теоретичний напрямок.

Різниця між політ. Географією та Г. :Політична географія розкриває картину того, як простір впливає на державу й, якщо так можна сказати, поглинає її. На відміну від цього геополітика вивчає питання про те, як держава долає умови і закони простору й змушує його служити наміченим цілям.

3. Поняття політичного ландшафту.

Спробою реабілітації простору можна вважати введення в обіг Р. Туровським поняття політичного ландшафту, змістом якого є положення про те, що кожна політична культура вносить свої зміни в природний ландшафт і тим самим виявляє себе в якості ландшафтно утворюючого фактору. "Політичний ландшафт є просторово організованою системою, яка охоплює феномени полі­тичного життя і природні умови й має територіальне втілення (протяжність, площу)". Така система утворюється внаслідок синтезу трьох ком­позиційних шарів:

1.Природний – сукупність природних явищ та умов, які в кожному конкретному випадку є чимось значущим для політичної сфери

2.Втілений – утворюється людською діяльністю, що спеціально спрямовується на зміну зовнішнього вигляду ланд­шафту чи ж здійснює цю зміну ненавмисне.

Природний та втілений шари по­літичного ландшафту утворюють його візуальний аспект, який постає для спо­стерігача у вигляді поєднання природи та наслідків політичного процесу для навколишнього середовища. Однак розглядати полі­тичний ландшафт виключно як візуальне явище не доцільно, оскільки виникає питання щодо причин появи візуальних об'єктів. Такими причинами є візуально не представлені особливості політич­них культур, пов'язані з особливостями осягнення явищ історичного буття, політичних подій минулого. Без з'ясування цих причин можна вести мо­ву про політизований природний ландшафт, а не про політичний. "Візуальний" політичний ландшафт викликає у спостерігача різні відчуття, від яких він переходить до аналізу специфіки й унікальності даного політич­ного ландшафту, тобто до ідеальних уявлень". Не вичерпуючись зміненим політичною діяльністю природним ландшафтом, політичний ланд­шафт, таким чином, вміщує ідеальний

3.Ідеальний –  недоступний спостереженню, шар, який утворюється архетипами свідомості та поведінковими імперативами, вла­стивими тій чи іншій політичній культурі.

З цього слідує що політичний ландшафт утворюється двома взаємодіючими типами еле­ментів:

1. Фізичний – природні об'єкти та їх якості (природні елементи), результати людської діяльності, що змінюють образ природних ландшафтів (натуроморфні елементи) та людські витвори, що мають політичний сенс (штучні елементи).

2. Метафізичний – елементи утворюють систему смислів і цінностей, духовну організацію політичного ландшафту. Вони пов'язані з людьми, що заселяють цю територію, з їх творчою діяльністю й існують у їх свідомості та в продукції людського розуму, не вираженій безпосередньо в фізичному ландшафті. Економічні функції та політичний статус території, які фор­мують специфічні особливості соціуму та створюють образ місця, також є ме­тафізичними елементами політичного ландшафту.

Поняття полі­тичного ландшафту, будучи комплексною територіально-природно-політичною системою, дозволяє пов'язати воєдино територію, природу і політичний процес і здійснити всебічний аналіз морфо­логії простору.

4. Геополітичне поле та його різновиди.

Згідно з Ароном, простір можна розглядати трояко: як середовище, як театр, як складову зовнішньої політики.

Середовище включає в себе всі ті ознаки, що їх можуть виокремити фахівці із флори і фауни.

Простір починає розглядатися як театр, коли до уваги беруться фактори, що можуть вплинути на специфічну поведінку держав.

Ставка – географічна ідеологія, тобто виправдання за допомогою географічних аргументів цілей або амбіцій політичного характеру. Ця ідеологія може бути зведена до однієї ідеї – простір завдяки своїм розмірам і якостям є ставкою у боротьбі між людськими спільнотами.

Ідеологія життєвого простору (простір як економічна ставка) – коли завоювання треба чимось виправдати, але виправдання не так легко вивести з існуючих доктрин.

Ідеологія природних кордонів (простір як стратегічна ставка) – ця ідеологія існує для виправдання якоїсь лідії кордону в тому випадку, коли інших аргументів не існує.

Геополітичне поле – це простір, який контролюється державою (державами):

1. Ендемічне поле – це простір, який контролюється державою протягом значного відрізку часу;

2. Прикордонне поле – це поле, яке знаходиться під контролем даної держави, але не єдостатньо нею освоєне.

3. Перехресне поле – це простір, на який претендують декілька суміжних держав.

4. Тотальне поле – безперервний простір, який знаходиться під контролем національної спільноти.

5. Геополітична опорна точка – територія, яка знаходиться за межами тотального і ендемічного поля і контролюється даною державою, але комунікації до неї контролюються іншими державами.

Метаполе – простір, який освоюється декількома державами.

5. Державна територія як поняття сучасної геополітики.

Головні поняття геополітики – поняття простору, території та контролю над ними. З позицій географічног детермінізму простір – поверхня Землі, певна ділянка якої утворювала територію з характеристиками: розміри, протяжність, компактність, населеність, географічне положення на карті світу, кліматичні умови, особливості ландшафту, характер земних надр, кордонів та суміжних територій. Сьогодні поняття простору не = території. Для сучасної геополітики, територія – не лише просторові межі функціонування суспільства, а політичний, економічний і культурний простір, межі здійснення влади всере­дині країни та межі, за якими держава постає як іноземна, зовнішня сила. Види території:

1. Державна - під суверенітетом держави, що в її межах здійснює територіальне верховенство. 2 аспекти:

А. Юридичний. Теорії:

1) об'єктна – територія розглядається як об'єкт публічно-речового пра­ва власності держави;

2) просторова – територія тотожна простору, у межах якого держава існує і діє;

3) теорія компетенції – територія є простором, у ме­жах якого, відповідно до міжнародного права, органи, визначені наці­ональним юридичним порядком, уповноважені здійснювати цей порядок;

4) теорія міжнародної власності - територія держави не внутрішньодержав­на, а міжнародна власністю держави. Держава здійснює не лише те­риторіальне верховенство, а може розпоряджатися нею як власністю на міжнародній арені. Така здатність є досить обмеженою системою внутрішнього права:

1) кордони держави можуть бути змінені лише на підставі закону;

2) конституція проголошує територію невідчужуваною та неподільною;

3) договори про зміну складу території дер­жави мають бути ратифіковані;

4) уряд має бути уповноваженим законом для відчуження частини території;

5) конституція перераховує всі землі й області, які входять до складу державної території.

Б. Географічний. Державна територія охоплює як простір здійснення верховної влади держави, так і природне середовище. Сучасна геопо­літика бере до уваги фізичні параметри поняття території – розміри, наявність природних кордонів, якість території, територіальна взаємозалеж­ність держав. Ці параметри впливають на зовнішньополітичну діяльність держав і детермінують напрями: участь у підтримці миру/ здійснення воєнної експансії і війна; надання допомоги слабко розви­нутим державам і територіям; координація внутр. і зовн. полі­тики та планів розвитку економіки з політичними партнерами. Знання фіз. параметрів дає зрозуміти закономірності зовні­шньої політики. Малі розміри території та погана якість спричиняють перевагу оборонної свідомості та потре­бу у військово-політичному союзнику. Геополітика бере до уваги: річкові комунікації; наявність/відсутність виходів до моря, прибере­жне/острів не положення, наявність/відсутність природних пере­шкод для розвитку сполучення з сусідами; протяжніс ть сухопутних і морських кордонів; стан населення, щільність та етнодемографічні показники країни та сусідів; ставлення етносів до етносів судніх країн; вплив клімату, грунту, корисних копалин, рослинного, тваринного світів, розвитку продуктивн.сил, особливостей культури, соціально-політичного ладу.

З поняттям території пов'язані принципи та інститути міжнародного права:

- принцип невідчужуваності державної території – жодна частина державної території не може бути відчужена на користь іншим державам, окрім власного вільно­го рішення держави, що передає її;

- принцип територіальної цілісності та недо­торканості – повний і виключний суверенітет держави над своєю територією не припускає іноземного збройного або не збройного втручання незалежно від того, має чи не має таке втручання за мету відторг­нення частини державної території.

- принцип державного суверенітету;

- принцип мирного вирішення міжнародних суперечок (1928) – забороняє застосування сили чи загрози силою для вирішення між­народних суперечок.

- принцип незастосування сили – забороняє використовувати силу чи загрозу силою, припускаючи можливість використання сили з метою самооборони.

- інститут зали­шкового (номінального) суверенітету –збереження за терито­рією суверенітету держави навіть у період її окупації;

- інститут давності при­дбання – спосіб отримання суверенітету над територією шляхом фактичного і непорушного володіння цією територією протягом тривалого відрізку часу.

2. Міжнародна – не розповсюджується суверенітет жодної держави; територія, що належить усім: відкрите море, Антарктика, повітряний простір над відкритим морем, космічний прос­тір.

3. Територія із перехідним режимом – території, народ яких не досяг повного само­управління (на 1995 рік за Статутом ООН Зх. Сахара та Сх. Тімор); території з невизначеним статусом, що не передба­чають існування суверенітету держави, що володіє територією, але не є нічийними (під окупацією або у незаконному во­лодінні); "нічийні" території, вільні для всезагального користування та експлуатації усіма

4. Територія зі змішаним режимом – не входить до складу державної, але певні держави мають на неї суверенні права – континентальний шельф і морські економічні зони.

5. Адміністративна територія (як частина державної території).

Для геополітики мають значення перші чотири види території.

6. Кордон: визначення, види, функції, проблема якості.

Не кожна територія є політичним простором, лише та, що, маючи певні кор­дони, розглядається як мета політичних процесів. Простір стає політичним у силу наявності кордонів.

Кордону (2 за значущістю поняття) лінія, яка визначає межі державної території і відокремлює суміжні території держав одна від одної. Перші кордони не лінії, а прикордонні зони, ареали зони полювання/збираль ництва у первісному суспільстві, природні перешкоди чи лінії ландшафту в рабовласницьких та середньовіч них держа­вах. Необхідність точних фіксованих державних кордонів із виникненням централізова них держав, які об'єднують території під єдиною політичною владою. Лінійний кордон є результатом Вел.Фр. революції.

Розуміння поняття кордону залежить від культурних та психологічних відмінностей націй, народів світу. Для європейців кордон розділова лінія між сусідніми держа­вами. Для США форпост свободи, американського способу життя, який просувається все далі і далі; в російській традиції рубіж оборони.

Анг. Коен: кордон “деякий символ, який орієнтує ландшафт до серцевини нації, означає розбудову нації.” Кордон не просто засіб механічної фіксації наявних політико-географічних реалій, а відобра­жає процес розбудови нації, її централізації і є важливим елементом, цементує національну самоідентифікацію

Прийнято розрізняти природні і штучні кордони.

Поняття природних кордонів належить Страбону (1 ст. н. є.), який вказав на наявність природних кордонів між грецькими полісами. Теорія природних кордонів існує 2 варіантів: 1) теорія природних мовних кордонів та 2) теорія природних рельєфних кордонів.

Штучні кордони встановлюються за допомогою кордонних символів за участю держав. Перша класифікація штучних кордонів була здійснена лордом Керзоном:

- Астрономічні кордони (проведені по лініям паралелей та мередіанів).

- Математичні кордони, які поєднують дві точки земної поверхні, які обумовлені в міжнародній угоді.

- Відносні кордони (визначаються відповідно до певної лінії і включають в себе прямі лінії та дуги кола).

1 з найдетал класифі­кацій штучних кордонів амер. географ Боггс: 3 типи штучних/умовних кордонів:

1) геометричні (тотожні астрономічним кордонам за класифікацією Дж. Н. Керзона);

2) антропогеографічні кордони як кордони племен - лінгвістичні, релігійні, економіч­ні, історичні, культурні лінії, що розмежовують приватні володіння;

3) кордо­ни змішаного типу, лінії, які враховують багато факторів.

Фр. П. де Лапраделль: сьогодні не існує інших ко­рдонів, крім штучних. Природні кордони називає "по­хідними штучними кордонами", а кордони, які зазвичай звуть штучними, - "власне штучними кордонами".

З поняттям кордону пов’язана т. зв. “Ідеологія стратегічних кордонів” (Холдіч,Страус-Хуппе, Хаусхофер).

Холдіч: “державні кордони мають бути передусім перешкодами, а якщо ці перешкоди не є географічними, то кордони мають бути укріплені у воєнному відношенні”.

Страус-Хюппе: “кордон завжди виражає силові відносини між державами і тому завжди існують як стратегічні. Навіть кордон між двома дружніми державами має воєнне значення ”.

Хаусхофер: “Кордон це передусім поле битви”. Класифікація кордонів за суто воєнною ознакою:

1. Кордони атаки.

2. Кордони маневру.

3. Кордони рівноваги.

4. Кордони оборони.

5. Кордони занепаду.

6. Кордони байдужості.

Амер. Спайкмен: сьогодні якість кордону виражається не в категоріях стратегічної цінності прикордонної лінії міра укріплення кордону, а в категоріях силового потенціалу, який при­микає до кордону території .

Основні функції кордонів:

1) політична функція лінія розмежування національних суверенітетів;;

2) оборонна функція;

3) воєнно-стратегічна функція;

У. Боггс: державні кордони виконують передусім функ­цію гаранта національної безпеки й передбачають: обмеження чи повну заборо­ну в'їзду в країну емігрантів; обмеження чи заборону виїзду за кордон власних громадян; здійснення контролю за санітарним станом міжнародних пасажир­ських перевезень; арешт злочинців та осіб, що переховуються від правосуддя; затримку осіб, які займаються нелегальним бізнесом; стягування мита; конт­роль за польотами у повітряному просторі над усією національною територією

Важливою проблемою є проблема якості кордонів дві крайні точки зору: найкращим вважається найбільш непрохідний кордон Р. Страус-Хюпе;

кордони, які не перешкоджають спілкуванню країн є найбільш економічно ефективними. Якість кордону залежить від політики тих держав, які його проводять. Режим державних кордонів передбачає наявність деклькох умов: збереження території держави, неприпустимість перегляду кордонів; міжнародне визнання кордонів, тобто проходження кордонів узгодження з суміжними державами міжнародне встановлення кордонів, яке охоплює делімітацію - опис у договорах або ж ма­ксимально точне позначення лінії проходження кордонів на спеціальних кар­тах, які є частиною міжнародних договорів та демаркацію - проведення і по­значення лінії кордону на місцевості, які доповнюються відповідним описом у протоколах про демаркацію кордону.

7. Поняття національного інтересу в американській геополітичній традиції.

Національні інтереси – сукупність життєвоважливих інтересів особистості, суспільства і держави, які виражають потребу країни в прогресивному розвитку. Національні інтереси: першочергові (існування особистості, суспільства, держави); і другорядні (не стосуються безпосередньо проблеми виживання);

В американській традиції існують два підходи до тлумачення національного інтересу:

Представником реалістичного підходу є Ганс Моргентау (праця “На захист національного інтересу” 1952). Відкидав будь-які моральні принципи під час прийняття зовнішньополітичних рішень, за Моргентау: Національний інтерес – це універсальний закон зовнішньої політики держав, тому моральною є лише та політика, яка слідує вимогам національного інтересу, як закон всесвітнього тяжіння - універсальним законом природи. Прийняття зовнішньополітич­них рішень на основі національного інтересу охоплює два етапи: 1) встанов­лення ієрархічного порядку пріоритетів серед можливих цілей зовнішньої політики і 2) аналіз наявних ресурсів для досягнення кожної із зазначених ці­лей у світлі їх важливості для національного інтересу держави. Перше місце у ієрархії – "серцевинні" або "життєві" інтереси країни, пов'язані зі збереженням її фізичної, політичної і культурної цілісності. їх досягнення має відбуватися за будь-яку ціну.

Інший представник реалізму Кеннан обгрунтовує теорію про відносність морального критерію. Моральні принципи різних режимів можуть бути абсолютно протилежними, і тому неприйнятними один для одного, тому єдиним критерієм, на основі якого може існувати міжнародна система, є критерій “національного інтересу”.

Ідеалістичний підхід представляє Вудро Вільсон. Під час прий­няття рішень політичні діячі мають виходити не з політичних, а з моральних принципів. Вільсон: визначення зовнішньої політики в термінах національного інтересу є дуже небезпечним. Фактично, існують дві зовнішні політики:

- заснована на національному інтересі;

- базована на моралі;

Дія на основі національного інтересу є аморальною. Політика, яка ґрунтується на національних інтересах, не враховує громадської думки країни, оскільки не враховує моральних установок і цінностей, які люди виражають під час соціо­логічних опитувань.

Спроба синтезу підходів була здійснена у 30-х роках XX ст.Рейнгольдом Нібуром: Поведінка держав має як ґрунтуватися на національному інтересі, так і врахо­вувати універсальні моральні принципи.

У американській школі наявний і “суб’єктивний підхід” – Фурніс і Шнайдер “Вступ до американської зовнішньої політики”: визначення національних інтересів є суто суб’єктивним, тому що вони виражають інтереси соціальної групи, до якої належить даний політичний діяч.

8. Французька геополітична школа про поняття національного інтересу.

Французька школа – 2 підходи:

1. Р. Арон, п. Ренувен і ж.-б. Дюрозель: заперечує об'єктивні засади цього поняття

· Арон: неможливо "раціонально" визначити поняття, оскільки різноманіття не співпадаючих інтересів індивідів та груп у суспільстві не можна звести до всезагального. Поняття виконує функцію ідеологічного обґрунтування зовнішньополітичних прагнень держави: 1) вселяє в людей усвідомлення політичної спільності, покликаної забезпечити їх жит­тєдіяльність, 2) нагадує керівництву країни, що безпека і велич держави є їх метою, незалежно від ідеологічних установок, які воно поділяє. Через раціональну невизначеність поняття національного інтересу поступається поняттю цілі. Розрізняє:

- одвічні цілі-завдання (прагнення вижити, безпеки, слави); Обумовлені визначенням міжнародних відносин: політич­ні утворення, горді своєю незалежністю, прагнучи утвердити спромож­ність самим ухвалювати великі рішення, є суперниками одним тим фактом, що вони є самостійними.

- історичні цілі-завдання або аргументи зовнішньої політики(воєнна чи стратегічна можливість, територіально-економічні вигоди, обумовлені статусом держави; для великих держав наступальні, малих – оборонні). Кожна з цілей під­коряється закону змін, які визначаються 2 факторами: 1) зміна техніки бойових дій і техніки виробництва, внаслідок чого змінюється вартість ресур­сів; 2) в кожну історичну епоху методи організації спільнот або сприяють певним методам панування, або виключають їх. крім цього.

· П. Ренувен і Ж.-Б. Дюрозель, "Вступ до історії між­народних відносин": національні інтереси – лише прикриття справжніх намірів і цілей держави на міжнародній арені. Концепція на­ціональних інтересів піднімає важливу проблему: як відрізнити у заявах державних діячів камуфляж від істинних цілей, що їх ста­вить лідер перед своєю країною?.

2. Р. Дебре “Могутність і мрії” (1984) – спроба реабілітації поняття шляхом з'ясування соціально-історичних засад. Якщо національний інтерес неможливо віднайти неозброєним оком, внутрішньополітична боротьба втрачає сенс. Цим відновлює початкове розуміння національного інтересу, сформоване у період Великої Французької революції. Національний інтерес у цей період – не деякий всезагальний інтерес, а верховенство інтересу нації як інтересу всього суспільства над специфічними інтересами окремих груп і станів. Ототожнення третього стану з нацією в епоху революції відображало початкове розуміння нації як еманації всезагального інтересу, на представництво якого претендували різні політичні партії та групи. Національний інтерес забезпечує самодостатність нації, бо базується на тенденції до збереження нею власного існування, мета якого – лишитися собою, зайняти місце у якості суверенної одиниці, зберегти власну свободу та фундамен­тальний вибір як вибір друзів, ворогів, способу життя загалом. Суверенність і є національним інтересом, а безпека, яку вважають складовою національного інтересу – умовою її збереження.

9. Національна безпека: концепції та геополітичні чинники.

Відсутність загрози національним інтересам є змістом поняття націона­льної безпеки як безпеки особистості, суспільства і держави. Національна безпека стан держави, який дозволяє їй зберігати ціліс­ність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Безпека одночасно:

- Мета завдання держави: забезпечення існування громадян, включаючи захист проти зовн. і внутр.загроз

-  засіб досягнення мети зовнішній вимір безпеки міжнарод­на дозоляє досягти мети.

Для геополітики націо­нальна безпека передусім безпека території - проблема наявності чи відсутності загрози цій території. Елементами такої безпеки є:

1) просторова безпека або територіальна цілісність як регламентація переда­чі частини території від однієї держави до іншої;

2) механізм демаркації та делімітації кордонів держави.

Безпека території включає:

1) політико-правову безпеку нейтралізацію будь-яких загроз суверенітету держави;

2) соціально-економічну збереження на даній території громадянського суспільства та економічний розвиток території при збереженні та зміцненні соціального бла­гополуччя;

3) екологічну і культурну попередження забруднення навколиш­нього середовища та створення різних культурно-історичних заповідників.

Зв'язок понять "простір", "контроль над простором", "національні інтере­си" та "національна безпека" фіксується в геополітиці за допомогою «геостратегії» традиційно це стратегічне управління геополітичними інтересами (3. Бжезінський), об­ґрунтований геополітикою напрям діяльності держави на міжнародній арені".

С. Юрченко: геостратегія поняття геополітики, яке характеризує діяльність держави на міжнародній арені, спрямовану на ство­рення, підтримку та посилення могутності за рахунок отримання найсприятливішого просторового положення, що досягається за допомогою військових та невійськових засобів. Останнє зумовлене процесом диверсифікації методів і форм контролю над простором після ІІ світової війни, характерною рисою якого є позбавлення військової сили статусу єдиної складової геостратегії. Геостратегія передбачає врахування історичної ретроспективи, пов'язаної з сту­пенем освоєння різних видів простору людиною. Геостратегія тому означає: 1) довгостроковий характер планування і дій; 2) діяль­ність держави на міжнародній арені відносно певних просторових одиниць. Серцевину геостратегії складають проблеми: що зро­бити, щоб отримати даний простір у спосіб встановлення контролю над ним; які особливості цього простору впливають на пове­дінку тих, хто його населяє; які шляхи забезпечують безпеку і користь, тобто визначення загроз з боку реальних і потенційних союзників та против­ників і створення відповідних альянсів та коаліцій. Вирішення проблем базується на наступних імперативах геостратегії: врахування держа­вою власного географічного положення в плані забезпечення національної безпеки, його співвіднесення з геополітичними можливостями інших центрів сили; виокремлення ключових і другорядних країн, вплив яких чи контроль над якими сприяють посиленню національної безпеки; аналіз показників, що характеризують геополітичне положення цих країн чи регіонів; визначення ієрархії засобів і методів впливу для досягнення поставлених цілей.

С. Василенко: вироблення геостратегії передбачає знання істо­рії формування традиційних векторів національної геополітики, аналіз набутого досвіду та історичних уроків. З урахуванням інтересів сусідніх держав можна розробляти власну геостратегію, яка буде спиратися на глибоке розуміння геофізичних особливостей свого краю, природно-географічні чинники.

М. Михальченко: розробка геостратегії має базуватися на всебічному аналізі головних і другорядних чинників внутрішнього розвитку держави у взаємозв'язку з зовнішніми факто­рами її існування. Головні: загальна економіч­на і політична ситуація у світі; конкретна ситуація в регіоні, зокрема взаємо­відносини з сусідами; внутрішньополітичний й економічний стан у державі; тенденції розвитку ситуації на майбутнє. Другорядні традиції країни в зовнішньополітичній сфері, культурні особливості та орієнтації, взаємовід­носини етнічних спільнот у державі, орієнтації політичних партій, еліт. Геостратегія середніх і малих країн у кри­зовій ситуації, не може бути самостійною, тому її ефективність за­лежить не лише від стратегії і тактики відстоювання власних національних інтересів, а і здатності погодити їх з національними інтересами своїх парт­нерів.

Основу національної безпеки держав становить безпека тери­торій, тому зіткнення державних інтересів має наслідком передусімтериторіальні конфлікти існують у формі:

-              Територіальна суперечка суперечка між державами з приводу державної належності певної території та володіння суверенітетом у її межах.

-              Територіальні претензії претензії держави на певну частину території іншої без заперечення суверенітету останньої над цією певною територією. Держава, що висуває претензії, не сумнівається в юридичній належності цієї території даній державі, але вважає, що дана територія має належати їй.

-              Територіальні розбіжності між державами з приводу належності ним якоїсь території або розмежування між ними. За своїм змістом = поняттю територіальної суперечки, але за словесним оформленням може вважатися пом'якшеним виразом змісту останньої.

10. Механізм реалізації державних інтересів та його компоненти. П. Аснер про фактор сили у пост біполярному світі.

Механізм вирішення територ суперечок - механіз реалізації державних інтересів. Складові: правовий (мирний) м-зм - норми діючого міжнародного права; не правовий (застосування сили у випадках, що не передбачені наявним міжнар правом).

Сила і могутність не є тотожніми. Сила - засоби або збройні ресурси держави. Могутність - 1.людські взаємини (між державами). 2. Це застосування сили за певних обставин для здійснення певних завдань/цілей. Сила може бути потенційною (ресурси, якими держава володіє на папері) і реальною (мобілізовані ресурси).

Мобілізаційний коефіціент - пропорція людей спромож-них воювати з одного боку і ефекивно мобілізованих з іншого боку. Оптимум сили - додавання собі надмірної сили може ослабити, зрада союзників. Могутність держави на міжнар арені - це спроможність навязувати свою волю іншим. Головні елементи: простір, наявні матер ресурси, знання, яке дозвол перетворити ресурси на зброю, кількість людей і вміння робити з них солдат, організація армії, дисципліна, якість цивільного управління та військового командування в часи миру і війни.

Могутність в часи війни - залежить від військової сили і вміння її використовувати. М в часи миру - залежить від засобів насильницького х-ру, які вваж легітимними відповідно до норм міжнар права та від вміння переконувати або примушувати не вдаючись до сили, від вміння не дозволити себе одурити, залякати або розколоти. Засоби могутності в часи миру: *засоби економ тиску; *психо-політ засоби; *засоби насилля (1.символічні дії - дипломатія канонеру, 2.потаємні--"замахи в сутінках", терористи, переслідування)

Арон - мир опирається на могутність.

Аснер: «роль силы скорее не столько упраздняется или в необходимой мере снижается, сколько попросту становится менее непосредственной, более неопределенной, не такой предсказуемой и поддающейся расчетам»

11. Баланс сил як поняття геополітики.

Термін “баланс сил” має 3 значення:

1. Функціональний закон системи міжнародних відносин, що властивий всім її історичним станам. Каплан: сам термін є тривіальним, бо кожна система міжнародних відносин має баланс сил.

2. Зовнішньополітична діяльність держав, спрямована на підтримку чи відновлення рівноваги політика «балансу сил». Арон: якщо політика могутності означає, що держави не визнають ні арбітра, ні суду, ані закону, вищих за свою волю і завдячують існуванню та безпеці лише собі або союз­никам, політика балансу сил передбачає, що жодна держава не може нав'язати іншим волю за винятком, коли володіє настільки могутніми ресур­сами, що суперники наперед визнають марність опору;

3. Концептуальний вираз стану системної рівноваги у свідомості теоретиків і практиків міжнародних відносин у форми різних концепцій рівноваги, доктрин, теорій.

Арон: політика рівноваги диктується тим, що державам, які хочуть зберегти незалежність, треба бути обачними не опинитися в залежності від держави, що матиме засоби диктату, яким неможливо чинити опір. Тому політика рівноваги зводиться до маневрів, спрямованих, щоб перешкодити одній державі зібрати сили, які б перевищували сили її суперників, об’єднаних в коаліцію.Розрізняють політику:

Багатополярної рівноваги сукупність правил поведінки, які випливають з небажання держав об’єднатися у вселенській монархії. Держава, яка їх дотримуєть­ся, діє як національний актор актор, що прагне посилити вплив, але не на стільки, щоб перетворитися на наднаціонального актора. (Каплан):

- Діяти заради розширення своїх можливостей, але краще шляхом переговорів, аніж війни

- Краще воювати, ніж позбавитись можливості розширитися.

- Краще зупинити війну, аніж повністю знищити одного з основних національних акторів.

- діяти проти будь-якої коаліції чи одиничного автора, якщо вони прагнуть домінування стосовно інших акторів системи.

- діяти проти авторів, які підтримують наднаціональні організаційні принципи

- дозволяти тим із основних національних акторів, які були переможені чи обмежені в ді­ях, знову залучатися до системи й приймати їх як рольових партнерів чи сприяти входженню раніше неосновних акторів до категорії основних націо­нальних акторів.

Каплан: система балансу сил є мультиполярною й передбачає існування не менше 5 великих держав. Оскільки тут від­сутня зовнішня політична сила, яка контролює поведінку національних акторів, незасвоєння одним правил системи уможлив­лює її руйнування. Політика багатополярної рівноваги перетворюється на політику біполярної рівноваги, якщо система балансу сил трансформується у біполярну систему якщо 2 національні актори та союзники утворюють переважаючі блоки, а організаційна структура одного з них має характер, який неможливо послаби­ти пропозиціями чи винагородами.

Чинники нестабільності системи багатополярної рівноваги:

- існування значимих національних акторів, які не погоджуються грати за правилами.

- існування нац. актора, чиї правила націон. політики орієнтовані на встановлення наднаціон. системи.

- недо­ліки в інформаційному забезпеченні системи прийняття рішень національними акторами чи персональні девіантні дії окремих людей;

- труднощі матеріально-технічного забезпечення балансу сил.

Політику біполярної рівноваги здійснюють 3 види дійових осіб (Арон), що діють за різними правилами:

- ті, що стоять на чолі коаліції (не дати посилитися другій великій державі або її коаліції й одночасно підтриму­вати єдність у власній коаліції)

- ті, які зобов’язані брати участь у конфліктах і надавати допомогу одному з головних блоків: 1) інтерес коаліції є їх власним інтересом; 2) інтерес коаліції повністю не збігається з їх власним інтересом.

- держави, які прагнуть і можуть залишатися за конфліктом: 1) зовнішні щодо системи (мають підстави втрутитися, якщо вва­жають, що перемога 1 з 2 таборів принесе вигоди, які переважають витрати, необхідні для підтримки для досягнення перемо­ги; бояться перемоги 1 таборів, імовірної без їх втручання). 2) пе­ребувають у системі. Їх ви­бір придатися до 1 з 2 блоків чи зберегти нейтральність зале­жить, наскільки безпечно залишатися на самоті. Вирішальним є географічне положення держави та власні ресурси.

Загальні правила здійснення політики біполярної рівноваги (Каплан):

- Прагнути до розширення своїх можливостей порівняно з можливостями іншого блоку.

- Краще воювати будь-якою ціною, ніж дозволити іншому блоку досягти пануючого положення

- прагнути підпорядкувати цілі універсальних акторів своїм цілям, а цілі протилежного блоку цілям універсальних акторів.

- прагнути до розширення свого блоку, але зберігати терпимість щодо країн, які не приєдналися у випадку, якщо нетерпимість може призвести до тяжіння цих країн до протилежного блоку.

Сьогодні поняття балансу сил поступається стратегічного партнерства, щоб акцентувати співробіт­ництво як більш актуальне для постбіполярного світу порівняно з протистоянням сил і могутностей. Стратегічне парт­нерство 1) наявність принципово важливих для країн-партнерів стратегічних цілей; 2) наявність спільних поглядів з ключових проблем міжнародної політики, глобального і регіонального розвитку.

12. Теорія війни К. Клаузевіца як теоретична передумова виникнення класичної геополітичної думки.

До теоретичних передумов виникнення класичної геополітики належать: